Політологія
ПОРІВНЯЛЬНА ПОЛІТОЛОГІЯ
ТРАНСФОРМАЦІЯ ПОЛІТИЧНИХ СИСТЕМ У КРАЇНАХ ЦЕНТРАЛЬНОЇ ТА СХІДНОЇ ЄВРОПИ
5. Косовський конфлікт
У косовській кризі зіткнулися засадничі принципи сучасних міжнародних відносин: територіальна цілісність держав і невтручання в їхні внутрішні справи, з одного боку, право націй на самовизначення, гуманітарний обов’язок захисту прав людини, зокрема національних меншин, незалежно від національних кордонів, з іншого.
Косово (столиця – м. Приштина) – автономний край (площа 10,9 тис. кв.
На противагу Белградові косовські албанці обрали своїх Президента і парламент, сформували крайовий уряд, утворили Армію визволення Косова, командири якої вимагали цілковитої незалежності краю, а в майбутньому – приєднання його до Албанії. Сепаратистські настрої в Косові підігріваються вимогами остаточного виходу республіки зі складу Югославської Федерації. У 1998 р. влада Югославії й албанські сепаратисти в Косові вступають у збройний конфлікт.
Переговори Белграда й Приштини, резолюції Ради Безпеки ООН не допомогли нормалізувати становище. Збройне протистояння триває. 29 січня 1999 р. контактна група (Росія, США, Франція, Велика Британія, ФРН, Італія) у заяві міністрів закордонних справ виступає із жорсткою вимогою до Белграда й Приштини розпочати мирні переговори на основі десяти принципів, вироблених контактною групою, суть яких – збереження територіальної цілісності Сербії та Югославії й надання краю Косово широкої автономії.
Переговори між делегаціями уряду Сербії та косовських албанців спочатку в Рамбуйє, а згодом у Парижі успіху не досягли. Сербська делегація відмовилася дати згоду на введення до Косова військ Північноатлантичного альянсу. Президент міжнародної асоціації “Адвокати без кордонів” Жіль Вільям Голбандель заявив: “Ті, хто вів переговори з Мілошевичем, зробили все можливе для того, щоб Президент Югославії не міг підписати тексти пропонованих йому угод”.
Югославське керівництво, яке так і не змогло запропонувати повноцінного політичного рішення для Косова, дало НАТО привід запровадити на практиці “концепцію необмеженої відповідальності” альянсу і його право на “гуманітарну інтервенцію”. Насправді це була неприхована агресія НАТО проти суверенної Югославії – за всіма класичними канонами міжнародного права. У прийнятому консенсусом Генеральної Асамблеї ООН у грудні 1974 р. (резолюція 3314) визначенні агресії зазначається: “Буде кваліфікуватися як акт агресії… бомбардування збройними силами держав території іншої держави чи застосування будь-якої зброї державою проти території іншої держави”. І далі: “Жодні міркування чи то політичного, економічного, військового, чи іншого характеру не можуть слугувати виправданням агресії”.
24 березня 1999 р. Генеральний секретар НАТО Хав’єр Солана віддав наказ головнокомандувачеві силами НАТО в Європі розпочати військову операцію проти Союзної Республіки Югославія. Як обгрунтування для застосування сили названо прагнення запобігти гуманітарній катастрофі, викликаній політикою геноциду, яку проводить влада СРЮ щодо етнічних албанців. Операція НАТО “Союзницька сила” з міжнародно-правової точки зору є застосуванням військової сили без санкції ООН з метою надати підтримку одній зі сторін внутрішнього конфлікту між центральною владою Союзної Республіки Югославія і збройними сепаратистами провінції Косово та Метохія. Суть конфлікту – в протистоянні двох етнічних груп: сербів, які є більшістю населення СРЮ, та албанців, які є більшістю населення провінції й користуються підтримкою ззовні. Мета керівництва СРЮ, підтримуваного більшістю сербського населення, – збереження територіальної цілісності держави. Мета албанських сепаратистів – здійснення права на самовизначення з подальшим імовірним приєднанням до Албанії. Дії Північноатлантичного альянсу в умовах югославської кризи переконливо свідчать, що Європа “поступилася” правовими й моральними нормами на користь застосування сили.
