Західна українська діаспора

Політологічний словник

Західна українська діаспора – процес створення З. у. д. був зумовлений в основному соціально-економічними та політичними факторами і поділяється на три хвилі переселенського руху. Перша – з другої половини XIX ст. до початку Першої світової війни. Масова еміграція українців у цей період була спрямована насамперед до Північної та Південної Америки. Вона охопила переважно західні регіони, що входили до складу Австро-Угорщини. Це була справді трудова еміграція, викликана в основному соціально-економічними мотивами.

Низький життєвий рівень трударів, масове безземелля спонукало селян до масової міграції в Америку, де були не тільки вільні землі, а й сприятливі соціально-економічні умови для їх освоєння. Загалом за 1877-1914 рр. із західноукраїнського краю, що перебував під пануванням Австро-Угорської імперії, виїхало за океан майже 500 тис. українців, у тому числі до США близько 350 тис., Канади – 100 тис., Бразилії та Аргентини – майже 50 тис.

Друга хвиля припадає на період між двома світовими війнами і зумовлюється як соціально-економічними, так і політичними причинами з переважанням перших. Події, пов’язані

з Першою світовою війною, поразкою в 1918-1920 рр. урядів Центральної Ради, гетьмана Скоропадського, Директорії призвели до появи першого великого потоку української політичної еміграції. Майже 30 тис. емігрантів з України виїхало до Польщі. Інша частина поселилася в Австрії, Румунії, Німеччині, Югославії. У міжвоєнний період із західноукраїнських земель, що входили до складу Польщі, Чехословаччини та Румунії, продовжується від’їзд українців за океан. До Канади, зокрема, прибуло понад 70 тис., Аргентини – майже 50 тис., США – 75 тис.

Третій період емігрантської хвилі українства припадає на час після Другої світової війни. Вона була викликана переважно політичними мотивами. За підрахунками дослідників у воєнні та повоєнні роки загальна кількість українських емігрантів (переважно із західної та центральної частини України) становила 260-300 тис. чол., у тому числі у країнах Північної Америки осіло 150-170 тис., Південної Америки – 35-40 тис., Західної Європи – 65-75 тис., Австралії – 25-30 тис. чол. Це були переважно молоді люди, інтелігенція, примусово вивезені з України на роботу в Німеччину, які пам’ятали сталінські репресії, військовополонені, учасники військових формувань, які не захотіли повернутися на Батьківщину.

Сьогодні зарубіжні українці є повноправними громадянами кількох десятків країн різних континентів, де в умовах багатоетнічного оточення зберігають у своєму середовищі рідну мову, народні звичаї, культурні, мистецькі, побутові традиції, тобто свою національну самобутність. Значна увага приділяється організації українського шкільництва. Велику роботу у напрямі фінансування і тематичного спрямування українських шкіл здійснюють численні громадські організації і товариства. Зокрема, у США на утриманні українських громад перебувають українські школи трьох типів: українські католицькі школи, суботні школи українознавства та недільні школи українознавства, де вивчаються переважно релігійні предмети, українська мова, історія, культура. В Канаді також створена широка мережа громадських шкіл, відомих під назвою “рідні школи”, в яких викладається українська мова, література і культура. Це в основному суботні або вечірні школи, утримувані різними українськими церквами, організаціями і розраховані на учнів початкових класів. Щодо учнів середньої школи, то їм ті ж установи у великих містах організовують вивчення програм, що називаються “курсами українознавства”. Такі курси здебільшого визнаються провінційними міністерствами культури і тому їхні випускники, отримуючи диплом з української мови, можуть його використати для закінчення як середньої школи, так і вступу до вищих навчальних закладів. У західних та північних районах Польщі, де зосереджена переважна більшість українців, функціонують рідні школи. Певна система організації українського шкільництва існує і в інших країнах.

У період після Другої світової війни українці зарубіжної діаспори відіграють помітну роль у громадсько-політичному житті, створюють численні асоціації й організації. Приміром, у Канаді кілька наших земляків виконували обов’язки міністрів різних канадських урядів, п’ятеро були сенаторами, а 6 жовтня 1989 р. 24-м генерал-губернатором Канади був обраний Роман Гнатишин. Діяльність багатьох суспільно-політичних формувань координує створений 7 листопада 1940 р. Комітет українців Канади (КУК), який нині об’єднує 25-30 організацій. У Торонто розміщена штаб-квартира Світового конгресу українців (СКУ), до якого входять майже 140 організацій з усіх країн. Серед наймасовіших організацій українців у США, в які вони об’єднані, є УНС (Український Народний Союз), Організація оборони чотирьох свобод України – ООЧСУ, Лемко-Союз, (Український конгресовий комітет Америки). Найбільшими українськими професійними об’єднаннями у Сполучених Штатах Америки є Українське лікарське товариство Північної Америки, Товариство українських правників (юристів), Асоціація діячів української культури, “Фонд допомоги дітям Чорнобиля”, Об’єднання демократичної української молоді (ОДУМ) тощо.

