Політологічний словник
Еліта політична (від фр. elite – кращий, відбірний, обраний) – термін запроваджено на початку XX ст. французьким дослідником Ж. Сорелем та італійським ученим В. Парето. Ним позначають провідні верстви суспільства, які здійснюють керівництво в економічній, господарській, політичній, духовно-інтелектуальній, військовій тощо галузях суспільного життя.
Е. п. – самодостатня, відносно привілейована менша частина суспільства, яка усвідомлює власні інтереси, свою специфічність, вирізняється з політичного середовища
Найбільш послідовне обгрунтування суті політичної еліти знаходимо у працях Конфуція, Платона, Н. Макіавеллі, Т. Карлейля, Ф. Ніцше. Сучасні концепції Е. п. започатковані наприкінці XIX – на початку XX ст., авторами яких були В. Парето, Г. Моска, Р. Міхельс. В. Парето (1848-1923) у своєму “Трактаті про основи соціології” обгрунтував свою елітарну теорію біопсихічними якостями індивідів, розмежування
Наприкінці XX ст. у політології сформувалися інші концепції функціонування Е. п.: ціннісні теорії еліт (X. Ортега-і-Гассет, М. Бердяєв, В. Ропкета ін.) – внаслідок природного відбору в суспільстві, на думку авторів, формується еліта як найбільш продуктивна частина населення, наділена високими моральними якостями. Соціальна рівність дає змогу висувати з маси найактивніших фізично і найбільш підготовлених інтелектуально представників; плюралістичні теорії еліт (О. Штаммер, Д. Рісмен, Р. Даль, Р. Арон та ін.) – визнають множинність еліт у будь-якому суспільстві, які поділяють на професійні, регіональні, релігійні та інші, кожна з яких покликана відображати інтереси своїх базових груп; ліволіберальні концепції (Ч. Міллс, Р. Мілібар та ін.)- базовим фактором утворення еліт є не особливі якості представників певної еліти, а володіння командними позиціями, керівними постами; до еліт, крім політичних діячів, входять також керівники корпорацій, найвищі державні службовці, офіцери, інтелектуали з високим суспільним статусом, основна функція еліти у суспільстві – забезпечення власного панування.
Е. п. внутрішньо диференційована і поділяється на правлячу, яка безпосередньо володіє державною владою, та опозиційну контреліту, діяльність якої спрямована на відвоювання влади у правлячої еліти з метою реалізації певної політичної доктрини, концепції, програми. Крім того, за способом формування еліту поділяють на відкриту, що рекрутується із суспільства, й закриту, самовідновлювану з власного середовища. Е. п. може бути вищою (адміністративна еліта: службовці – управлінці, які безпосередньо беруть участь у процесі прийняття рішень) та середньою, до якої належать службовці, менеджери, науковці, інженери, інтелектуали. Е. п. за способом приходу до влади поділяється на легітимну, ту, яка отримала владу при добровільній підтримці мас, та нелегітимну – тих, хто панує над більшістю за допомогою примусу й насильства. За ідеологічними цінностями Е. п. поділяється на авторитарну, тоталітарну, демократичну, ліберальну. За видами політичної діяльності еліти можуть бути державними (адміністративна, депутатська), муніципальними, партійними та елітами громадських організацій. Розрізняють Е. п. за основними сферами життєдіяльності: політичну, економічну, соціальну, культурну, релігійну тощо.
Гаман-Голутвина О. В. Определение основных понятий элитологии // Полис. – 2000. – № 3; Еліти в суспільстві: Начальний зміст теоретичної проблеми / М. Шульга, О. Потєхін, Н. Бойко та ін. // Розбудова держави. – 1998. – № 7-8; Правляча еліта сучасної України: Соціологічний портрет / М. Шульга, О. Потєхін, Н. Бойко та ін. // Вісник НАН України. – 1998. – № 7-8.
О. Антонюк
(2 votes, average: 4,00 out of 5)