Безпосередню участь у війні НАТО проти Югославії (надання збройних сил або території для їх розгортання) взяли 14 держав: Бельгія, Велика Британія, Данія, Іспанія, Італія, Канада, Нідерланди, Німеччина, Норвегія, Португалія, США, Туреччина, Угорщина, Франція. Уряд Чехії ухвалив рішення про надання в розпорядження натовських збройних сил військових і цивільних аеродромів, а також дозволив наземний транзит військового персоналу і бойової техніки територією республіки. Повітряний простір для розгортання збройних сил альянсу надали нейтральні держави – Албанія, Болгарія, Македонія, Румунія. Лише уряд Австрії категорично заборонив доступ літакам НАТО в повітряний простір своєї країни.
Від початку агресії НАТО проти Югославії, з 24 березня по 8 червня 1999 p., авіація здійснила 35 000 бойових вильотів. У них брало участь більш як 1000 бойових літаків і 206 гелікоптерів. Запущено близько 10 000 крилатих ракет і скинуто 79 000 т. вибухових речовин. Від бомбардувань загинуло 2 тисячі мирних жителів, приблизно 6 тисяч – важко поранено, багато хто з них залишився інвалідом на все життя. Збитки від війни величезні й у матеріальному плані – перевищують 100 млрд. доларів. Зруйновано промисловість і систему життєзабезпечення країни. Ще не повною мірою оцінено наслідки екологічної катастрофи, як і наслідки використання зброї зі збідненим ураном.
НАТО шляхом проведення повітряно-морської наступальної операції домоглася капітуляції керівництва СРЮ в Косові на умовах, висунутих альянсом перед війною. Війська СРЮ виведено з Косова й Метохії. Та при цьому головне політичне завдання, що декларувалося, – запобігання гуманітарній катастрофі в провінції, – не тільки не було виконане, а й ускладнилося. По-перше, через масовий вихід албанського населення з Косова; по-друге, через втечу з провінції сербського населення після виведення звідти збройних формувань СРЮ.
Для закріплення результатів воєнної кампанії, повернення албанських біженців, а також виведення Косова і Метохії з-під влади уряду СРЮ, НАТО ініціювало миротворчу операцію в провінції, яка здійснюється за рішенням Ради Безпеки ООН. У ній беруть участь 50 тис. військовослужбовців. Контингенти зі США, Великої Британії, Німеччини, Франції й Італії діють під керівництвом НАТО. Росію представляють 3600 військовослужбовців, які діють під національним контролем. Україна також висловила готовність взяти безпосередню участь у реалізації Пакту стабільності на Балканах.
Етнічний конфлікт сербів і косовських албанців у результаті операції “Союзницька сила” загострився, сутички між ними не вщухають.
Із краю примусово вигнано щонайменше 350 тис. мешканців Косова – передусім сербів і чорногорців. З 12 червня 1999 p. до 30 березня 2000 р. здійснено 4564 терористичні акти, вбито 936 осіб. Зруйновано або спалено 82 монастирі та церкви й 50 тис. будинків. Етнічними чистками, спаленням і руйнуванням церков, монастирів і культурно-історичних пам’яток порушено етнічні корені й духовний зв’язок Косова як колиски сербської державності з іншими частинами Сербії. Косовська проблема перейшла у XXI ст. з туманною перспективою на розумне розв’язання в найближчі роки.
В основі конфлікту в Косові лежать націонал – екстремізм, виявлений сербами й албанцями, а також територіальні, політичні та геополітичні інтереси великих європейських і світових держав.
Провідну роль у розгортанні операції НАТО в Югославії відіграли США як могутня наддержава, демонструючи тим самим реалізацію на практиці моделі однополярної світобудови, одночасно підтверджуючи, що у вибудуванні світової архітектури майбутнього століття Європі не обійтися без військово-політичного патронажу й арбітражу Вашингтона. В інтересах США було використати кризову ситуацію як інструмент тиску на режим С. Мілошевича, забезпечити взаємодію з європейськими союзниками по НАТО, зміцнити позиції цього військово-політичного блоку в Європі та світі. На практиці випробувано нову стратегічну концепцію, за якою збройні сили альянсу можуть використовуватися ним поза зоною дії Північноатлантичного договору й без обов’язкового мандата єдиного уповноваженого на це органу – Ради Безпеки ООН.
