Філософія світ людини
Свідомість та самосвідомість як даність та як проблема
Посткласична раціональність і проблема відкритого суспільства
На загальному тлі побутування старих та нових форм знеособлення, викривлення соціуму і гримас культури проблема створення й відтворення прийнятного й прогресивного щодо індивіда соціокультурного середовища, а в ідеалі – й такого, що стимулює його творчий потенціал, – це питання питань. Таке середовище має відповідати кільком вимогам, насамперед бути достатньо складно-структурованою
Багатовимірна історична палітра XX століття з усією гостротою поставила проблему людиномірності і буттєвої укоріненості інтелекту, питання про поширення на планеті (й не лише в тоталітарних режимах, а повсюдно) цинічного, істеричного розуму, спрямованого не на пояснення і ствердження буття (людини у світі, довкілля, міжлюдських стосунків, індивідуальної долі тощо), а на розробку і забезпечення
З одного боку, маємо світоглядно значуще зростання ролі науки, інформатизацію, технізацію світу, а з іншого – гостру потребу локалізувати небезпеку гіперактивізму та технократизму. Сам інтелект виявляється при цьому внутрішньо суперечливим: як техніко – операційне утворення, “калькулятор” він часто призводить до руйнування і зовнішньої, і внутрішньої природи людини. Водночас дім людського буття не може бути іншим, як облаштованим на певних раціональних засадах. Відтак упродовж усього XX століття здійснювалися багатовекторні пошуки буттєвої укоріненості інтелекту, виходячи з неоднозначності людської природи, і з екзистенційної напруженості існування, і з усвідомлення статусу внутрішнього світу людини, багаторівневої людської психіки як окремого виду буття у цілому, свідомості й самосвідомості – зокрема. А звідси і постійні пошуки різних аспектів саме такої буттєвої укоріненості інтелекту, на рівні індивідуального психічного життя і колективного розуму людства, як сил самого універсуму, що спираються на міцні узвичаєні моральні засади, внаслідок чого з’являється надія на відповідальність, а отже, і можливість виживання індивіда, народу, людства загалом.
Отже, в усій своїй масштабності постає гостра суперечність між примарною надією на безболісний і безкінечний прогрес (як основної інтенції класичного раціоналізму) і водночас необхідністю такої надії у наш час загальної скрути, а також поміж недостатнім розвитком продуктивних сил у більшості країн світу, обмеженими ресурсами планети й абсолютною необхідністю реалізації кожним індивідуальних життєвих шансів, без чого втрачається сенс суспільного життя взагалі.
На цьому тлі однозначне оптимістично-прогресистське бачення людини і перспектив її подальшого буття не може залишатися незмінним і потребує значної корекції відповідно до більш реалістичних підходів. Ці підходи випливають із досвіду соціальної практики XX століття, багато у чому, повторимо, гіркого й трагічного, і мають спиратися – щоб уникнути нових міфологем і заідеологізованих утопій – на фундаментальні відкриття у галузі людинознавства, що мали місце в минулому столітті.
А саме – йдеться передовсім про такий фундаментальний висновок теоретичного і практичного плану, як те, що межа між людиною і твариною пролягає не зовні, а всередині самої людини. Людська природа (і душі, і тіла) не лише дійсно існує, але й займає в сукупній життєдіяльності значно більше місця, ніж це уявлялось раніше, і визначає цілий спектр різноманітних процесів цивілізації і культури.
Через це у людському світі пізнання взаємодіє зі сферою вартостей, раціональне – з ірраціональним, сфера дійсного – зі сферою бажаного, причому бажане може мотивуватися надзвичайно урізноманітненими, іноді, здавалось би, абсурдними чинниками. Так, у людському світі суперечливо взаємодіють фактори розуму й емоцій, совісті й голого розрахунку, егоїзму й альтруїзму, жорсткого детермінізму і потягу до свавілля, різного роду архетипи колективного несвідомого, символічної сфери.
Набагато більше значення, аніж це уявлялося в XIX столітті, у світі людської культури мають стереотипи поведінки, що детерміновані різноспрямованими аспектами душевного життя, схильністю до нарцисизму, а то й некрофілії, насильства і руйнації, а не лише біофілії, життєствердження, настановлення на творення і продукування.
Зрештою, для адекватного розуміння місця антропокультурних чинників світо-відношення велике методологічне значення має усвідомлення принципової недовершеності людини, трансцендентності людського єства, постійного прагнення людини до самооновлення, з одного боку, а з іншого – усвідомлення марності спроб радикального поліпшення цієї людської природи, тих чи інших її параметрів.
