Регіональна економіка
Глава V
ОРГАНІЗАЦІЙНО – ЕКОНОМІЧНІ ОСНОВИ ПРИВАТИЗАЦІЇ
2. Приватизація власності і її цілі
В економічній літературі часто зустрічається ототожнення понять “роздержавлення” і “приватизація” з назвою способів реалізації цих процесів за допомогою зміни форм власності.
Жорстка державна регламентація економічного життя суспільства та відсутність конкурентоспроможних ринкових відносин не дає можливості працюючим підвищувати свої доходи за рахунок випуску більш якісних товарів з відносно
Роздержавлення може відбуватись шляхом позбавлення держави права власності на засоби виробництва або зниження її впливу на підприємства, які знаходяться в її власності. В іншому випадку держава може обмежитися
Роздержавлення – це багатогранний процес обмеження державного втручання в соціальну, економічну і політичну сфери життя суспільства. В економічній сфері процес роздержавлення є переходом від прямого адміністративного управління до податкового регулювання. Створюється конкурентне середовище за рахунок збільшення числа виробників і антимонопольних заходів відмови від регламентування цін, переходу до їх вільного регулювання за рахунок переливу капіталу і співвідношень попиту і пропозиції, встановлення прямих зв’язків як між підприємствами всередині країни, так і з зарубіжними партнерами та створення фондових і товарних бірж. Але становлення ринкової економіки, ефективність якої доведена досвідом багатьох високо-розвинутих країн, можливе тільки за умови різних форм власності на засоби виробництва. Роздержавлення включає в себе і приватизацію, яка стає логічним продовженням вдосконалення форм господарювання, організації і керування підприємствами в процесі послаблення втручання держави у виробничу сферу.
Потрібно зазначити, що роздержавлення не може включати в себе приватизацію в повному об’ємі, воно може включати тільки ту частину цього процесу, при якому відбувається заміна державної форми власності на недержавну, тоді як перетворення колективного підприємства, наприклад, в акціонерне, що відбувається в процесі приватизації, вже не є складовою частиною роздержавлення, оскільки воно не стосується майна, що перебуває у власності держави. У Законі України “Про приватизацію майна державних підприємств” поняття “приватизація” визначається як “відчуження” майна, що належить до суспільної, державної, республіканської (Автономна Республіка Крим) і комунальної власності, на користь фізичних і недержавних юридичних осіб. Таке визначення характеризує організований урядом процес приватизації як перехід від державної власності до різноманітних її недержавних форм. В Україні власність виступає у приватній, колективній і державній формах, тому економічна сутність приватизації в даний час виявляється в передачі (безкоштовно або за певну плату) громадянам і недержавним юридичним особам державного майна у приватну або колективну власність. Соціальний зміст процесу приватизації полягає в наданні можливості громадянам країни стати реальними власниками засобів виробництва.
Отже, можна зробити висновок, що за своєю суттю приватизація – це процес перетворення у приватну власність будь-якої іншої форми власності (як державної, так і колективної) або рух через послідовну зміну форм господарювання від державної власності до приватної. З подальшим розвитком приватизації розшириться різноманіття способів її реалізації.
Докорінна зміна відносин власності неможлива без приватизації, точніше без передачі частини державного майна в особисту власність. Адже остання є основою економічної свободи індивідів. Шляхом такої передачі держава частково повертає трудящим деяку частку ними ж створеного необхідного продукту, здійснює соціально-економічну акцію, яка послаблює експлуатацію робітників і селян. При виникненні кожної якісно нової форми власності (акціонерної, колективної та ін.) в ній обов’язково присутня індивідуальна власність.
Згідно з початковим трактуванням приватизації, результатом процесу приватизації в Україні може бути становлення і наступний розвиток таких двох видів приватної власності на засоби виробництва, як приватної власності, заснованої на власній праці, та приватної власності, що базується на експлуатації чужої праці.
З розвитком ринкових відносин обов’язково буде відбуватися й формування різних форм власності, в тому числі й приватної, отже, буде відтворюватись особиста, трудова і нетрудова приватна форма власності за рахунок зменшення інших її видів.
