Філософія світ людини
Соціокультурне та антропокультурне у людськім світо-відношенні
Сутнісні властивості людини: взаємодія чи “витіснення”?
Критичний перегляд ієрархічних уявлень про розмаїття форм буття, зокрема про співвідношення природи та людини, змушує дивитися по-новому також на співвідношення різних сутнісних властивостей людини (розуму, почуттів і волі), на взаємозв’язок природи й духу в людині, взаємодію природних та соціально-культурних виявів людського єства. Вирішальною обставиною, котра спонукала до
Їх наявність стала доказом спрощеності просвітницької моделі людини – як істоти, “прозорої” для чужого погляду й власного самоусвідомлення. Людське покликання – бути осереддям розумної активності, діяльності. Зі сприйманням людиною цієї власної активності співвідносні внутрішні зв’язки виникнення й механізми виявлення будь-якої даності, котра потрапила в орбіту людського світу. Позалюдське буття “поводиться” подібно до того, що самоусвідомлювано витворюється людиною на раціональних
Не стала винятком і та людинознавча теорія, яка виникла у руслі дуже радикальної критики просвітницьких ілюзій, до того ж – апелювала досить часто якраз до ментальних структур людського світо-відношення. Маємо на увазі ортодоксальні марксистські уявлення про людину. Причиною такої метаморфози стало все те ж тяжіння до ієрархізму та субординативізму. Погляд на людину не як на природну, а як на соціальну істоту переростав тут у месіанізацію вкрай раціоналізованої, прозорої, спрощено – спрямленої соціальності, котра сприймала розмаїття сутнісних властивостей людини як пластичний матеріал для витворення бажаних, наперед заданих типів. “Месійна” соціальність, керуючись добрими намірами, стає наглядово-репресивною щодо складності власної “архітектоніки”, щодо природи загалом та внутрішньої природи людини, щодо її природних та надприродних поривань, зумовлених, з одного боку, інстинктами, з іншого – духом.
Інакше кажучи, соціум перебирає тут на себе ті зверхньо ієрархічні зазіхання, що були доти властиві лише крайнім ідеалістичним витлумаченням духу. Як тут не згадати Шелерове побажання щодо “більш скромного” розуміння його значення…
До речі, засновник філософської антропології обгрунтував принцип, котрий дає змогу уникнути небезпеки субординативізму. Принцип цей не обмежується вже розглянутою нами ідеєю щодо здійснення наступної форми буття силами тієї, котра їй передує, а обіймає також врахування особливостей впливу “вищого” на “нижче”. Взаємодія, взаємовплив різновиявів буття є за такого підходу істотнішими, ніж детермінація.
Саме під окресленим кутом зору з’ясовується неможливість щонайменшого відособлення таких сутнісних властивостей людини, як дух, воля – з одного боку, та “сили потягу” – з іншого. Чи можуть бути дух і воля чимось більшим, ніж керування й управління? Чи може дух зробити більше, ніж пропонувати силам потягу ідеї, а воля – або забезпечувати здійснення цих ідей, або ж ні? Чи варто прагнути при цьому до чогось більшого, ніж переспрямування потягів, котрі вважаються негативними? Максималіст обстоюватиме ствердну відповідь, але вона має завелику ціну. Та ціна – репресивне “витіснення” потягів. Перспективу витіснення переконливо описав психоаналітик 3. Фрейд: витіснене накопичується у підсвідомості і, якщо досягне критичної межі, – вибухає. Тому розважливому антропологові більше придасться не максималістське спостереження, зроблене прагматистом В. Джеймсом. Безпосередня боротьба волі супроти сил потягу неможлива й безперспективна; там, де вона має місце, лишень більше збуджуються сили потягу. Звідси важливий антропологічний висновок про те, що людина має навчитися терпіти не тільки інших людей, але й саму себе, зокрема ті схильності, котрі вона вважає поганими, – з ними не варто розпочинати безпосередню боротьбу, краще навчитися долати їх опосередковано, спрямовуючи власну енергію на виконання доступних мені завдань, які моя совість визнає добрими (ще один вагомий аргумент на користь учення про не спротив злу).
Філософсько-антропологічна настанова щодо доцільності не “блокування” й “викорінення”, а переспрямування суспільно небажаних сил потягу є вельми актуальна для стратегії й тактики виховної та педагогічної роботи. Її недотримання обертається ефектом “пропащої сили” (на кшталт відомого героя Панаса Мирного – Чіпки; цю обставину засвідчує чималий “коефіцієнт здібностей” багатьох осіб серед засуджених за ті або інші злочини).
Звичайно ж, ідеться не про “беззась” (еквівалент рос. “беспредел”) щодо сил потягу, а про розважливе, “хазяйське” використання потужності їхнього енергетичного потенціалу, завдячуючи переспрямуванню, а відтак – упорядкуванню, регуляції. У А. Гелена є дуже промовисте витлумачення “інституційно-регульованої поведінки” як поновлення на соціально-культурнім рівневі втраченої людиною “тваринної надійності інстинкту” (таку інстинктоподібну регуляцію успішно здійснюють архаїчні інститути сім’ї, тваринництва, землеробства). Соціальні антропологи розглядають як засіб подібного поновлення інстинктів також сучасну техніку й технологію. Чималою запомогою для такого погляду є висловлена ще 1877 року Ернстом Каппом ідея “органопроекції” – витлумачення технічних знарядь як створюваних “за образом і подобою” природних органів (неусвідомлюване); через півстоліття Павло Флоренський дасть цьому явищу виразну філософсько-антропологічну інтерпретацію: людський організм немовби жадає поширитися у просторі, долаючи власну соматичну межу й незмірно збільшуючи сферу впливу людини на довколишній світ.
Але тут перед людинознавством постає вкрай актуальне питання: чи не є субординативістське бачення співвідношення сутнісних властивостей людини виявом на рівні антропологічних розмірковувань реального факту її нестримних владних зазіхань? Саме таку версію людського співвідношення запропонував понад століття тому Фрідріх Ніцше. Сьогодні вона дістала друге дихання в антропологічних уявленнях філософів “постмодерну” (див. докладніше про них у шостій лекції).
У будь-якому разі ідея переспрямування певних людських потягів не втрачає, а набуває все нової значущості.
(2 votes, average: 5,00 out of 5)