Філософія світ людини
Соціокультурне та антропокультурне у людськім світо-відношенні
Міра антропологічної сприятливості соціуму. “Приватна частка світу” та усвідомлення прав людини
Колізії людського світо-відношення, спричинені надмірною його сублімативністю, засвідчують, що навіть для сучасних розвинутих суспільств питання про антропологічну сприятливість залишається актуальним.
Не випадково аж до сімдесятих років минулої доби на Заході були вельми популярні погляди представників Франкфуртської школи, згідно
Згодом окреслені погляди на взаємозв’язок людини та соціуму трансформувалися в умонастрої “нових французьких філософів”, де прагнення до панування, до влади над усім сущим вже не розглядається як таке, що втілюється у суто негативній визначеності – у придушенні, примусові, покараннях. Різні типи влади постають тут як здатні породжувати саму відповідну реальність й “ритуали” її осягнення. Прагнення до панування і влади не є привілеєм якоїсь особи або держави, воно втілюється у закамуфльованих стратегіях управління індивідами, нагляду за ними, у процедурах їх ізоляції та перегрупування; через це відносинами влади прийнято будь-яку зі сфер людської життєдіяльності – від школи, лікарського кабінету і до сексуальних стосунків, сім’ї тощо (М. Фуко).
Саме через окреслені обставини роздуми щодо антропологічної сприятливості різних форм соціальності посідають нині чільне місце серед людинознавчих розмірковувань західних інтелектуалів. На думку німецько-американського філософа й політолога Ганни Арендт, міра такої сприятливості залежить від автономності й взаємоузгодженості двох сфер людського життя – “приватної царини”, де кожен із нас може надійно сховатися від негараздів зовнішнього світу, зберігаючи власну індивідуальність (тут відбуваються народження й смерть, любов та зрада, сюди ж належить і сфера економіко-соціальна), та “царини публічної”, де у політичній активності здійснюється людська свобода. Порушення невідчужуваності “приватної частки світу”, яка належить тільки даній людині, є відмітною рисою тоталітаризму, котрий не визнає стабільності людської природи, вважаючи за можливе змінювати її. Неототалітарна влада – це влада, котра принципово різниться від панування, насильства, оскільки її правочинність пов’язана передусім із довір’ям до неї громадян, грунтовність якого залежить од здатності владних інституцій убезпечувати дотримання прав і свобод людини.
Права й свободи індивіда – то найістотніша противага всесиллю державної влади. Дотримання цих прав є виявом здатності влади до самообмеження. Нехтування такими правами, поєднуючись із небаченими раніш засобами впливу на людину, може призвести до антропологічної деструкції, а то й катастрофи.
Разючі приклади антропологічної деструкції спостерігаються у посткомуністичних країнах, де звільнення від тоталітаризму супроводжується світоглядною розгубленістю, котра межує з “втечею від свободи” (за термінологією Еріха Фромма). Тут наявні дуже низький рівень громадянського самоусвідомлення, пов’язаний з нерозумінням того, що кожна людина має низку вроджених (а не “дарованих”) прав, дотримання котрих є обов’язком сучасної держави.
За даними російських соціологів, дуже мало хто з громадян цієї країни має елементарне уявлення про власні права й про права людини загалом. Більшість тих, чиї права, за їхнім власним визнанням, порушувались, нікуди не зверталися з проханням про захист. Дещо кращою щодо уявлень про права людини, але не кращою щодо погляду на можливості їх захисту, є ситуація в Україні. Результати загальнонаціональних опитувань, проведених кілька років тому Центром “Демократичні ініціативи” разом з Інститутом соціології НАН України у межах широкомасштабного проекту “Українське суспільство на межі XXI століття”, засвідчують, що дотримання прав людини, а також юридичної допомоги у захисті своїх прав та інтересів не вистачає більш як половині опитаних. Близько половини вважають, що значно погіршилася їхня захищеність від свавілля влади, чиновників. На питання: “Якби уряд України ухвалив рішення, яке утискає інтереси народу, то як ви вважаєте, чи змогли б ви щось зробити проти такого рішення?” – дві третини опитаних відповідали: “Ні, нічого не зміг би зробити”, – а більшості з решти було заважко відповісти. Значна частина опитаних жоден із заходів і засобів обстоювання своїх прав та інтересів не вважає настільки ефективним, аби вдаватися до нього. Особливе занепокоєння викликає думка учасників одного із соціологічних опитувань щодо правового статусу юного покоління: майже 80% опитаних вважають, що діти в нашій державі не мають рівних прав.
Всесвітня декларація прав людини наголошує на тім, що права людини належать кожному індивідові лишень через його людську природу (не є куповані або даровані), себто на тій підставі, що він народився людською істотою. Права людини незалежні від національної та релігійної належності, соціального статусу та будь-яких інших характеристик – етнічних, культурних, майнових.
Найфундаментальнішими правами людини можуть вважатися право на життя та недоторканність особи.
Сучасний етап розвитку цивілізації все більшою мірою засвідчує неприпустимість зводити питання про права тільки до прав людської істоти. Масштабність екологічної кризи, внаслідок котрої Земля втрачає ще більше тваринних видів та рослин, незмірно актуалізує, поряд із проблемою прав людини, також питання про право на існування усіх живих істот. Хижацьке використання корисних копалин, своєю чергою, спонукає замислюватися над проблемою “прав усього сущого”. Від здатності взаємоузгоджувати три окреслених групи прав залежатиме, зрештою, майбутнє нашої цивілізації.
Дуже важливим для розуміння проблеми прав людини стало також питання про співвіднесення прав нині сущих та прийдешніх поколінь.
(2 votes, average: 3,00 out of 5)