Досягнення основної мети роздержавлення і приватизації власності – створення багатоукладної соціально орієнтованої ринкової економіки – вимагає дотримання таких принципів її формування і реалізації:
– забезпечення кожному громадянинові України рівного доступу до об’єктів приватизації і необмеженого вибору сфер приватизації;
– охоплення цим процесом всіх сфер економіки з урахуванням інтересів всіх суб’єктів, в тому числі трудових колективів і окремих громадян;
– використання всіх форм власності згідно з економічною доцільністю, без абсолютизації якоїсь однієї з них;
– залишення у власності держави майна, необхідного для її повноцінного функціонування, здійснення роздержавлення і приватизації під контролем суспільства з широким інформуванням населення про всі дії щодо приватизації.
Як бачимо, роздержавлення економіки – це корінне питання перетворення власності, розв’язання якого дозволить ліквідувати монопольне становище держави і його відомств, створити умови для розвитку і функціонування різноманітних форм власності (перетвореної державної власності, акціонерної, кооперативної, приватної та ін.), зробить кожного працівника і кожен трудовий колектив дійсними суб’єктами відносин власності. Воно є головною метою економічної політики на сучасному етапі, яка покликана забезпечити рівність всіх форм власності, створити необхідні передумови для розвитку ринкових відносин, посилити трудову і підприємницьку мотивацію зростання ефективності виробництва.
Однак ефективне здійснення процесу роздержавлення і приватизації власності вимагає визначення чітких пропорцій (співвідношення) між різними формами власності, особливо між державною і приватною. Бо повне скасування державної власності на засоби виробництва при переході їх у приватні руки може призвести до великих викривлень, в тому числі й до створення іншої монополії – приватної.
Не можна передбачати, скільки майна буде приватизовано. Процес роздержавлення і приватизації не відбудеться одночасно і швидко у всіх галузях економіки. Це процес поетапного переходу власності з однієї форми (державної) до різноманітних форм. Він може відбуватися протягом довгого часу. До даного процесу потрібно підходити, керуючись всією сукупністю інтересів, враховуючи традиції і психологію людей та світовий досвід. Здійснюючи приватизацію, не треба створювати нові ілюзії, ніби вона є магічною силою, яка вирішить всі наші проблеми. Сама по собі зміна власника того або іншого підприємства не відмінить монополії цього підприємства на його продукцію, а ринкова монополізованість економіки такою і залишається. Це означає, що не буде однієї з головних передумов ринкових відносин – конкуренції.
Помилка багатьох прихильників повної приватизації полягає в тому, що вони свідомо або несвідомо не помічають змін, що відбулися в суспільстві, яке традиційно називається капіталістичним. Адже нині нерідко приватнокапіталістична власність замінюється колективною (акціонерною), яка формується із заощаджень трудящих (пенсійних фондів, капіталу страхових кас). Крім того, часто підприємства, засновані на такій власності, виявляються ефективнішими від приватних. Помилка в цьому питанні може призвести до відродження тієї системи власності (приватної), яка практично себе вичерпала.
До речі, це зовсім не означає, що функції капіталу – власності і капіталу – функції завжди будуть розрізнені. В інформаційну еру, яка наступає за індустріальною, як показує досвід країн, відбувається процес злиття функцій керівника і власника, оскільки частка невеликих і середніх підприємств, заснованих на діловому партнерстві і кооперативній формі власності, зростає, а частка акціонерного капіталу в активах компаній починає зменшуватися.
Державний сектор економіки існує як в нових (Південній Кореї, Сінгапурі, Тайвані, Гонконзі), так і в старих індустріальних країнах (Швеції, Голландії, Данії, Португалії). Причому державні підприємства цілком ефективні, сприяють розв’язанню ряду соціальних задач. Традиційно висока питома вага цього сектора в національній економіці Франції (33 %), Австрії (37 %), Італії (понад 40 %).
