Політична нація

Політологічний словник

Політична нація – це сукупність громадян країни, які незалежно від їхнього соціального статусу, мови, віросповідання, походження та інших соціально-групових відмінностей мають рівні права і на основі демократичних інститутів політичної влади та форм політичної участі, законодавчо встановлених норм і процедур здійснюють державне самоврядування, мають політичний і юридичний суверенітет, поєднані почуттями солідарності та ідеологією патріотизму. П. н. як особливий тип утворення національної спільноти запропонував

виокремити німецький історик Ф. Майнеке. У своїй праці “Світова буржуазія і національна держава” (1907) він дав їй назву “державна нація”. За період, що минув відтоді, у політичній філософії та етнополітологи для пояснення історичних умов, факторів, сутності, ідеології створення політичних націй було розроблено безліч концепцій і підходів. З середини XX ст. найбільш універсальною, аргументованою і популярною в західному суспільствознавстві інтелектуальною течією став модернізм, що об’єднав досягнення багатьох наук у дослідженні генезису націй та розробив теоретичну модель процесу створення П. н. (Г. Алмод, П. Альтер, Р. Бендикс, Ю. Габермас, О. Дан, К. Дойч, Ш. Ейзенштадт, М. Манн, Л. Пай та багато інших). У сучасному науковому і популярному слововживанні синонімами поняття “П. н.” часто служать такі: “національна держава”, “нація – держава”, “нація”, “сучасна держава”. Багато дослідників визнають, що політичну націю характеризує те, що це здебільшого ідеологічний конструкт, політологічний “ідеальний тип”, який у практиці суспільно-політичного розвитку далекий від його повноцінного реального втілення. Саме поняття “П. н.” від початку мало і зберігає своє базове безетнічне значення. Його подальша етніцистська корекція була зумовлена запровадженням назви громадянства як похідної від назви країни і держави, а також інтерпретацією патріотизму як націоналізму. Але при цьому кредо прихильників теорії політичної нації завжди залишається єдиним – визнання особливої націєутворюючої ролі держави, яка, будучи створена як політичний інститут у процесі демократичних перетворень у країні, потім активно і послідовно здійснює культурну, мовну, загалом етнічну уніфікацію населення, тобто політично забезпечує процес створення нації як етнокультурної спільноти та цілісності. Виникнення феномену П. н. являє собою першу з “тимчасових зон націоналізації” та історичних тенденцій утворення національних держав. Класично цей процес відбувався наприкінці XVII – у XVIII ст. у північній і західній Європі (Англія і Франція) внаслідок буржуазних революцій, а також у Нідерландах і США у результаті боротьби населення цих країн за політичну незалежність. Незважаючи на різну соціально-політичну природу перших “політичних націй” їх об’єднує формально загальний принцип утворення – “від держави до нації”. Він протилежний іншому способу націєгенезу наступних “тимчасових зон націоналізування” у ХІХ – ХХ ст., представлених насамперед “культурними націями”, тобто такими, що етнополітично розвивалися за принципом “від нації до держави” (наприклад, Німеччина, Італія). Загальними соціально-політичними детермінантами процесу формування П. н. у рамках монархічних територіально-державних утворень стали капіталістична модернізація феодального станового суспільства, становлення основ парламентаризму, поява територіального суверенітету, революційні демократичні перетворення інститутів державної влади. Всесвітньо-історичні, здебільшого економічні і соціально-політичні завдання суспільного розвитку в умовах слабкості культурно-мовних, етнічних ментальних основ соціальної інтеграції і політичної мобілізації мас населення визначили надетнічну природу громадянства і народовладдя, сприяли ототожненню феноменів і понять “народ”, “нація”, “держава” як політичного співтовариства громадян. Керівною ідеологією і політичним принципом служила ідея суверенітету народу як політичного і правового верховенства його волі, втіленої в повноваженнях і діяльності інститутів самоврядування на певній території. В епоху Просвітництва, а інколи і сьогодні, виходячи з зазначених формальних ознак П. н., як її прототипи визнаються навіть давньогрецькі поліси і давньоримська республіка. Історичний пріоритет у створенні теоретикоідеологічних основ П. н. належить філософії держави західноєвропейського просвітництва XVIІ – ХVIII ст. (Г. Гроцій, Дж. Локк, Т. Гоббс, Дж. Мільтон, Ж.