З історії заборони української мови

ДІЛОВА УКРАЇНСЬКА МОВА

Розділ 1. Сучасна українська літературна мова і культура ділового мовлення

З історії заборони української мови

(За матеріалами: Кононенко П. П., Кононенко Т. П. Феномен української мови: Генеза, проблеми, перспективи. Історична місія. – К.: Наша наука і культура, 1999. – С. 17-19).

Українська мова мала довготривалу трагічну долю. Причина й мета заборони української мови “традиційні”: нищення української нації, в ім’я чого її, до речі, нарекли навіть “рідною”, братерською, визначаючи тим не просто неминучість, а й “природну” закономірність асиміляції.

Повчальним буде навіть хронологічний ряд форм досягнення мети московським, а потім російським царизмом:

У XV ст. князь Іван III приймає підступно месійну концепцію церковників Спиридона – Савви та Філофея про Москву, як Третій і останній Рим – захисницю всього (?!) православного християнства. На цьому грунті розвивається ідея “возз’єднання” всіх київсько-руських земель як “спільна” спадщина “єдиного” східнослов’янського племені під егідою Москви (нагадаємо: Київ відзначив свій 1500-річний ювілей, Москва – 800-річчя). До багатовікового завоювання 1/6 частини Землі Московія (з 18 ст. Росія, з 1721 р. – імперія, що перебрала на себе навіть родову назву праукраїнської держави) йшла і через прийняття таких законів:

1654 р.

– імітація рівноправної угоди між Україною й Московією під протекторатом московського царя. Однак угоду буде розтоптано, надії на підтримку зраджено відразу після смерті Б. Хмельницького.

1659 р. – гетьман І. Виговський оголосив усім державам Європи про розрив угоди. Але Московія до XX ст. наполягатиме на правомірності “возз’єднання” й нищитиме основи української державності та національної свідомості.

1686 р. – підпорядкування православної Київської митрополії Московському патріархату.

1709 р. – Полтавська битва. Зруйнування столиці українського гетьманату Батурина та винищення всього населення міста. Погром патріотичної урядової і церковної еліти. Наказ царя Петра І страчувати на місці кожного запорожця. Початок руйнування опори держави – Січі.

1720 р. – указ Петра І про заборону київсько-печерській та чернігівській (яку брали облогою військ) друкарням видавати книги українською мовою.

1722 р. – створення Першої Малоросійської колегії, що закріплює переведення України на становище Малоросії та узаконює знищення її суверенітету.

1729 р. – наказ Петра II про переписання в Україні всіх постанов і розпоряджень українською мовою, мовою російською.

1734 р. – на чолі Гетьманату імператриця Анна ставить московського князя.

1763 р. – указ Катерини II про заборону викладання українською мовою в Києво-Могилянській академії.

1765 р. – ліквідовано козацький устрій на Солобожанщині (Харківщина).

1769 р. – указ московського Священного синоду про вилучення в населення українських букварів та україномовних церковних книг…

І так аж до Ємського указу імператора Олександра II про заборону друкування книжок українською мовою та до 80-х років XX ст., коли московсько-комуністичний уряд “дозволить” українським батькам від імені дітей відмовлятися від вивчення… рідної мови, а практично всі вищі навчальні заклади (як і судові та інші урядові інституції) будуть переведені на російську мову – як мову, мовляв, інтернаціонального єднання. Національні мови, виходило, роз’єднують народи, становлять вселюдству загрозу.

Загибель Гетьманату спричинила розчленування України сусідами: Росією, Польщею, Мадярщиною, Туреччиною, Австро-Угорщиною.

Порівняно з Росією, умови розвитку української мови в Австрії були дещо ліберальнішими. Але імперії є імперіями. Усі вони завжди базувалися на антинародній основі: знищення різноманітності як сутності вселюдства, – а тим самим на позбавленні свободи розвитку людей, нації, мов і культур.

Тож саме в цьому ключі маємо розглядати й заборону 1859 р. Міністерством віросповідань і наук Австро-Угорщини української абетки у Східній Галичині та Буковині; початок (з 1907 р.) мадяризації українських шкіл на Закарпатті та румунізації (з 1924 р.) українського шкільництва в Румунії…

А водночас – систематичне й тотальне винищення української інтелігенції як в Україні, так і поза нею; а також джерела української інтелігенції та нації – селянства, якого тільки внаслідок голодомору 1933 р. було винищено близько 10 млн. чоловік.

Без держави мова лишається беззахисною; без мови держава ставала бездушною машиною, знаряддям винищення (асиміляції) навіть власного народу, як то було в 20-80-х роках XX ст.

Отже, закономірно, що боротьба за мову не стихала ніколи, а велася вона співвідносно з проблемами розвитку нації і суверенної держави.

Поняття “сучасна українська літературна мова” розглядається в широкому (це мова від Т. Шевченка до наших днів) і вузькому розумінні (це мова XX і початку XI століть).

У 1989 р. було прийнято Закон Української Радянської Соціалістичної Республіки “Про мови в Українській PCP”, 14 листопада цього ж року Орфографічна комісія АН УРСР затвердила третє видання “Українського правопису”, що є органічним продовженням першого (1946 р.) і другого (1960 p.).

Найвужче значення поняття “сучасна українська літературна мова” – це мова з 1991 року, коли Україна стала незалежною державою, до наших днів.

У діловій сфері будь-якої професійної діяльності функціонує сучасна українська літературна мова. Мова – це засіб спілкування й засіб мислення. Яке у людини мислення, таке й мовлення, і навпаки: яке мовлення, таке й мислення. Українська мова – це мова українського народу. Українська мова – державна мова в Україні.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

Типи угрупувань тварин
З історії заборони української мови