КОНЦЕПЦІЇ МЕНЕДЖМЕРИЗМУ

Соціологія короткий енциклопедичний словник

КОНЦЕПЦІЇ МЕНЕДЖМЕРИЗМУ (від англ. menedgment – управління) – соціол. теорії управління сусп. в-вом в умовах ринкових відносин, характерними рисами яких є плюралізм методол. підходів та установок. Різноманітність К. м. зумовлена багатозначністю терміна “менеджмент”, який відображає як функцію керівництва людьми, так і особливості людей, які її виконують, вказує на їх соціальне і посадове становище, а також означає орган управління, навч. дисципліну, сферу діяльності і наук, досліджень Менеджмент

має за мету сформулювати і застосувати на практиці всебічні наук, принципи управління, придатні для будь-якого типу людської організації. Це – визначення цілей та завдань управління, розробка конкретних методів та заходів щодо їх досягнення; розподіл робіт на окремі види операцій; координація взаємодії різних підрозділів організації та її взаємозв’язок із зовнішнім середовищем; вдосконалення формальної та неформальної структур підприємства; оптимізація процесів комунікації та прийняття
рішень; пошук адекватної мотивації діяльності, методів запобігання організаційних конфліктів; розробка ефективних стилів керівництва; шляхів підвищення соціальної відповідальності менеджменту в суспільстві та інших питань, що постають предметом соціол. дослідження.

Історія менеджеризму розпочалася з руху за наук, менеджмент наприкінці XIX – поч. XX ст., подальший розвиток та поширення його підштовхнула індустріальна рев. на Заході. Засновниками першої концепції наук, менеджменту (1885 – 1920) вважаються амер. інженер Ф. Тейлор, його послідовники – Г. Гант, Ф. Гілберт, Г. Емерсон та ін. Вони досліджували проблеми наук, організації праці з метою підвищення її ефективності; обгрунтували необхідність застосування наук, аналізу до виконання кожного елементу роботи, добору, навчання робітників та їх забезпечення необхідними ресурсами; розподілу відповідальності за результати праці між менеджерами та робітниками; сист. і справедливого застосування заходів матеріального стимулювання для підвищення продуктивності праці, відмежування управлінської праці від інших форм роботи на підприємстві.

Концепцію адміністративного, або клас., управління (20 – 50-х рр.) запропоновано франц. інженером А. Файолем. Його головна заслуга полягає в тому, що, розглядаючи ділову організацію як єдиний організм, він визначив у ній 6 основних видів діяльності: техн., комерційну, фінансову, бухгалтерську, безпеки та особливу управлінську діяльність, яка включає в себе 5 обов’язкових заг. функцій (планування, організації, розпорядництва, координації та контролю). Він вважав, що успіх управління будь-якою організацією прямо залежить від впровадження розроблених ним 14 заг. принципів управління: поділ праці, застосування влади (право давати команди та нести відповідальність за результати), дисципліна, єдиноначальність, єдність керівництва, підпорядкування індивідуальних інтересів заг., централізація низки взаємодій (чітка побудова ланцюга команд), винагорода персоналу, справедливість, стабільність персоналу, ініціатива, корпоративний дух. Попри універсальність запропонованих принципів А. Файоль зауважив, що застосування їх на практиці повинно мати гнучкий характер, а також залежати від ситуації, в якій здійснюється управління. Найбільш видатними послідовниками і популяризаторами файольової концепції стали Л. Гюлик, Л. Урвик, Г. Кунц, О. Донелл, Р. Шелтон та ін.

Концепція “ідеальної бюрократії” була розроблена нім. соціологом М. Вебером у 1920 р. як нормативна модель, як ідеал, досягнення якого мають прагнути всі організації суспільства. Суть моделі полягає в чіткому поділі праці, що приводить до появи висококваліфікованих спеціалістів на кожній посаді; наявності чіткої ієрархії рівнів управління, за якої кожний нижній рівень підпорядкований вищому і контролюється ним; впровадження взаємопов’язаної системи формалізованих правил, що забезпечують однорідність виконання службовцями своїх обов’язків; застосування духу формального знеособлення, на підставі якого офіційні особи виконують посадові обов’язки; здійснення найму на роботу на основі техн. кваліфікаційних вимог, а також захист службовців від сваволі звільнень.

Концепція “людських відносин” була сформульована у 30-х рр. амер. психологом Е. Мейо на підставі багаторічних хоторнських експериментів. Дослідження показали, що вчинки людей мотивуються не лише екон. чинниками, як вважали засновники наук, управління, а й іншими потребами, які не вичерпуються тільки грошовою винагородою. Тобто підвищення продуктивності праці робітників залежить не стільки від розміру зарплати, скільки від упровадження нормальних людських відносин між виконавцями і керівниками, а також від міри задоволеності робітників своєю працею та міжособистісними стосунками в колективі. Значний внесок у розвиток доктрини “людських відносин” поряд з Е. Мейо зробили А. Маслоу (розробив теорію ієрархії потреб), Д. Мак-Грегор (запропонував теорію “X” і теорію “У”), М. Фоллет (розробки з психології управління), а також відомі представники психол. напряму в наук, менеджменті – К. Левін, Р. Стогділ, Р. Лайкерт, Ф. Фідлер та ін., котрі розробили теорію лідерства, стилів керівництва та різноманітні моделі ефективного впливу керівника на підлеглих.