Значних успіхів досягли зарубіжні українці в дослідженні актуальних наукових проблем українознавства і народознавства. Провідним науковим центром діаспори західноєвропейського регіону вважається Мюнхенський Український вільний університет. В Аугсбурзі успішно діє Українська вільна академія наук (УВАН). У Франції – Наукове товариство ім. Шевченка (НТШ), яке протягом багатьох років видає фундаментальну серію “Енциклопедія українознавства”. Крім Європи, НТШ має нині філії в США, Канаді та Австралії. Заслуженим авторитетом у Сполучених Штатах Америки користується, наприклад, Український науковий інститут Гарвардського університету – один з відомих наукових закладів світу, де досліджують історію України. В 1976 р. при Альбертському вищому навчальному закладі було засновано Канадський інститут українських студій (КІУС). Другий центр українознавства заснований у березні 1979 р. при Торонтському університеті.

З часу здобуття Україною незалежності зарубіжні українці щораз більше прагнуть встановити постійні економічні, культурні й наукові зв’язки зі своєю Батьківщиною, спрямовують зусилля на допомогу Україні налагодити контакти з іншими державами, увійти до економічних, фінансових, культурологічних структур світової спільноти. Основні завдання західної української діаспори, які постали перед нею після проголошення незалежності України, можна визначити так: 1) збереження національної ідентичності; 2) сприяння утвердженню міжнародного авторитету України; 3) допомога східній діаспорі; 4) розвиток духовно-культурних зв’язків з історичною батьківщиною. Про це постійно ведеться розмова на всесвітніх форумах українців, які систематично проводяться в Києві. На них репрезентуються українські товариства, релігійні конфесії, об’єднання й спілки з-поза меж України. Так, перший Всесвітній форум українців відбувся 21-24 серпня 1992 р. в Києві у Палаці культури “Україна”, в роботі якого взяли участь представники українських культурних товариств, об’єднань, громад та спілок, релігійних конфесій від 26 країн світу, а також делегації з усіх областей України. Всього – 750 осіб. Серед учасників Форуму були Президент України Леонід Кравчук та Голова Верховної Ради України Іван Плющ. Форум, який проходив на високому емоційному піднесенні, без перебільшення став святом єднання українців світу. Основою виступу Президента України на Форумі стала теза про необхідність єднання навколо молодої Української держави задля її становлення та розвитку, зростання міжнародного авторитету. “Узгоджені й динамічні дії державних і громадсько-політичних інститутів України з діаспорою допоможуть створити нашій державі належний імідж, показати її як велику силу прогресу і стабільності в Європі та світі. А це приведе до посилення міжнародного авторитету України, значних економічних здобутків”, – зазначив у своєму виступі Президент України.

На пленарних засіданнях Форуму розглядалися питання співпраці світового українства, підтримки українських громад у всіх регіонах їхнього проживання. Крім того, працювали вісім секцій та п’ять “круглих столів”.

За підсумками роботи Форуму були прийняті Резолюція і такі звернення: “До світового українства”, “Про Чорнобильську трагедію”, “До Генерального секретаря ООН, глав держав і парламентаріїв усіх країн, політичних і релігійних діячів, світової громадськості”, заява щодо подій у Боснії і Герцеговині та Придністров’ї, “Маніфест політичних партій, рухів, об’єднань, угруповань, громадських організацій України, екзильних адміністрацій та середовищ зарубіжного українства з нагоди перших роковин Української держави”.

Важливим результатом Форуму стало створення його постійно діючого органу – Української Всесвітньої Координаційної Ради (УВКР) з центром у Києві. До складу УВКР увійшло 42 особи – по 14 осіб від України, східної та західної української діаспори. Його повноваження були чинними до другого Всесвітнього форуму українців, що відбувся у 1997 р. в Україні.

Поглиблюються взаємозв’язки між науковцями у різних сферах знань. Зокрема відкинуто “викривальний” підхід до західної історичної науки. Постійно примножується духовний потенціал нашого суспільства тим багатством, що було створене за кордоном. Останніми роками в Україні відбулися світового рівня конгреси Міжнародної асоціації україністів, Світової федерації українських лікарських товариств, симпозіуми “Голодомор-33” тощо. Створено Міжнародну школу україністики для підготовки молодих політологів, здійснюється обмін студентами вищих навчальних закладів, стажування науковців тощо.

Зарубіжні українці / С. Ю. Лазебник, Ю. І. Макар та ін. – К., 1991; Заставний Ф. Українська зарубіжна діаспора // Дзвін. – 1991. – № 8; Роде наш прекрасний: Матеріали Всесвітнього форуму українців 21-24 серпня 1992 року. – К., 1993; У співпраці та єднанні увійдемо у XXI століття: Матеріали другого Всесвітнього форуму українців / А. Попок, Л. Константинеску, М. Нестерчук. – К., 1998.

О. Антонюк