Історія економічних вчень
НЕОЛІБЕРАЛІЗМ
12.2. Неоліберальні концепції державного регулювання економіки
Неолібералізм – один з основних напрямів сучасної економічної теорії та економічної політики, які грунтуються на визнанні необхідності поєднання державного регулювання економіки зі здійсненням принципів економічної свободи, максимально можливим використанням ринкових механізмів і вільної конкуренції в умовах зростаючої тенденції до монополізації господарського життя суспільства. Неолібералізм прийшов на зміну класичному
Вирішення цих завдань узяли на себе німецькі неоліберали, які в період між двома світовими війнами безпосередньо зіткнулися з гострими соціальними наслідками саморуйнування ринкового господарства, тоталітарною диктатурою фашизму, з виникненням, розвитком і цілковитим крахом централізовано керованої примусової економіки. У Німеччині на початку 30-х років було як мінімум три групи неолібералів, кожна з яких зробила помітний внесок у з’ясування можливості антитоталітарної і соціальної еволюції системи вільного підприємництва, в теорію і практику соціального ринкового господарства.
Найстаріша група німецьких неолібералів, яка склалася в еміграції у Стамбулі після приходу нацистів до влади і яку очолили В. Репке і А. Рюстов, зазнала істотного впливу ідей і поглядів Л. Мізеса. Найважливіша її заслуга – розробка загальних основ і пріоритетів теорії і політики неолібералізму, аналіз його соціальних функцій і специфіки на відміну від економічної платформи класичного лібералізму, зокрема теорії природного порядку. Особливу увагу ці економісти приділяли питанням теорії економічного ладу й економічної політики, розмежуванню і взаємозв’язку цих понять. Економічний лад суспільства, за В. Репке, покликаний розв’язати дві головні проблеми: по-перше, забезпечити господарський порядок, що надійно функціонує, у межах якого правильно визначалося б, що, коли, в якій кількості та в який спосіб має бути вироблене; по-друге, забезпечити економічні умови і стимули, які спонукали б людей до продуктивної праці, до створення максимальної кількості благ і послуг найвищого гатунку. Саме на це має бути спрямована економічна політика держави, яка, з одного боку, підтримувала б загальні принципи й умови господарювання, а з іншого – за допомогою фінансово-податкових важелів стабілізуюче впливала б на економічні процеси. Найадекватніше цим вимогам відповідає, на думку В. Репке, конкурентний лад ринкового господарства і властива йому економічна політика.
Друга група сформувалася навколо В. Ойкена і Ф. Бьома у Фрайбурзькому університеті. На відміну від В. Репке і А. Рюстова вони розпочинали як самостійні дослідники, залучивши чимало наукової молоді. Так виникла фрайбурзька школа неолібералізму, представники якої зуміли багато в чому подолати обмеженість німецької національної економіки, що характеризувалася прагматичністю, описовістю в дослідженні конкретно-історичних форм розвитку окремих країн на шкоду теоретичним узагальненням і висновкам. Водночас, теоретики фрайбурзької школи засвоїли і розвинули найважливіші положення історичної школи в Німеччині середини XIX ст., у межах якої, чи не вперше в економічній науці, розроблялися класифікації національних господарств, було виділено спільні стадії господарського розвитку для різних країн та ін. Принципи, покладені в основу цих класифікацій, критерії визначення стадій історичного та економічного розвитку, трактування економічної системи й системо-утворювальних факторів – такий основний зміст теорії та політики господарського ладу В. Ойкена. По суті, В. Ойкену в його праці “Принципи економічної політики” (Тюбінген, 1952 р.) вдалося поєднати два основні способи мислення, яким він дав назву “мислення в історичних формах” і “мислення у формах ладу”. Заслугою В. Ойкена, на думку лібералів, є також трактування ним економічної науки як теоретичної основи для визначення цілей, інструментів, форм економічної політики, спрямованої на формування, підтримання і розвиток конкурентного ладу ринкового господарства. Теоретики фрайбурзької школи, більш відомі як ордоліберали, досить детально виклали свої уявлення про теорію і політику ладу.
Третя група німецьких економістів, репрезентована A. Мюллером-Армаком, Л. Ерхардом та їх учнями, увійшла в історію як кельнська школа неолібералізму, в межах якої було розроблено концепцію соціального ринкового господарства. Тоді як В. Репке і А. Рюстов у 20-ті роки досліджували основні проблеми теорії ладу і політики ладу, а Охікен працював над “Принципами економічної політики”, А. Мюллер-Армак розпочав розробку концепції соціального ринкового господарства, використовуючи праці своїх попередників і спираючись на теоретичні підвалини ордолібералізму фрайбурзької школи, які в той час уже склалися.
Термін “соціальне ринкове господарство” запропонував А. Мюллер-Армак після 1946 р. для характеристики форм переходу від воєнної, надцентралізованої, економіки до мирної і розглядав таке господарство спочатку як тимчасовий захід для пожвавлення господарського життя і розв’язання проблем відбудови народного господарства. Відтак це поняття наповнилося новим змістом і перетворилося на концепцію нового економічного ладу для ФРН, послідовно реалізовану ще у 50-ті роки в економічній політиці міністра господарства, а згодом віце-канцлера і канцлера ФРН Л. Ер – харда. У його праці “Добробут для всіх” (1956 р.) відображено узагальнений досвід практичного здійснення концепції соціального ринкового господарства у повоєнній ФРН на основі ідей неолібералізму.
У генезисі німецького неолібералізму на прикладі трьох основних груп його представників виразно виявилася тенденція до створення єдиної, спільної теорії трансформації тоталітарного ладу з централізовано керованою, примусовою економікою в демократичний лад на основі вільного господарювання з його орієнтацією на вирішення соціальних проблем. Спільними зусиллями трьох груп німецьких неолібералів було розроблено дуже прагматичну й водночас ідеологічно привабливу концепцію відбудови у ФРН зруйнованого за роки фашистської диктатури і війни вільного ринкового господарства, позбавленого недоліків класичної ліберальної моделі та наділеного більш-менш надійними соціальними й антимонопольними стабілізаторами. Методологічна основа і найважливіші елементи концепції соціального ринкового господарства – це теорія і політика ладу Репке – Рюстова, ідеальні типи господарства і принципи економіко – політичних заходів щодо адаптації ринкової економіки до розв’язання соціальних проблем Мюллера-Армака – Ерхарда.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)