У результаті знехтувано міжнародне право. І керівництво СРЮ, і керівництво НАТО зневажили пошук демократичного розв’язання косовського конфлікту й ледве не втягли людство у світову війну.
Жодна з європейських держав не наважувалася заблокувати військову акцію альянсу проти СРЮ, розпочату без санкції Ради Безпеки ООН, хоча рішення кожною з них приймалися нелегко. Майже в усіх західноєвропейських країнах при владі перебувають ліві уряди соціал-демократів, лейбористів, соціалістів. Переймаючись своєю репутацією захисників національних інтересів, вони були вимушені постійно доводити свою рішучість використовувати всі засоби, зокрема й військову силу, для врегулювання міжнародних криз, показуючи, що європейці долають свою безпорадність, дефіцит політичної волі й готові прийняти на себе певну міру відповідальності за мир і безпеку на власному континенті.
Керівні кола Франції виступили за необхідність отримання мандата Ради Безпеки ООН для застосування військової сили проти Югославії, а також за активне співробітництво у розв’язанні кризової ситуації з Росією. Проте Париж так і не наважився відкрито виступити проти бомбардування СРЮ, боячись розриву як зі США, так і з європейськими партнерами – Великою Британією, Німеччиною й Італією. Позиція Великої Британії щодо косовського конфлікту визначалася прагненням поєднати беззаперечне рівняння на США в НАТО з поступовим зближенням із країнами континентальної Європи в процесі будівництва Європи. Німеччина погодилася на застосування військової сили проти сербів і чорногорців – своїх одвічних історичних противників. Крім того, Німеччина в ході югославської кризи прагнула остаточно ліквідувати морально-політичні наслідки своєї поразки у двох світових війнах і ввійти на рівних у коло великих держав-переможниць у Другій світовій війні. Італія підтримала прийняте під тиском США рішення про застосування військової сили проти СРЮ, висловивши одночасно занепокоєння стосовно того, що робитиме Захід у Югославії після закінчення бойових дій. Як влучно зауважив Борис Олійник: “Навіть гранд – держави Європи суверенні лише за формою, за змістом же – васали супердержави”.
Не можна погодитись із твердженням, що альтернативи фатального розпаду Югославії не було. Могли бути й інші варіанти трансформації федеративної держави південних слов’ян. Проте їх не реалізовано. Народи Балкан продовжують дорого платити за сліпоту Заходу, який допустив стрімкий розпад Югославії під тиском націоналістів.
У результаті розпаду Югославії в 1999 р. Німеччина, яка ініціювала цей процес, здобула (через Австрію й віднині дружні до неї Словенію та Хорватію) вихід до Адріатики, прокладаючи тим самим “балканські коридори” в напрямку Туреччини та Близького Сходу – “зони життєво важливих інтересів США”. За цієї ситуації США перехоплюють ініціативу в Німеччини, беруть під контроль процес балканської дестабілізації, їм допомагають Англія та Франція, які не схвально ставляться до посилення впливу Німеччини на Балканах (що нагадує геополітичну конфігурацію Німеччини в роки Першої й Другої світових війн) і намагаються відновити свою колишню роль у цьому регіоні.
Отже, в геополітичному плані США прагнуть усунути можливу конкуренцію Європи, протиставляючи інтеграцій ним процесам у Європейському Союзі ідею євроатлантичної солідарності, для підкріплення якої необхідні вогнища нестабільності в Старому Світі. У цьому контексті Балкани покликані відіграти особливу роль.
Косовська криза 1999 р. стала першою жорсткою сутичкою Росії й Америки після закінчення “холодної війни”. Росія рішуче засудила операцію НАТО проти СРЮ як агресію проти суверенної держави й виступила ініціатором пошуку дипломатичного й політичного врегулювання цієї складної проблеми. Загалом із початку 90-х років XX ст. зовнішня політика Росії пройшла складний шлях – від повної бездіяльності до зосередження й активного обстоювання національних інтересів, у тому числі й на Балканах.
Осінь 2000 р. увійде в історію Югославії зміщенням із поста її Президента С. Мілошевича.