У такому загальному контексті відбулася радикальна смислова і змістово-парадигмальна переорієнтація в осмисленні проблеми свідомості та самосвідомості. Насамперед це сталося завдяки зусиллям представників таких напрямів філософської думки, як філософська антропологія, феноменологія, екзистенціалізм, психоаналіз, герменевтика, комунікативна філософія. Питання про само-очевидність і достовірність, що відкривалися у досвіді рефлексії, набувають нового, некласичного звучання. Йдеться не про здобування із елітарної, абсолютної свідомості універсальних, загальнозначущих істин, істин – керівництва до дії для мас (у цьому була суть ідеології просвітництва, класично-просвітницького проекту світо-устрою). Йдеться, навпаки, про прояснення свідомості, яка є закинутою у світ повсякденності й, отже, яка відчуває на собі її постійний тиск. Відтак, внутрішня достовірність, вірогідність свідомості, її істини виступають як стрижневі утворення цієї свідомості й людської суб’єктивності взагалі, з перспективним виходом на інтерсуб’єктивні виміри людського буття, котрі у цілому забезпечують їхню цілісність, міцність, інтегрованість, здатність протистояти зовнішній маніпуляції й залишатися людині самою собою за умов будь-якого тиску і життєвої не облаштованості. Рефлексія при цьому мислиться як спосіб бачення особливого роду внутрішнього буття. Вона відкриває людині її саму як об’єкт, що відчуває постійний вплив зовнішнього світу і який закинутий у ситуацію постійних життєвих випробувань.
Характерним є те, що сама структура внутрішнього світу людини, людської психіки почала розумітися у такому контексті по-іншому. Були виокремленні як фундаментальні за своєю роллю в цілісному життєвому процесі поруч із “чистою” свідомістю такі компоненти душевного світу людини, як несвідоме і підсвідоме, що, сублімуючись, справляють неабиякий вплив на усю мотиваційну сферу поведінки людини. Питання про несвідоме було поставлене в історії думки давно, починаючи ще з Платона. Проте сучасне бачення цієї проблеми започаткував 3. Фрейд, за яким психіка людини є трирівневим утворенням, що складається зі свідомого, несвідомого і передсвідомого. Несвідоме охоплює ту частину психічного, яка витіснена із системи перед свідомість-свідомість. Воно складається з потягів до насолоди і смерті, які є підгрунтям усіх емоцій і переживань. Ці потяги утворюють “Воно” (id) особистості й постійно намагаються проникнути до “Я” (ego) і “над-Я” (cynep-ego), які здійснюють цензурну функцію, намагаючись витісняти елементи несвідомого зі свідомості. На перехресті непримиримого конфлікту між нереалізованими потягами і вимогами соціальних норм і реалізується, за Фрейдом, кожна особистість.
Що ж стосується підсвідомого, то тут слід виокремити як визначальну його ознаку те, що це психологічні процеси, які відбуваються поза сферою актуальної свідомості, проте які істотно впливають на свідомі цілі суб’єкта. Підсвідоме охоплює ту частину несвідомого, яка утворює суб’єктивно-психологічний контекст перебігу процесів свідомості, охоплюючи ті елементи знань, переживань, спогадів, сприйняття, які асоціативно пов’язані з безпосередньо свідомою діяльністю суб’єкта і забезпечують її ефективність.
Вагомий внесок у визначення нових засад розуміння свідомості та самосвідомості зробили феноменологія та екзистенціалізм. Зокрема це стосується важливих понять феноменологічної редукції та життєвого світу. Перше з них означає, що шляхом рефлексивної роботи схоплюються не просто взаємопереходи предметних форм чи актів свідомості, а сам процес сприйняття як процес формування певного спектра значень. При цьому схоплюється саме смисл чи система значень (що для феноменолога є тотожним) предмета, схоплюється так, як він бачиться відповідно до властивостей певної спрямованості свідомості. Стосовно ж життєвого світу, то він і виступає тим постійним і найбільш ефективним корелятом свідомості, завдяки якому ми і можемо одержати адекватну картину смислової структури свідомості. Отже, як бачимо, тут ми теж маємо своєрідний варіант визначення структури свідомості, закинутої у світ повсякденності і стверджуваної під кутом зору реалізації її глибинного смислового поля.
Інший варіант розгляду даного питання запропонував екзистенціалізм, де на перший план вийшло поняття існування. Його становлення як одного з визначальних у духовній палітрі XX століття стало результатом безперервної низки фундаментальних потрясінь, які супроводжували людство упродовж усього століття, й це призвело, не могло не призвести, до різкого означення відвертого і багатопланового дефіциту гуманності у самому фундаменті науково-технічної цивілізації – у стосунках між людьми. Існування при цьому розглядається у його простій фактичності, відтак екзистенційним є те, що належить до існування, посилається на нього. На відміну від ситуації повсякденності, тут ми маємо справу з буттям сущого, яке відкрите для відвертості буття, у якому людина завжди перебуває у ситуації піклування про щось. Як вважають представники екзистенціалізму, існування належить передусім і цілковито до сфери людського буття, а не того, що існує саме по собі, чи того, що людині слід, потрібно робити. М. Гайдеггер, один із стовпів екзистенціалізму, інтерпретував існування як буття у світі (Dasein), котре, виступаючи як трансцендентне, потойбічне щодо знеособленого світу повсякденності (Man), є виходом людини до глибинних підвалин свого існування, тобто до буття, взятого у його справжньому, дійсному значенні. Такий вихід здійснюється людиною, згідно з феноменологічним гайдеггерівським описом і аналізом, через усвідомлення (точніше – осягнення) конкретним індивідом своєї закинутості у світ і конечності й, отже, метафізичного страху перед цим, та, відповідно, проходження через пограничні ситуації, фундаментальні екзистенціали страждання, турботи, рішимості, проекту, надій, совісті й т. п.