Світовий досвід роздержавлення і приватизації свідчить, по-перше, що невисока ефективність підприємств державного сектора в розвинутих країнах зумовлена не державною формою власності, а низкою інших причин. Державні підприємства можуть бути висококонкурентними і ефективними, якщо вони функціонують в умовах конкуренції, працюють за законами ринкової економіки, а не розраховують на бюджетне фінансування і різного
Роду пільги. По-друге, роздержавлення і приватизація в усіх країнах через деякий час змінюються націоналізацією і реприватизацією, тобто такі процеси відбуваються циклічно. По-третє, роздержавлення і приватизація використовуються не тільки з метою підвищення ефективності виробництва, але й як засіб зниження соціальної напруженості в суспільстві. Отже, з цього випливає, що приватизацію і роздержавлення необхідно здійснювати, враховуючи як економічні, так і соціальні наслідки.
Держава була і залишається суб’єктом власності, який не можна виключити з економічного процесу. Мова йде про інше. Треба подолати монопольне становище держави й відомств (передусім центральних), які стали, по суті, повними власниками засобів виробництва. Доцільно передавати засоби виробництва в оренду або в іншу форму користування трудовим колективам, сім’ям та окремим працівникам за певну плату.
Реально існує проблема докорінного перетворення державного сектора економіки. Він повинен бути переведений на ринковий режим функціонування. Це можливо здійснити шляхом диференціації функцій між власником (державою), менеджером і трудовим колективом. Власник (держава) має отримувати лише частину прибутку, яка перераховується в бюджет, а інша його частина має використовуватись для розвитку підприємства і стимулювання колективу працівників.
Складність роздержавлення і приватизації в Україні зумовлена специфікою існуючого розподілу праці, спеціалізацією її економіки у важкій промисловості, де домінує великомасштабне капіталомістке виробництво з надто зношеними фондами. На даному етапі економічного розвитку технічне переозброєння цих підприємств і впровадження передових технологій під силу лише державі або акціонерним товариствам, що зумовлює об’єктивну необхідність збереження підприємств державної власності.
Заходи роздержавлення в Україні залежать від необхідності забезпечення державою медичного обслуговування, розвитку освіти і культури, об’єктів фінансово-кредитної системи, музеїв, національних театрів, виставок, бібліотек тощо. Це досить велика питома вага загальної власності, яка на даному етапі не може бути приватизована. Не можна приватизувати також майно органів державної влади і правопорядку, державної безпеки, армії, золотий і валютний фонди та державні матеріальні резерви. Не слід передавати у приватну власність і унікальні природні об’єкти (ліси, парки, водоймища тощо) загальнонаціонального значення.
В Україні, згідно із Земельним Кодексом, власність на землю може бути державною, колективною і приватною. Причому приватна власність у зв’язку з конкретно історичними умовами економічного розвитку країни, високим техногенним навантаженням на землю, відсутністю вільних від обробки земель, а також з існуючими на сьогодні соціально-психологічними настроями більшості селян не може на даному етапі розвитку зайняти провідне місце.
Все це свідчить, що нині до об’ємів роздержавлення треба підходити з урахуванням існуючих передумов. По-перше, необхідно привести форми господарювання у відповідність з характером розвитку і структурою продуктивних сил, які об’єктивно передбачають наявність дрібних, середніх і великих господарств. По-друге, важливо виділити загальнонародні потреби та інтереси, реалізація яких може бути раціонально здійснена на виключно державному рівні. Такими потребами є захист країни, охорона навколишнього середовища, розвиток визначальних напрямків науки і техніки, підготовка кадрів, утримання непрацездатних. Міра значущості цих потреб суспільства робить державну власність, призначену для їх реалізації, важливим початком в суспільному житті. З розвитком цивілізованості суспільства змінюватимуться і об’єми роздержавлення та форми приватизації. По-третє, господарюючі суб’єкти повинні мати всі права товаровиробників, розвивати ініціативу, творчість, заповзятливість, дбайливість, сприяти росту необхідних суспільству товарів і послуг.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)