Циклічного розвитку теорії та концепції

Циклічного розвитку теорії та концепції – сукупність різних поглядів, ідей, положень представників усіх напрямів, течій і шкіл економічної теорії щодо пояснення причин економічних циклів, передусім криз, на різних етапах розвитку капіталізму. Першу спробу критичного аналізу різних поглядів на цю проблему зробив К. Маркс у четвертому томі “Капіталу”, в “Теоріях додаткової вартості”. Наступну спробу класифікації економічних криз здійснив М. І. Туган-Барановський, виокремивши теорії: 1) суспільного виробництва; 2) сфери суспільного

обміну; 3) суспільного розподілу. Проте така класифікація, яку механічно запозичують окремі вітчизняні економісти, є недосконалою, оскільки, наприклад, теорію К. Маркса зводять до пошуку причин економічних криз лише у сфері безпосереднього виробництва, а погляди інших авторів – до сфери обміну або розподілу, у т. ч. до двох окремих сфер. При цьому, однак, ігнорується той факт, що суспільне виробництво у широкому контексті включає всі сфери суспільного відтворення та асоціюється з певним соціальним устроєм. Крім того, викликає сумнів віднесення окремих авторів до першої групи. Так, називаючи Ж. Б. Сея прихильником теорії суспільного виробництва, який нібито вбачав причини промислових криз у способі організації такого виробництва, водночас наводять його твердження про те, що причиною цих криз є неможливість збуту одних товарів через недостатність виробництва в інших галузях промисловості. Загалом Сей твердив про неможливість криз перевиробництва у ринковій економіці, що отримало в економічній літературі назву закону Сея (див. Закон Сея). У названій класифікації не називається сфера споживання, проте Сісмонді основною причиною криз називав недоспоживання трудящих. Вбачаючи причину промислових криз у розподілі доходів, Д. Рікардо однак погоджувався з положеннями Сея про безкризовий стан економіки за умов повної зайнятості, а отже, з законом ринків останнього і стверджував, що надлишок виробництва може поширюватись лише на окремі товари, а не одночасно на всі товари. Критикуючи погляди Маркса щодо причин промислових криз, які той пояснював основною суперечністю, деякі вітчизняні автори стверджують, що таке пояснення не дає відповіді, чому капіталістичне виробництво, залишаючись суспільним за своїм характером та приватним за формою власності, демонструє як процвітання, так і падіння і на цій основі доходять висновку, що причина криз криється не у сфері безпосереднього виробництва, а у сфері обміну. Це твердження демонструє, по-перше, догматичний підхід до форми власності (оскільки крім приватної і, до того ж, неосновної, нині домінують колективні форми, які поєднуються з державною та інтегрованою формами власності); по-друге, обмеження приватної форми і суспільного характеру виробництва лише сферою безпосереднього виробництва (насправді, сучасні форми власності поширюються на всі інші сфери – наприклад, у сфері споживання значного поширення набули суспільні фонди споживання); по-третє, якщо дотримуватись тези про приналежність теорії криз К. Маркса до тих, автори яких пояснюють промислові кризи суспільним устроєм, то це ще раз доводить некоректність оцінок його поглядів з боку однієї сфери; по-четверте, незнання економічного вчення К. Маркса (так він називав кінцевою причиною промислових криз злиденність переважної більшості населення); по-п’яте, еволюція основної суперечності не залишає незмінною похідні від неї форми, в т. ч. анархічний характер виробництва, який у сучасних розвинених країнах світу змінився на планомірний розвиток (див. Закон планомірного розвитку економіки). Таку зміну певною мірою передбачив Ф. Енгельс, пов’язуючи існування трестів з планомірністю. Водночас погляди деяких авторів на причини промислових криз справді можна віднести до другої групи. Так, М. Еванс, С. Жугляр та ін. стверджували, що кризи виникають внаслідок пожвавлення спекулятивних операцій на товарному і грошовому ринках, а причину циклічних коливань вбачали у неправильній організації кредиту. Насправді, ці явища можуть лише поглиблювати економічні кризи. Основними недоліками цієї концепції є, по-перше, ігнорування