СЕРЕДНЬОВІЧНА ФІЛОСОФІЯ

СИСТЕМА УРОКІВ З ОСНОВ ФІЛОСОФІЇ

Урок 32 . СЕРЕДНЬОВІЧНА ФІЛОСОФІЯ

Мета: розкрити особливості середньовічної філософії, погляди видатних філософів даної епохи; виховувати шанобливе ставлення до надбань філософської думки.

Тип уроку: урок вивчення нового матеріалу.

Форма проведення: евристична бесіда з елементами медіа-презентацій.

Обладнання: медіа-дошка, комп’ютери.

ХІД УРОКУ

I. Організація класу

II. Актуалізація знань. Мотивація учнів

1. Розповідь учителя.

– На уроках історії, світової художньої

культури, літератури ви знайомилися з середньовічними уявленнями про світ, людину, космос.

1) Що цікавого в цих уявленнях ви для себе відкрили?

2) Чим відрізнялися ці картини середньовічного світу від сучасних поглядів на Всесвіт?

III. Вивчення нового матеріалу

1. Розповідь вчителя.

– Феодальний спосіб життя, який був панівним в європейському Середньовіччі, на відміну від античності (орієнтованої на предметно-речове бачення світу), формував бачення реальності “за образом і подобою”. У цьому плані людина феодального суспільства постає “духовною людиною”, тобто такою,

що усвідомлює себе насамперед “одухотвореною” (такою, що має дух), а не просто тілесною (чи природною) істотою. Адже навіть власність феодала становлять передусім (і безпосередньо) люди, або, як прийнято було тоді висловлюватися, – “душі”.

Безпосереднім виявом особистого людського характеру, соціальних відносин феодальної доби і виступає духовність. Не заперечуючи реальності речового світу суспільства, свідомість середньовіччя тлумачить її як “зовнішню видимість” більш фундаментальної реальності – духовного світу. Тому ключ до розв’язання всіх, у тому числі й суто “земних” проблем, середньовічна людина шукала у сфері духу.

На цьому грунті й починає формуватися нова (середньовічна) філософська парадигма, ідейно-світоглядним змістом якої стає духовне ідеальне тлумачення реальності. Оскільки найдосконалішим втіленням мислився Бог, то теологія (богослов’я) підносила його на рівень “найголовнішого” знання, здатного дати вичерпні відповіді на всі “загадки буття”. Звертаючись до духовності як до вищого критерію реальності, нова християнсько-середньовічна думка проголошувала “неістотними” лише тілесні характеристики людського індивіда, які раніше (в період античності) оцінювались, як найбільш важливі. “Немає різниці між юдеєм та гелелеєм”, “немає чоловічої статі або ж жіночої, бо всі ви єдині у Христі Ісусі” . Подібні твердження заперечують традиційні критерії оцінки індивідів, утверджують натомість духовні критерії. Ці твердження ніби задають “ключ” для нового прочитання книг Старого Завіту.

Згідно з міркуванням, що їх знаходимо насамперед у посланнях Апостола Павла, іудеї, які (за Старим Завітом) спершу були “обраним народом”, неправильно зрозуміли божу “благу звістку”, тлумачили її як закон, “букву”, а не як дух. Тому юдеї, мовляв, і втратили свою “обраність”, тому й знадобилися і Новий Завіт, і новий обраний народ – християни, “які не знають ні юдея, а ні гелліна”, тобто обраність яких визначається їхньою духовною, а не “тілесною” (кровноспорідненою, етнічною і т. ін.) спільнотою. Саме тому християни і стали служителями Нового Завіту, його духу, адже буква вбиває, а дух оживляє. Для середньовічної суспільної свідомості світ набуває характеристик певним чином “двоїстого” буття. Перш за все – це “справжній” (божественний, духовний, небесний, благий) і несправжній (тваринний, плотський, земний, гріховний) світ, оскільки сама людина, будучи “твариною” (створеною Богом), істотою, належала до цього (хай ілюзорного) світу. Оскільки ж світи ці з самого початку тлумачились як принципово “непорівнянні” (реальність була притаманна виключно духовному “божественному буттю”, що ж до “земного світу”, то він, власне, взагалі не існує, адже створений він Богом з…”нічого”), то необхідність його зіставлення породжувала нераціональні, а то й надраціональні містико-ірраціоналістичні способи і шляхи їх “контактів”.