-Ж. Руссо, І. Кант та ін.). Характерною рисою стандартів її світоглядних та ідеологічних установок, порівняно з наступними трактуваннями народу/нації та національної держави, були лібералізм (у його просвітницькій інтерпретації й обмеженості), правовий егалітаризм, космополітизм, “республіканська” (за термінологією Ю. Габермаса), а не націоналістична, політична самосвідомість. Сутність народної/національної спільноти вбачалася в політичному співтоваристві рівних перед законом громадян. Джерелом легітимності державної влади і національного суверенітету визнавалися: представницьке правління (за допомогою парламенту, що обирається, і сформованого ним уряду), як вираження єдиної волі всього народу, утвореної актом “союзу”, “угоди громадян”, “суспільним договором” між безліччю окремих індивідів. Загалом феномени держави і нації інтерпретувалися на базі ідей концепції демократії Нового часу. Системоутворюючими у філософських і політико – правових проектах нації були положення теорії природного права, суспільного договору і, частково, правової держави. Особливого значення в процесі становлення і розвитку П. н., а також в її теоретико-ідеологічному осмисленні набули дві ідеї: державного і народного суверенітетів. У ХVІІ-ХVІІІ ст. перша з них, визначивши за народом політичний, а за парламентом юридичний суверенітет, стала керівною в англійській (під її впливом, – і в американській) просвітницькій думці і конституційній практиці. Друга, що зблизила політично і юридично, а термінологічно ототожнила народний і національний суверенітети, вирізняє французьке просвітництво (особливо вчення Ж.-Ж. Руссо) і конституційні акти буржуазної революції у Франції. Наприкінці XIX – на початку XX ст. на зміну демократичній ідеології загального громадянства і патріотизму як основи утворення П. н. і національної держави приходить ідеологія націоналізму, політичні міфи про єдине походження народу, спільність його історичної долі. У такому ідеологічному контексті націю стали інтерпретувати як створене елітами в умовах економічної модернізації політичне співтовариство етнічно близьких, національно уніфікованих громадян. У світовій політичній практиці загальноприйнятим стало правило “одна нація – одна держава”. Ототожнення культурно-мовної спільності громадян з нацією, а вищої форми її політичного розвитку з державою, стимулювало сучасне розхоже розуміння П. н. уже як етнополітичної спільноти, що “володіє державою”, “прагне створити або зберегти власну державу”, “намагається самовизначитися в системі міждержавних відносин”. У XX ст. еволюцію політичних націй характеризують протилежні тенденції. З одного боку, різні націоналістичні рухи викликали до життя тоталітарну практику національно-державного будівництва, породили націократичні тенденції в створенні і життєдіяльності політичних націй. У багатьох країнах ідеї громадянської рівності і республіканського патріотизму було істотно “підкориговано” вимогами до етнічної чистоти громадян і державних діячів, законодавчою регламентацією меж вживання національних мов, цензами осілості тощо. Політичні і соціальні права громадян були поставлені в безпосередню залежність від їхньої етнічної належності. Етатизація (одержавлення) однієї з націй у багатонаціональній державі призвела до дискримінації національних (етнічних) меншин. Монополізація політичної влади національною більшістю і в такий спосіб “присвоєння” функцій держави створювали передумови для утвердження системи етнічно орієнтованого контролю і розподілу матеріальних і духовних ресурсів. З іншого боку, сучасні процеси глобалізації активно руйнують національний суверенітет і територіально-політичну єдність громадян як основу будь-якої П. н. Глобалізація світової економіки і політики, інтенсивна міграція, зростання етнокультурної і релігійної диференціації населення більшості країн, посилення прямого впливу транснаціональних корпорацій, міжнародних політичних і військово-політичних організацій призводить до того, що демократичні “національні уряди” втрачають монополію на владу та її ресурси, а “нації – держави” перестають бути суверенною і цілісною територіально-політичною системою. При цьому, на думку окремих дослідників, етнічна ідентичність, її ренесанс набувають дедалі більшого значення порівняно з національно-державною ідентичністю. Унаслідок цього “за відсутності загальної культури” основа національної єдності стає “вразливою”, а “переорієнтація групових лояльностей і форм масової ідентифікації призводить до руйнування сучасної держави” (С. Хантингтон) як оптимальної і єдино можливої форми П. н.

Манн М. Нации-государства в Европе и на других континентах: разнообразие форм, развитие, неугасание // Нации и национализм. – М., 2002; Картунов О. Західні теорії нації. Плюралізм думок, дефіцит понять // Віче. – 1996. – N° 6; Українська політична нація: генеза, стан, перспективи / За ред В. С. Крисаченка. – К., 2003; Смит Э. Национализм и модернизм: Критический обзор современных теории наций и национализма / Пер. с англ. А. В. Смирнов, Ю. М. Филиппова, Э. С. Загашвили и др. – М., 2004; Хабермас Ю. Европейское национальное государство: его достижения и пределы. О прошлом и будущем суверенитета и гражданства // Нации и национализм. – М., 2002; Ян Э. Государственное и этническое понимание нации: противоречия и сходство // Полис. – 2000. – № 1.

В. Вілков