Отже, усе XX століття позначене безперервними пошуками тих смисложиттєвих орієнтирів, які давали б змогу вибудовувати такий дім власного буття, який принципово забезпечив би самореалізацію кожного. Кажучи більш широко, щодо теми свідомості та самосвідомості йдеться про те, що уся низка класичного прочитання її параметрів (передовсім просвітництва та патерналізму, елітарного за своєю суттю бачення достовірності свідомості, монологізму, віри у самоздійснення світового розуму, неуваги до реальної свідомості пересічної людини, закинутої у потік сущого, оптимістично-рожевого бачення облаштування буття тощо) стала відверто нереалістичною, відірваною від тих реальних процесів, які відбуваються з кожним суб’єктом дії, переживання і спілкування, стала проблематичною. До того ж, драматичні колізії людського життя, які супроводжували світову історію впродовж усього минулого століття, не могли не позначитися найбільш радикально на соціальному (а відтак і фізичному, і психічному) самопочуванні десятків, сотень мільйонів людей і не призвести до різкої дегуманізації міжлюдських стосунків, наростання непродуктивних орієнтацій речовизму, здирництва, агресивності, заздрощів, зневіри, роздратування, самозакоханості тощо і, відповідно, до затухання продуктивних орієнтацій взаємоповаги і взаємопідтримки, не споживацького ставлення до іншого й довкілля, а також такої вагомої риси, як урівноваженість, заснованої на впевненості у завтрашньому дні, які у цілому стимулювали б творчий, життєво стверджуючий потенціал кожного.
На такому загальному тлі відбувається становлення некласичної раціональності. Чому знову раціональності? Бо ж розум, який історично виконував стосовно цілісної людської життєдіяльності свою подвійну функцію: і як підвалини самоствердження людини, центрального засобу прогресу цивілізації і культури, і, в силу постійних історичних катаклізмів, як прокляття людини (адже всі рішення людина приймає зважено і продумано), все одно, хай і в радикально трансформованому вигляді, залишається опорою сподівань людства. Бо лише через постійне обчислення варіантів рішень і пошук оптимальних, людино мірних і результативних із них людина може сподіватися на свій подальший поступ та існування.
Разом із тим у XX столітті виникла потреба у раціональності саме некласичній, відповідній до реалій сьогодення і більш адекватній дійсній людській природі. Ця некласична раціональність, якщо говорити у цілому, відзначається плюралізмом, альтернативністю, децентралізацією, діалогічністю, відсутністю однозначного логоцентризму, екосвідомістю, тяжінням до норм моралі та почуттів, які б виходили за межі лише утилітарного розрахунку. Нова раціональність націлює на такі орієнтири світобачення, як реалістичність, критичність і самокритичність, зорієнтованість на невигадані традиції, на творче самовираження та справжнє, незвідне до рольового, спілкування тощо.
Ствердження зазначених цінностей некласичної раціональності пов’язане зі становленням та закріпленням певного типу суспільного устрою, соціокультурного середовища, яке прийнято називати у літературі відкритим суспільством. Йдеться про створення, закріплення і розвиток такого типу демократії (але лише демократії і ні в якому разі не авторитаризму чи тим паче тоталітаризму), який характеризувався б плюралізмом в економіці, політиці, культурі, розвиненими структурами громадянського суспільства та правової держави.
У філософсько-антропологічному плані дана проблема постає як проблема поєднання можливостей безперервної особистісної ініціативи і раціонально облаштованої “домівки буття”, коли суспільна стратифікація і унормованість залишаються стійкими і надійними, допускаючи при цьому необхідні трансформації (що грунтуються на прагненнях та ідеях індивідів й окремих груп людей), відкриваючи можливості для перспектив розвитку. Йдеться про те, що шляхи подолання нинішньої кризи індивідуальної та колективної ідентичності і створення передумов подальшого поступу пролягають на перетині становлення і ствердження розгалуженої системи повноцінних структур розвиненої, представницької демократії, громадянського суспільства і багатоукладної, соціально орієнтованої економіки, тобто такого соціокультурного механізму, який фіксував би сучасне прочитання фундаментальних цінностей і норм, розвиваючись на відповідних сьогоденню гуманістичних засадах некласичної раціональності, суттєвою ознакою яких є уважне, шанобливе ставлення до особистості та її запитів, особистості, узятої в усій багатовимірності й неоднозначності її людського єства. При цьому слід особливо підкреслити, що суспільно, на різних рівнях державних та позадержавних інституцій, створені можливості реалізації кожним власного проекту буття, своїх життєвих шансів належать до одного з найважливіших критеріїв суспільного поступу.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)