Філософія світ людини
Комунікативна природа людського буття
Монологічність та діалогічність як прикметні риси людського світу
Людське буття принципово комунікативне. І передовсім ця комунікативність характеризується діалогічним взаємозв’язком “Я” і “Ти”. Осмисленню діалогічного зв’язку “Я” і “Ти” присвятили свої роздуми такі видатні постаті на європейському філософському небосхилі, як Л. Фейєрбах, В. Дільтей, М. Шелер, М. Бубер, М. Бахтін та інші. Проте вирішальну роль відіграв Л. Фейєрбах, відкривши
М. Бубер розрізняє два види відношень людини до світу: “Я-Воно” і “Я-Ти”. Бубер виходить із фундаментальної тези про те, що при цьому йдеться не лише про дві форми комунікації, а й про два визначальні виміри людського буття, бо ніхто не може існувати сам по собі, окремо від інших людей. Отже, саме через комунікативний вимір можна підійти до осягнення як цілісного людського буття, так і, зокрема,
Перший вимір комунікації – відношення “Я-Воно” – необхідний, засадничий вимір. Це світ буденних людських турбот, світ техніки, підприємництва, користування, науково-технічних розробок, соціальних пошуків і експериментів, світ значною мірою зовнішніх для нас речей (когнітивно-прагматичний світ). І водночас це світ міжлюдської взаємодії, без якої неможлива ніяка успішна соціальна і виробнича діяльність.
З іншого боку, в системі лише такого спілкування людина стає річчю серед речей і не може вирватися за рамки своїх рольових функцій. Це той світ, який атомізує її і спрямовує на усамітнення, відчуження від усіх інших, виокремлює, викривлює і замикає на собі людське буття і людське єство. Але ж останнє за самою своєю природою не є таким, воно є багатовимірним, об’ємним, неоднозначним, екзистенційно напруженим. І лише коли це єство реалізується адекватно, тобто знову ж таки у всій своїй багатовекторності, яка виключає однозначну заданість, особистість відбулася. В іншому ж разі, тобто у ситуації зведення всіх комунікативних відносин лише до “Я-Воно відношення”, можна говорити тільки про утилітарні форми спілкування, співмірні монологічному світові, які ведуть лише до розквіту індивідуалізму як явища, не менш однобокого і загрозливого, аніж колективізм у крайніх, репресивних формах його існування. Причому це явище – явище нарцисизму – має широкий спектр виявів, починаючи від індивідуальної і кінчаючи національною самозакоханістю.
Через це і виникає необхідність перейти до “Я-Ти – відношення”, до діалогічного комунікативного зв’язку, який визначає не лише сферу безпосередньо мовної комунікації, але й усю сукупність міжлюдських стосунків, тобто сферу інтерсуб’єктивного, взятого на всіх його рівнях і підрівнях: міжіндивідуальному, культурному, соціальному, міжетнічному, правовому, етичному тощо. Саме у діалогічному спілкуванні розкривається таїна “Іншого”, а відтак “діалог є синонімом взаємної творчості, взаємного збагачення людей та конкретизацією, справжнім утіленням інтерсуб’єктивності. У справжньому діалозі люди творять одне одного й, водночас, своє спільне життя, не втрачаючи індивідуальності”1. Саме у діалозі, завдяки йому відбувається актуалізація спів – буття людей, саме завдяки йому з’являється принципово важливий феномен повноцінного людського існування – зустріч, завдяки якій перетинаються людські долі й відбувається взаємопроникнення мікрокосмів людських світів. І саме через діалог, як реалізацію в самому житті повноцінних міжлюдських стосунків, відпрацьовується один із найважливіших механізмів цивілізованого облаштування буття сучасної людини, а саме – здійснюється на практиці мінімізація відчуження у нинішньому суспільстві, котре часто атомізує людське буття, робить людину самотньою і покинутою.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)