Реформи соціально-економічні

Реформи соціально-економічні (лат. reformare – перетворювати) – процес поступових і послідовних кількісно-якісних змін окремих підсистем економічної системи (продуктивних сил, техніко-економічних, організаційно-економічних відносин, відносин економічної власності та господарського механізму) та соціальної системи залежно від стратегії економічного розвитку, основної соціально-економічної мети суспільства. Р. с.-е. в межах економічних відносин і господарського механізму повинні здійснюватися еволюційними (поступовими) методами. Водночас

для різних елементів економічної системи доцільно використовувати різні методи реформування. Так, для технологічного способу виробництва (у поєднанні продуктивних сил і техніко-економічних відносин) оптимальним є раціональне поєднання еволюційного методу з революційним. Революційні перетворення цих елементів економічної системи готуються поступовими кількісно-якісними змінами впродовж 100-150 років. З моменту виникнення капіталізму (початок XVI ст.) перетворення технологічного способу виробництва
здійснювалося в процесі еволюційних змін упродовж більш як 150 років і завершилося промисловою революцією кінця XVIII-початку XIX ст. Наступна революція в межах технологічного способу виробництва також готувалася впродовж 150 років, розпочалася в середині 50-х XX ст. і отримала назву НТР. Сама революція в межах технологічного способу виробництва відбувається не миттєво, а триває протягом кількох десятиліть і характеризується різними етапами. Це означає, що вона поєднує революційно-еволюційні методи перетворень. Революційні перетворення в межах технологічного способу виробництва готують основу для революційної трансформації відносин економічної власності та господарського механізму. Навіть революційні перетворення технологічного способу виробництва слід поєднувати з еволюційно-революційними змінами лише щодо окремих елементів відносин економічної власності та господарського механізму. Найкращою з точки зору недопущення значних економічних витрат у процесі Р. с.-е. є еволюційна трансформація економічних систем. У 90-х XX – на початку XXI ст. докорінний злам відносин економічної власності не був доцільним, проте необхідним було використання радикальних змін таких елементів цих відносин, як формування нових форм і систем заробітної плати, розподілу прибутку та ін. Реформи в соціальній системі повинні органічно поєднуватись з соціальними (у сфері освіти, охорони здоров’я, культури), що зумовлює цілісність Р. с.-е. їх єдність в теоретико-методологічному контексті досягається за умови аналізу власності в соціологічному контексті (див. Власність), проте соціальні реформи охоплюють у даному разі політичні, правові та ін. Важливу роль у реалізації такого переходу має відігравати виважена економічна та соціальна політика держави. В Україні від часу проголошення незалежності революційність, радикалізм переважали під час зламу державного управління державним сектором, але без відповідної побудови елементів нової системи управління, що завдало значних збитків народному господарству. Радикалізм властивий також процесам приватизації власності в Україні. Це сталося насамперед через експансію ліберальної ідеології Р. с.-е. і з боку численних експертів із західних країн і міжнародних економічних організацій, а також теоретиків, які не спромоглися всебічно вивчити досвід багатьох країн світу у цій сфері та керувалися принципом крайнощів, чорно-білого бачення реалій світу, в даному разі – необільшовистськими. У 2005 такий радикалізм було дещо послаблено. Ще значніших руйнувань за роки кучмівських реформ зазнала соціальна сфера, що найбільшою мірою відбилось на людині (див. Деградація людини). За допомогою Р. с.-е. загалом і соціальної політики зокрема можна значною мірою послаблювати економічні суперечності. Так, в країнах ЄС у 90-х XX ст. таким шляхом вдалося знизити рівень бідності у 6-11 разів. Раціональне поєднання економічних і соціальних реформ, тобто виважені Р. с.-е. відбувались в Китаї в останні два десятиріччя XX ст,- на початку XXI ст. Так, ВВП у 1978- 2003 зріс майже у 7 разів, а щорічні темпи економічного зростання перевищували 9%. Зовнішньоторговельний оборот 2003 становив бл. 400 млрд дол., позитивне сальдо торговельного балансу щорічно становило в середньому бл. 45 млрд дол., а частка готових виробів – майже 80%. Обсяг експорту при цьому зріс у 20 разів, а імпорту – у 15 разів. Уряд Китаю провадив виважену політику протекціонізму. Так, хоча рівень середньозважених імпортних мит у другій половині 90-х становив лише 3%, проте до 1994 ефективно використовувалось квотування, до кінця 90-х XX ст. зберігалась державна монополія на торгівлю 16 видами товарів, а на низку стратегічних товарів така монополія збереглась і надалі; лібералізація зовнішньоекономічної діяльності підприємств була скасована лише 1994. Таких вагомих позитивних результатів в економіці вдалося досягти завдяки виваженій інвестиційній політиці держави, створенню привабливого інвестиційного клімату, що забезпечувало щорічний приплив іноземних інвестицій обсягом 40-50 млрд дол.; водночас за рахунок внутрішніх заощаджень фінансувалось бл. 85% усіх інвестицій. Китай за роки реформ створив могутню банківську систему: валютні резерви 2004 досягли майже 500 млрд дол. Якщо темпи економічного зростання залишаться такими і надалі, то, за підрахунками економістів, до 2020 Китай за обсягом ВВП дожене США. Велике значення для досягнення такого економічного прогресу мала оптимальна політика роздержавлення (в т. ч. приватизації) власності, поступовість цих процесів. Так, частка державного сектору 2000 становила 35%, тоді як в Україні реформи розпочалися пізніше, а частка державної власності є значно меншою. Економічні реформи в Китаї стали основою соціальних реформ. Так, реальна заробітна плата за 1978-2003 збільшилась у містах у 3,5 разу, а на селі – у 4,5 разу. Цьому сприяла цілеспрямована та обгрунтована соціально-економічна політика держави, спрямована на відстоювання національних інтересів. Політика лібералізації цін упроваджувалась поступово. Так, 1990 державні ціни становили 30%, а для 20% товарного обороту запроваджено верхню межу цін. Наприкінці 90-х XX ст. за державними цінами відбувалась реалізація бл. 15% засобів виробництва, 10% закупівель сільськогосподарської продукції і 5% – роздрібного товарообороту.




Реформи соціально-економічні