Чотирнадцятирічний період його правління (Мілошевича було обрано головою Союзу комуністів Сербії у 1986 p., заарештовано 1 квітня 2000 р.) позначений і успіхами, й поразками. Найбільшими провалами в його політиці вважаються поразки сербських інтересів у Республіці Сербська Країна (Хорватія), Республіці Сербській (Боснія), підписання капітуляції щодо Косова. Проте в самій Сербії Мілошевич не втратив підтримки більшості населення. Можливо тому, що він “сам на сам” спілкувався з народом, а сьогодні сам-один захищає честь своєї країни і свого народу в Гаазі.
Новим президентом Югославії став Воїслав Коштуніца (мандат якого підтримала тільки Сербія. Чорногорія в основному бойкотувала вибори, а албанці Косова їх просто проігнорували), який отримав у спадщину надзвичайно складні проблеми. Насамперед належить відбудувати зруйновану економіку країни. Так само складною є проблема збереження єдиної держави, до складу якої входять Сербія, Чорногорія і Косово, а також вирішення долі екс-президента, якого у воєнних злочинах звинувачує Міжнародний Гаазький трибунал. У судовому процесі, який ведеться понад чотири роки, в справі Слободана Мілошевича поки що не видно кінця.
На нинішньому етапі ці проблеми належить вирішувати новому урядові Сербії, який у березні 2004 року очолив екс-президент Югославії Воїслав Коштуніца.
Новим Президентом Сербії обрано Бориса Тадича. На президентських виборах він балотувався від Демократичної партії, яку очолив після смерті Зорана Зиндича, вбитого в 2003 році. Сербія жила без глави держави з кінця 2002 року. Відтоді влада тричі проводила вибори Президента, але всі гри спроби не мали успіху через неявку необхідних 50 відсотків виборців. Своєю стратегічною метою на посту Президента Б. Тадич вважає вступ Сербії до Європейського Союзу.
Як уже зазначалося, історично Балкани були ареною геополітичних, економічних, релігійних зіткнень великих держав. Унаслідок через голосного проживання народів на цій території мир на Балканах був можливий тільки в тому випадку, коли якась велика держава виконувала обов’язки третейського судді й наводила розумний порядок. Такі функції виконували Османська імперія, Австро-Угорщина, Франція, Росія. Пізніше це намагався робити Радянський Союз. У 1995 р. добровільно взяли це зобов’язання на себе Сполучені Штати Америки. Внутрішньої рівноваги балканським народам не вдається досягти до сьогодні.
У 80-ті роки в Югославії набув поширення такий політичний анекдот: “Запитання: скільки держав буде в Європі у 2000 p.? Відповідь: Десять. Одна об’єднана Західна Європа, одна об’єднана Східна Європа і вісім Югославій”. Реальність виявилася значно драматичнішою й трагічнішою.
Щодо порівняльного аналізу трансформації політичних структур в Україні та країнах Центральної та Східної Європи, то тут слід враховувати ті об’єктивні передумови, за яких відбувалися політичні перетворення. Йдеться, зокрема, про те, що соціалістична політична система діяла в Україні триваліший час. Країни Центральної та Східної Європи мали власну державність і їм було порівняно легше, ніж Україні, утвердити свою повну незалежність. У цих державах збереглася чіткіша соціальна стратифікація, сприятливішим було й економічне становище, що полегшувало формування соціальної бази й забезпечило достатньо високий рівень демократичних перетворень. Та й перетворення в цих країнах почалися набагато раніше.
На всьому пострадянському просторі Україна виявилася державою, яка останньою прийняла Основний Закон країни. Конституційний процес тут мав затяжний характер Водночас слід зазначити, що прийняття Конституції є важливою, хоч і не єдиною умовою виходу України з глибокої економічної кризи. Політичні, економічні реформи та їх соціальні наслідки пов’язані між собою як сполучені посудини. В економічній сфері суспільство зорієнтоване на відновлення приватної власності та формування притаманних ринковій економіці політичних інститутів, забезпечення прав людини. Стабільна демократія й ринкова економіка невіддільні одна від одної. Політична стабілізація є передумовою успішних господарських реформ, стратегія яких має бути обгрунтована професійно, а успішно здійснювані ринкові реформи створюють передумови для легітимності владних структур. Становлення політичних структур і проведення економічних реформ – процес надзвичайно складний і тривалий, але альтернативи йому немає.
(2 votes, average: 5,00 out of 5)