принципу матеріалізму та принципу примату виробництва, згідно з якими основну причину криз слід шукати в основному виробничому відношенні – власності на засоби виробництва у сфері безпосереднього виробництва; по-друге, відсутність системного підходу, що передбачає з’ясування додаткових причин кризи у взаємодії даної сфери з іншими (обміном, виробництвом і споживанням – у концентрованому вигляді такий взаємозв’язок фіксується в основній суперечності капіталізму); по-третє, дотримання вимог мінової концепції, визначення причин промислових криз лише на рівні поверхових зв’язків, що дало можливість авторам цієї концепції з’ясувати таку форму вияву цих криз, як падіння товарних цін. Суперечностями здебільшого сфери розподілу пояснював причини промислових криз Т. Мальтус. Він зазначав, що попит має тенденцію постійно відставати від пропозиції, оскільки робітники на свою зарплату купують лише частину продукції, на другу частину пред’являють попит власники капіталу (на обсяг їх витрат), а та частина, яка забезпечує отримання прибутку, не знаходить збуту. Для її реалізації потрібні “треті особи” – землевласники, армія, духовенство та ін. Якщо доходів цих осіб обмаль, може виникнути криза надвиробництва. Подібної думки дотримувався С. де Сісмонді, але “третіми особами” він називав дрібних товаровиробників (селян, ремісників). Крім того, він пояснював кризи недоспоживанням народних мас, невідповідністю між виробництвом і споживанням. Теорію недоспоживання, зокрема привласнення надмірно високої частки багатими і заощадливими людьми (порівняно з тим, що може бути інвестовано), пізніше підтримали Дж. Гобсон, В. Фостер та ін. Водночас проблему криз Т. Мальтус пов’язував зі сферою виробництва та обміну. Щодо сфери розподілу і споживання, то неможливість реалізації створеного річного продукту Мальтус пояснював додатковим тиском на нагромадження продуктивного капіталу (що певною мірою співзвучно з постулатами концепції економіки пропозиції), з одного боку, і стимулюванням споживання предметів розкоші класом землевласників – з іншого. У твердженнях С. де Сісмонді також на рівні явища (а не сутності) простежується зв’язок сфери розподулу зі сферою виробництва та обміну, оскільки промислові кризи він вважав наслідком нагромадження багатства та розширення виробництва, яке, своєю чергою, не може миттєво пристосуватися до швидких змін попиту. Більшою мірою до сфери розподілу тяжіє точка зору Дж. С. МІлля, який пояснював кризи збільшенням частки найманих працівників і відповідним зменшенням частки капіталістів і підприємців у сукупному продукті праці. Причинами економічних криз американські економісти Й. Шумпетер та Е. Хансен вважали технічні винаходи (залізниці, автомобілі та ін.); Н. Калдор – розрив у динаміці інвестицій та заощаджень. У перелічених причинах значною мірою відтворюються недоліки попередніх концепцій (якщо йдеться про точку зору Фрідмена, Хоутрі, Фішера). Водночас Шумпетер та Хансен пояснюють кризи з позицій технічного детермінізму. Хибним, насамперед антиісторичним, є пояснення криз державним регулюванням попиту та зростанням державних витрат, оскільки без цих заходів капіталізм не міг би існувати, а кризи були б набагато глибшими. Не можна вважати причиною криз і надмірне інвестування, оскільки, по – перше, не обгрунтовуються критерії такої надмірності; по-друге, в окремих країнах, наприклад, в Китаї, норма нагромадження перевищує 30%, а кризи не відбуваються вже упродовж двох десятиліть. Очевидно, цей чинник може бути лише одним із похідних за незмінності всіх інших у певній країні. У сучасній вітчизняній економічній літературі проблема причин виникнення економічних циклів криз або не досліджується, або повторюються думки окремих західних учених (“Економічна теорія” за редакцією В. Камаєва, “Економічна теорія” за редакцією І. Ніколаєвої; “Основи економічної теорії. Політекономія” за редакцією Д. Москвіна та ін.). Позиція К. Маркса якщо й відтворюється, то спрощено: “Причиною кризи називається лише суперечність між виробництвом і споживанням”; визначення циклів не дається або дається поверхово (циклом названо “періодичне коливання ділової активності в суспільстві”).