Історія економічних вчень
НЕОЛІБЕРАЛІЗМ
Розкрийте сутність теорії “соціального ринкового господарства”. Які основні положення і практичні висновки цієї теорії?
Серцевиною німецького неолібералізму стала теорія “соціального ринкового господарства”, основу якої розробив В. Ойкен, а деталізували його однодумці – В. Репке, Л. Ерхард, А. Рюстов, А. Мюллер-Армак.
До речі, саме останній і ввів поняття “соціальне ринкове господарство” в науковий обіг у праці “Господарське управління і ринкове господарство”
“Соціальне ринкове господарство” грунтується на чотирьох основних принципах, сформульованих В. Ойкеном у праці “Основи національної економіки”:
– забезпечення відкритості ринку, вільної конкуренції без монополістичних обмежень;
– свобода всіх господарських угод, тобто право підприємців продавати
– приватна власність як основа вільної конкуренції і свободи угод;
– повна відповідальність підприємців за результати своєї діяльності.
Головною рушійною силою “соціального ринкового господарства” його фундатори вважали приватну підприємницьку ініціативу і вільну конкуренцію. Саме вони, на думку неолібералів, спроможні забезпечити потреби споживачів як у кількісному, так і в якісному відношеннях. Водночас, неоліберали відмовились від принципів свободи ринкового господарства класичного лібералізму. Неоліберали усвідомлюють, що повернення до економіки досконалої конкуренції сьогодні просто неможливе. Тому, заперечуючи необхідність всебічного і прямого державного втручання в економіку, вони вбачають у державному регулюванні гарантію створення умов для розширення конкуренції і відвернення небезпеки монополізації.
Розробники моделі “соціального ринкового господарства” вважають, що за його умов важливою є спеціальна соціально-економічна політика, яку держава має проводити за такими чотирма основними напрямками:
– по-перше, приймати закони, які б ставили під контроль монополії, олігополії і картелі (монопольні змови), і забезпечити простір конкуренції;
– по-друге, контролювати розподіл національного доходу для запобігання надмірній соціальній диференціації;
– по-третє, проводити активну кон’юнктурну політику, сприяти зайнятості населення, стабілізації цін, досягненню економічної рівноваги й активного платіжного балансу;
– по-четверте, залучати до власності широкі маси населення, впроваджуючи в життя принцип “власність – для всіх”.