Політологічний словник
Етнопедагогіка – галузь педагогіки, яка розкриває погляди народу на мету, завдання, форми, методи і засоби навчання і виховання в дусі національних виховних традицій. Це історично складена система народних знань і умінь у справі навчання і виховання підростаючих поколінь, яка є невід’ємною частиною національної духовності. Поняття “народна педагогіка” та “етнопедагогіка” збігаються, однак перше частіше використовують у літературі на означення донаукових педагогічних знань і тих, що існували
Етнопедагогічні знання знайшли свій вияв у народних виховних традиціях, фольклорних
Цінність етнопедагогіки в її органічній єдності з укладом життя народу, його історією, культурними і побутовими традиціями, ідеї та засоби народної педагогіки, порівняно з багатьма засобами, ідеями наукової педагогіки, глибше і повніше втілюють у собі національну духовність, тобто національну психологію, філософію, світогляд, ідеологію та ін. Саме тому етнопедагогіка становить основу національної системи виховання.
Основними навчально-виховними засобами Е. є рідна мова, усна народна творчість і фольклор), національна міфологія і символіка, народне мистецтво, національні традиції. звичаї і обряди, народні ігри та іграшки тощо. Ці засоби виховання, що ввібрали в себе досвід тисячолітнього буття народу, як коріння для повноцінного розвитку родинного, громадянського виховання, педагогічної науки, всієї системи національного виховання.
Українська Е. складається з розділів: народне дитинознавство, народна дидактика, народна виховна практика (її основа – батьківська педагогіка) і народна педагогічна деонтологія.
Українська Е. виросла з виховних традицій слов’янського світу; її генетичну основу становить народна педагогіка Київської Русі. Своїм корінням вона сягає сивої давнини – дородового суспільства, в якому формувались традиції громадянського виховання і особливої ролі літніх людей у ньому; материнського роду, де на перший план у вихованні виступає жінка – мати; патріархального ладу, коли у вихованні посилюється роль чоловіка; періоду класового розшарування і закріплення головних виховних функцій за сім’єю. Усі ці моменти розвитку Е. знайшли своє відображення в її традиційних формах і засобах, а також у вітчизняній педагогічній термінології.
У добу Київської Русі сформувалися народні виховні ідеали, головними серед яких були: сповнений власної людської гідності трудівник – селянин – орач і мужній захисник своєї Вітчизни, що зафіксовано в давньоруських билинах або старинах.
Народна педагогіка у цей період високо цінує християнську доброчесність та освіченість.
Традиції етнопедагогіки Київської Русі видозмінювалися разом з розвитком українського етносу в подальші епохи. Перейшовши із загальнонародної виховної системи у зв’язку з класовим розшаруванням давньоруського суспільства в нижчі верстви, в сферу етнографічного селянського побуту, виховні традиції українського народу утверджувалися в нових поколіннях.
Упродовж історичного розвитку українського народу зміни у вихованні молодих поколінь виявлялись у нових традиціях, ідеалах. У них знайшли своє відображення литовське, польське панування, турецько-татарська навала, доба національно-визвольних змагань і Запорізької Січі, занепад української державності й боротьба. за її утвердження у ХІХ-ХХ ст. Формувалася ментальність українського народу, зміцнювалася його національна самосвідомість, створювались нові виховні ідеали. Виховний ідеал – це досконала особистість, що найбільшою мірою відповідає інтересам народу, виражає суть його прагнень.
Таким загальнонаціональним ідеалом на довгі часи стає запорізький козак – лицар честі й мужній захисник незалежності Батьківщини. У ньому народ втілив своє споконвічне прагнення до волі, своє розуміння національної гідності українця. Він є уособленням народного розуміння фізичної витривалості, чоловічої вроди, а також високих моральних якостей – поваги до старших, співчуття до покривджених, почуття справедливості, товариськості, душевної щедрості й тонкого гумору. Козацька система виховання, козацький вишкіл, що існували у Запорозькій Січі, поширювались по Україні, ставали набутком усіх молодих поколінь нашого народу. Не було і нема вищої оцінки для нашої молоді, ніж оцінка “козак”. Цей ідеал і нині допомагає молодому поколінню усвідомити державотворчі інтереси нашого народу, спонукає до активної діяльності в ім’я України.
Виховання волелюбства і прагнення до соціальної справедливості посідало в народній педагогіці одне з провідних місць. У ХVІІІ-ХІХ ст. ця ідея, поряд з ідеалом козака, пов’язується з ідеалами гайдамаки і опришка, зокрема з ватажком гайдамацького руху на Поділлі Устимом Кармелюком і ватажком опришківського руху в Карпатах Олексою Довбушем.
У XX ст. в українській Е. сформувався ще один ідеал борця за самостійність і незалежність держави. Це – січовий стрілець, що в народній традиції тісно пов’язується з ідеалом козака. Жертовність найкращої частини українського козацтва, покладена на вівтар нашої державності, є могутнім стимулом до подолання душевної апатії, національного нігілізму, для пробудження державотворчої активності сучасної української молоді.
Поряд з цими ідеалами, що витворювались в результаті конкретних історичних подій, в українській Е. є ще один сталий ідеал – господар. Сформований на основі хліборобського устрою життя, цей ідеал завжди відображав інтереси всього українського народу; з ним пов’язувалися надії на творче вдосконалення людини через працю. Господар – це порядок і лад у всьому, достаток, гідне людини життя, дотримання народних хліборобських традицій, спостережливість і кмітливість, стабільність і впевненість у завтрашньому дні, забезпечена старість і щаслива доля дітей.
В українській Е. чітко простежуються головні принципи, або засадничі ідеї, виховання: природовідповідність, культуровідповідність, народність виховання, його трудовий характер, зв’язок виховання з життям, єдність виховного й освітнього елементів у єдиному педагогічному процесі.
Ващенко Г. Виховний ідєол. – Полтава, 1994; Культура і побут населення України / За ред. В. І. Наулка. – 2-ге вид., перероб. і допов. – К. 1993; Стельмахович М. Г. Народна педагогіка. – К., 1996; Сявавко Є. І. Українська етнопедагогіка в її історичному розвитку. – К., 1974; Українське народознавство: Навч. посіб. / За ред. С. П. Павлюка, Г. Й. Горинь, Р. Ф. Кирчіва. – Львів, 1994; Вишневський О. Сучасне українське виховання. Педагогічні нариси. – Львів, 1996; Медвідь Ф. М. Виховання української еліти в системі національної освіти: гуманітарні засади // Мандрівець. Видання “Наукових записок Національного університету “Києво-Могилянська Академія”. – Тернопіль, 2001. – № 1-2; Білоус В. Т„ Медвідь Ф. М. Національне виховання студентської молоді: теоретико-методологічні засади / Всебічний розвиток особистості студента: Матеріали наук.-практ. конф.; За ред. акад. АПН України Д. О. Тхоржевського. – Ірпінь, 2001.
Ф. Медвідь
(2 votes, average: 3,00 out of 5)