Філософія світ людини
Мова як домівка буття
Світ людини та творча співконститутивність мови щодо нього
Що значить для людського буття здатність до мови? У відповіді на це запитання філософська антропологія і вбачає специфіку свого підходу: якщо, наприклад, соціологія, мовознавство спрямовані на об’єктивне дослідження умов, у яких функціонує мова, а мовлення в них протистоїть дослідникові як дещо інше щодо його власної суб’єктивності, то філософська антропологія є саме тим видом свідомості, де справді відкриваються умови
Людина є суще як “суб’єкт”, тобто суще, що ставиться до самого себе через своє ставлення до “Іншого”.
Така “винятково ставленнєва буттєвість” людської сутності є передумовою формування та функціонування тієї “шпарини” у щільному континуумі буття, всередині якої і виникає світ людини. Формально кажучи, “світ” взагалі означає певну тотальність (всезагальність). Космологічним поняттям “світу” ми охоплюємо сукупність усього дійсного, взятого самого по
Магістральним шляхом специфічної організації людського світу і є мова. Саме мова оприявнює людське буття у структурі буття загалом – завдяки засобам вираження, виявлення, “казання”. Саме в мові передусім відбувається актуалізація певних значущих для людини “фрагментів” космологічної тотальності всесвіту у світ людини – шлях виявлення (вимовляння) людиною самої себе у свій життєвий світ.
Отже, мова як така є чимось суттєво більшим та іншим, ніж знаряддя чи засіб, який ми використовуємо з певною метою – наприклад з метою передавання певних повідомлень. Мова суттєво зрощена з людиною і в цілому має скоріше співконститутивне, аніж знаряддєве значення для започаткування світу людини. Не випадково значним здобутком мовознавства XIX століття стала ідея В. Гумбольдта, який надавав великого значення творчо-активній ролі мови у формуванні світу людини, вважаючи її невичерпною таємницею. На думку О. О. Потебні, “мова… не є відображенням світогляду, який уже склався, а є діяльністю, що складає його”.
Отже, тільки завдяки мові, що надає зовнішньо диференційованого вираження внутрішньому світові людини, цей внутрішній світ стає дійсним – виникає; тільки через вираження те, що виражають, набуває розчленованого наявного буття – і не тільки для іншого, а й для самого “автора”. Підкоряючись правилам певної соціокультурної ситуації – певного “жанру” суспільно-індивідуального буття, – він зробив зовнішнім те, що носив “у собі”. Безперечно, сила вищеозначеної ідеї полягає у тому, що ця зовнішня форма у процесі виявлення членувала не тільки зовнішнє, а також і внутрішнє – саму думку, почуття, – певною мірою перебудовуючи і весь внутрішній світ “автора”. Мовне “озовнішнення” є водночас внутрішнім диференціюванням навіть у порівняно примітивних способах комунікації, не кажучи вже про стилізовані. В той час, як ми виражаємо себе через них, зворотною дією маємо диференціацію нашого “внутрішнього світу”.
Ми наголошуємо на цих антропокультурних властивостях мови тому, що її витлумачують переважно у координатах електронної інформаційної техніки.
З огляду на необхідність подолання техноморфного уявлення про мову філософська антропологія має нагадати той факт, що навіть найвіддаленіша від соціально-історичного, буттєвого контексту теорія мови зрештою реалізується лише через проекцію понять та функцій на невизначено відкриту для буття, актуально виражену мову першого порядку – власне природну мову, в якій нічого, точно кажучи, не “кодується”. А та обставина, що рідна мова в певному розумінні дана нам і як об’єктивований код у формі граматики, словника тощо – то є лише пізніший факт історії культури, котрий для живої мови є принаймні вторинним і непринциповим.
Таким чином, при з’ясуванні сутності мови, відзначаючи її творчу щодо світу людини спроможність, ми маємо на увазі природно-історичну, а отже, буттєву домінанту в характеристиці мови. Йдеться про пріоритет мовної подієвості щодо знакової системи мови.
(2 votes, average: 5,00 out of 5)