Рабовласницький суспільний спосіб виробництва

Рабовласницький суспільний спосіб виробництва – економічна система, яка базується на приватній власності на засоби виробництва та самого виробника – раба, позаекономічному примусі, а також на ручній праці й пануванні натурального господарства. Існував з IV-III тис. до н. е. до І ст. н. е. Рабовласницького устрою не знали, зокрема, народи Середньої, Північної та Східної Європи, які від первіснообщинного ладу перейшли до феодалізму. Головними галузями господарства були рільництво і тваринництво. Вперше в історії людства з’явилося зрошувальне

рільництво (канали, іригаційні споруди). Виникали міста ремісників, у яких працювали ковалі, ткачі, ювеліри та ін. Засоби праці виготовляли з міді, бронзи, заліза. З’явилися гроші, клас купців, лихварський капітал, що зумовило третій великий суспільний поділ праці – відокремлення торгівлі від виробництва й виокремлення класу купців. У Давньому Єгипті головними виробниками були вільні селянські громади, і лише частково для обробітку грунту використовували працю рабів. Найбільшими рабовласниками тут були фараони. Рабів мали також жерці, державні чиновники. У Давній Греції селянська громада була зруйнована, основними виробниками стали раби – основний об’єкт привласнення, набуло поширення боргове рабство. Земельна аристократія поступово перетворювала селян на рабів (див. Основна економічна суперечність). Масштаби паразитичного споживання класу рабовласників постійно зростали, що спонукало їх до ведення війн з метою поповнення армії рабів, до запровадження жорстоких методів експлуатації рабської праці, до застосування колективних форм такої праці (що зумовлювало зростання її продуктивності) на базі простої кооперації. Виснажлива праця, невисокий рівень споживання призводили до високої смертності рабів і, отже, значного скорочення робочої сили, що зумовлювало особливості дії основного економічного закону цього суспільства (див. Основний економічний закон). Зростання обсягів додаткового продукту стало матеріальною основою розвитку науки, мистецтва (будівельного) у рабовласницькому суспільстві. Зокрема, високого рівня досягли філософія, математика, механіка, астрономія, архітектура. Домінування натурального господарства супроводжувалося певним зростанням товарного виробництва, передусім за рахунок розвитку ремесла. За рабовласницького ладу виникла державна власність (див. Держава). Державне регулювання переважало ринкове через домінування натурального господарства, відсутність національних ринків. Основними формами існування рабовласницької держави були східні централізовані деспотії з необмеженою монархічною владою, абсолютні військово-бюрократичні монархії, держави-міста з демократичними методами управління та ін. Розвивалася банківська справа, у банківських операціях використовували чеки, переказні векселі. Позичковий відсоток, згідно із законом, становив у Римі 6-48%. Класичною країною рабства була Греція. В Афінах налічувалося до 365 тис. рабів і лише 90 тис. вільних громадян. Рабів (полонених) продавали й купували: раб коштував 167, рабиня – 135- 220 драхм (за одну драхму воїн міг прожити один день); в Італії у І ст. до н. е. було майже 12 млн рабів і 10 млн вільних. Міжнародним центром работоргівлі став Делос, тут щодня продавали до 10 тис. рабів. Серед них були й привілейовані – лікарі, вчителі, купці, ремісники. Деяким із них дозволяли мати сім’ю, вони сплачували рабовласникові чинш. Основною формою рабовласницького господарства була вілла – маєток у 25-100 га з кількома десятками рабів; згодом виникли латифундії, в яких працювали сотні й тисячі рабів. У ремісничому виробництві найрозвиненішою формою господарства були ергастерії – майстерні, де використовувалася рабська праця. Експлуатували не лише рабів, а й вільних ратаїв, основною формою експлуатації яких був високий лихварський відсоток за позичене у землевласників зерно, худобу, за несплату якого селяни потрапляли у боргове рабство. Дрібні власники-селяни, не витримуючи конкуренції дешевої рабської праці, покидали землю, йшли в міста, перетворювалися на пауперів. Відсутність у рабів стимулів до праці, зневага громадськості до фізичної праці (для спартанців це було принизливе заняття), зростання цін на рабів тощо зробили латифундії нерентабельними, їх власники звільняли рабів, наділяли їх невеликим майном, за що отримували від них своєрідний оброк. Латифундії дробилися на невеликі ділянки – парцели, які здавали в оренду селянам (колонам), а ті сплачували натуральний податок і відробляли землевласникові певну кількість днів на рік. У IV-V ст. колони стали особисто й економічно залежними від землевласників, а колонат поступово перетворився на феодальне землеволодіння. Занепад Р. с. с. в. прискорили повстання рабів, найбільшими з яких були два повстання на острові Сіцілія, повстання Аристоніка в Малій Азії, Спартака в Італії та ін. Спалахували й народні повстання, в яких брали участь вільні селяни, ремісники, колони. Незважаючи на те, що нинішній суспільний спосіб виробництва віддаляє від рабовласницького приблизно два тисячоліття, його залишки існують у багатьох слаборозвинених країнах світу і навіть у деяких розвинених країнах (формами сучасного рабства в них є виснажлива праця частини дітей, торгівля живим товаром). В СРСР рабською працею були зайняті мільйони репресованих. В Україні за роки незалежності формами рабської праці стали виснажлива праця бл. 500 тис. дітей віком від 7 до 12 років, праця значної частини найманих працівників, яким упродовж 90-х XX ст. не виплачена заробітна плата або виплачена на мізерному рівні, який не забезпечував фізичного виживання. Рабство поширене і на початку XXI ст. Так, у країни Західної Європи із країн Східної Європи щороку продається 170 тис. жінок, а прибуток від цієї торгівлі становить бл. 7 млрд євро. У сексуальне рабство з України, за даними міжнародних організацій, продали бл. 420 тис. молодих жінок. Основними формами рабства за сучасних умов є, по – перше, система рабської праці, за якої одна людина володіє іншою. Як вважає американський соціолог Дж. Масіоніс, купівля і продаж рабів усе ще мають місце в багатьох країнах Азії, на Близькому Сході і, особливо, в Африці. По-друге, дитяче рабство, яке поширене в сім’ях із злиденним рівнем життя, коли дітей виганяють на вулицю, де вони виживають за рахунок власної праці або жебракування. Таких дітей у світі налічується бл. 100 млн. По-третє, боргове рабство, за якого підприємці виплачують робітникам мізерну заробітну плату, але її недостатньо для погашення боргів за надане підприємцем продовольство. По-четверте, рабські форми одруження – коли в Індії, Тайланді, деяких африканських країнах жінок насильно видають заміж і багато з них змушені працювати на сім’ю чоловіка, в т. ч. займатись проституцією. Загалом у рабських умовах життя у світі перебуває бл. 500 млн осіб, щорічно у рабство потрапляє 1 млн жінок і дітей.