Ірраціоналістична “несумісність” земного і божественного світів досягає чи не крайніх меж у так званому “апофатичному” (негативному) богослов’ї, що почало створюватися вже на ранніх етапах становлення середньовічної християнської теологізованої філософії представниками так званої Олександрійської школи. Будь-яка спроба “позитивного пізнання” божественного буття, розмірковував у зв’язку зі сказаним Климент Олександрійський, наштовхується на межі розумових і мовних можливостей людини, оскільки, мовляв, Бог безмежний і безмірний, виходить за рамки будь-якої форми. Мова ж може визначити тільки те, що має межі, форму і т. ін. Унаслідок цього, робить висновок Климент, єдино “позитивною” позицією в осягненні Бога може бути лише спроба його осягнення не в тому, що він є, а в тому, що він не є. Божественна природа, міркував у тому ж дусі Григорій Богослов, є ніби якесь море сутності, невизначене і нескінченне, сягаючи за межі будь-якого поняття про час і природу. Якщо наш розум спробує створити хай маловизначений образ Божий, споглядаючи його не в ньому самому, а в тому, що його оточує, то цей образ вислизає від нас, перш ніж ми спробуємо його схопити, осягаючи вищі здатності нашого розуму, як блискавка, що засліплює очі.

Помітним у християнській теології є гуманістичне її спрямування, зокрема вчення про первородну гріховність людини і шляхи її подолання (“спасіння”). Таке “спасіння” неможливе шляхом прямого втручання Бога у справи земного людства. “Спасіння” можливе лише через посередника, який “чудесним способом” поєднує в собі непримиримі протилежності: небесного (божественного) і земного (людського). Таким чином посередником виступає Христос – “Син Божий і людський”, який є однією з іпостасей божественної триєдності (Трійці) і водночас живою людиною, що живе людським життям і страждає людськими болями, вмираючи мученицькою смертю на хресті. Інакше кажучи, щоб врятувати людство, Бог сам має стати людиною, не полишаючи ані на хвилину свого божественного єства. Він може повернути людині втрачене (внаслідок гріхопадіння) безсмертя, лише пройшовши через власну смерть – “смертю смерть подолавши”.

Таким чином, у христологічній тематиці “покутування” і “спасіння” крізь теологічний зміст червоною ниткою проходить гуманістична теза: “спасіння” людини не просто “дарується”, воно здобувається людськими стражданнями, людським життям і смертю.

Отже, підсумовуючи сказане, можна зробити такі висновки.

Філософська думка середніх віків формувалась у період зародження й розвитку феодальних відносин (V-XIV ст.). І якщо антична філософія за своєю суттю була космоцентрична (визначною реальністю буде для неї природа, Космос), то середньовічне мислення відзначається теоцентричністю (від грец. “теос” – Бог).

Утвердження християнства як панівної релігії (поч. IV ст.) призвело до такого бачення реальності, яка створена за образом і подобою духу. На цьому підгрунті почала формуватися середньовічна філософія, ідейно-світоглядним змістом якої було духовно-ідеальне тлумачення реальності. Оскільки ж найдосконалішим духом є Бог, то теологія підносилася за цих умов до найголовнішого знання, якому підпорядковані решта знань. В умовах релігійного диктату філософія оголошувалася “служницею богослов’я” і за допомогою свого раціонального апарату мала утверджувати основні положення християнства.

Характерними ознаками світогляду цього часу були: по-перше, геоцентризм. Це означає, що активне творче начало начебто зникає в природі і передається Богу, який стоїть над природою. Істинним буттям володіє лише Бог: він вічний, незмінний, ні від кого не залежить і є джерелом всього сущого. Ключем до істинного пізнання є віра. Віра не може бути готовим знанням, яке можна передати іншому, вона вимагає власних духовних зусиль. По-друге, в середньовічному світосприйнятті ідея духовності пов’язана не тільки з богом. Уперше в історії людства середньовіччя відкриває людину як насамперед духовну особистість, а не природну істоту.

На перший план релігійного світогляду виступають суперечності в морально-етичній сфері. Людина сприймається як зосередження суперечностей, що існують у світі, – між земним і небесним, між тілом і душею, між гріхом і святістю. З одного боку людина – вінець Божого творіння, з іншого – зло у світі йде від людини, людина – створіння, в якому сидить диявол.

Одним з найбільших надбань релігійного світогляду була ідея індивідуального безсмертя, одноразовості, а відтак, самоцінності людської особистості. Уперше в людській історії ставилося питання про сенс життя.

По-третє, для середньовічної свідомості світ сприймався як двоїсте буття, справжній і не справжній світ. Цей поділ проходить через усю середньовічну філософію.

2. Електронна галерея представників філософії Середньовіччя.

ІІІ. Підсумки уроку

IV. Домашнє завдання

Опрацювати конспект.