Емпірична концепція управління (10 – 60-х рр.) була сформульована видатним амер. теоретиком П. Друкером, головним з-поміж наук, інтересів якого є вчення про менеджмент як професійну діяльність і про менеджера як професію. Саме йому приписують першість у створенні систематизованого вчення про управління і відповідно навч. дисципліни, що дало змогу започаткувати вивчення менеджменту в навч. закладах. Та найбільш значним його внеском до наук, менеджменту вважається теорія управління за цілями та теорія самокерованого трудового колективу. Його послідовники – Р. Девіс, Л. Ешгі, А. Чандлер, Е. Петерсон, Е. Плоумен та ін. свої емпіричні дослідження в галузі організації ефективного управління намагаються запроваджувати у практ. діяльність численних компаній та фірм.

Головною метою нової концепції науки управління, або концепції кількісного аналізу менеджменту (60 – 70-х рр.), є вивчення процесів прийняття управлінських рішень з широким застосуванням матем. методів та новітніх техн. засобів, включаючи електронно-обчислювальну техніку. Серед видів даної концепції виділяють такі напрями, як дослідження трудових операцій, системний та ситуативний аналіз, економетрика, програмування та ін., що розробляються П. Акоффом, Д. Екманом, Ч. Хитчем, А. Ентховеном, Е. Квейдом, Л. Клейном та ін. вченими. Ця концепція сприяла залученню основних положень теорії систем і кібернетики (як наук, що синтезують та інтегрують складні явища) до менеджменту, а її вплив на подальший розвиток теорії і практики управління характеризується: поглибленим розумінням складності сучасних управлінських проблем завдяки розробці і застосуванню моделей ефективного керівництва; розвитком та використанням кількісних методів у діяльності менеджерів, що приймають рішення у складних ситуаціях, та звільненням їх від поточної повсякденної роботи по переробці великих масивів різноманітної інформації, що потребує багато часу.

Концепція науки управління (70 – 80-х рр.) ініціювала перехід від універсалізму в управлінні до широкого використання системного та ситуаційного підходів. Засновники цієї концепції – Ч. Барнард, Г. Саймон, Ф. Селзнік та ін. обгрунтували ідею про те, що будь-яка людська організація – це відкрита соціальна система, котра для забезпечення ефективності своєї діяльності повинна постійно пристосовуватися до складного зовнішнього середовища і головні причини того, що відбувається у внутрішньому середовищі, потрібно шукати навколо неї. Вони розглядають організацію в цілому як “співробітницьку коаліцію”, яка життєздатна настільки, наскільки може забезпечити своїм членам задоволення, достатні для того, щоб гарантувати продовження їх вкладу в організаційний процес. Моделюючи різні організаційні процеси в їх поєднанні, вони розробляють різноманітні моделі найбільш ефективного досягнення цілей організації і виконання управлінських рішень залежно від соціально-екон., політ., правових, ринкових та ін. факторів, що постійно змінюються.

Концепція піднесення культури працюючих (80 – 90-х рр ) є найбільш новітнім явищем у теорії та практиці менеджменту. Культура працюючих в організації людей використовується згідно з даною концепцією як потужний Інструмент управління, як своєрідний інтегруючий фактор, котрий синтезує в собі всі особливості організації: системні, поведінкові, соціокультурні та ін. Цей напрям активно розробляється амер, та японськими вченими і практиками (У. Оучі, Е Шайном, Ф. Харіссом, В. Сате, Р. Мораном, А. Моріто та ін. ) та дедалі активніше використовується при підготовці менеджерів у відомих світових школах менеджменту та бізнесу, а також впроваджується в управлінську діяльність провідних компаній і фірм.

Сучасний етап розвитку менеджеризму характеризується розробкою низки більш гнучких концепцій та моделей управління, з-поміж яких на особливу увагу заслуговують концепції: зовнішньої та внутрішньої адаптації; глобальної стратегії; цільової орієнтації; управління за результатами тощо. У сучасній теорії! та методології” менеджеризму дедалі більшого розвитку та поширення набуває системний підхід з використанням кількісних методів наук, обгрунтування управлінських рішень, розробки інф. технологій, адаптивних організаційних структур, партисинативних стилів та моделей управління залежно від ситуацій, обумовлених внутрішніми та зовнішніми факторами ринкового середовища.




КОНЦЕПЦІЇ МЕНЕДЖМЕРИЗМУ