Наукові школи геополітики

/> До речі, доля німецького професора та його сім’ї склалася трагічно. Хаусхофер був особисто знайомий з Гітлером. Після приходу нацистів до влади він створив і очолив Інститут геополітики. Однак після втечі до Англії Рудольфа Гессе, з яким Хаусхофер і його син підтримували дружні стосунки, вчений потрапив у неласку до нацистського керівництва. Сина Хаусхофера звинуватили у зв’язках з армійськими офіцерами, причетними до липневої змови 1944 p., і стратили, а його самого запроторили до концентраційного табору Дахау. Відразу після війни Хаусхофер був заарештований як “відомий нацист” в американській зоні окупації Німеччини. В написаній ним останній роботі “Апологія німецької геополітики” К. Хаусхофер заперечував “нацистське” минуле своєї науки й намагався довести, що Гітлер перекручував геополітику. 10 березня 1946 р. Хаусхофер та його дружина покінчили з собою. Питання про ступінь причетності геополітики до нацистських злочинів залишилося відкритим.
Геополітики як доктрини побоювалися ще й тому, що ця наука відверто розкривала засадничі механізми міжнародної політики, які лідери політичних режимів, як правило, прагнуть приховати за гуманною риторикою або абстрактними ідеологічними схемами. У багатьох випадках геополітиків не визнавали як учених, але при цьому активно використовували їхні наукові розробки для вибудови міжнародної стратегії. Так, ідеї засновника геополітики, англійського вченого Хелфорда Джорджа Маккіндера не сприймалися в академічних колах і водночас широко застосовувалися владними структурами за його безпосередньої участі у формуванні зовнішньої політики Англії.
Нині геополітика на пострадянському просторі поступово здобуває офіційне визнання й відповідний статус наукової дисципліни, про що свідчить, зокрема, видання монографічних праць і підручників російських та українських дослідників, публікації в періодичних виданнях.
Останнім часом геополітична проблематика інтенсивно досліджується в Україні. Питання національної безпеки України, концепцію її стратегічного розвитку систематично аналізують науковці Національного інституту стратегічних досліджень, Національного інституту міжнародної безпеки. Науковий проект “Україна – держави Центральної та Східної Європи у новому геополітичному просторі: варіанти політичної модернізації” виконано в Інституті політичних і етнонаціональних досліджень НАН України. Вийшла друком монографія з цієї теми.
У Росії активно розробляють цю тематику такі відомі п впливові центри, як Російський інститут стратегічних досліджень, Інститут Європи, Інститут світової економіки та міжнародних відносин РАН, Інститут діаспори та інтеграції (Інститут країн СНД). Питання геополітики постійно пере бувають у полі зору владних структур.
Першим, хто запровадив поняття “геополітика” (від грецьких geo – земля і politike – мистецтво управління державою), був шведський державознавець і географ Рудольф Челлен (1864-1922). Геополітику він розглядав як складову частину політології. За його визначенням, геополітика – “це наука про державу як географічний організм, утілений у просторі”. Так само, як у марксизмі та лібералізмі гроші й виробничі відносини виступають провідними категоріями, що характеризують людське буття (хоча Карл Маркс дійшов висновку про невідворотність анти капіталістичної революції, а Адам Сміт і його послідовники вважали капіталізм найдосконалішою моделлю суспільства), ці функції в геополітиці виконують географія та простір. У середині 70-х років XX ст. американський політолог К. Грей визначив геополітику як науку про “взаємозв’язок між фізичним середовищем у тому вигляді, як воно сприймається, змінюється і використовується людьми, та світовою політикою”.
Предметом геополітики з позицій політики (держави) є простір, а також глобальні політичні, економічні та інші процеси й механізми управління ними. Іншими словами, предметом геополітики є модель сучасного світу, яка перебуває в динаміці, дії.
Геополітика як наука виникла на базі трьох наукових доктрин: цивілізаційної, військово-стратегічної та концепції географічного детермінізму.
Засновником цивілізаційного підходу до історичного процесу вважається російський учений – біолог, історик, соціолог, автор книги “Росія і Європа” М. Данилевський. На його думку, головними діючими суб’єктами на сцені театру історії є не держави чи окремі нації, а величезні культурно-релігійні спільноти, які пізніше отримали назву “цивілізації”. М. Данилевський перший серед російських дослідників сформулював тезу відчуженості Європи від Росії: “Європа не визнає нас своїми. Європейці вбачають у Росії і слов’янах не тільки чуже, а й “вороже начало”.
Наприкінці XIX – на початку XX ст. концепція М. Данилевського дістає розвиток у працях російського філософа К. Леонтьєва, російського вченого – євразійця П. Савицького, німецького філософа О. Шопенгауера, англійського вченого – історика й соціолога А. Тойнбі. У своїй багатотомній праці “Осягнення історії” Тойнбі подав докладну класифікацію цивілізацій. У 1993 р. виходить друком книга професора Гарвардського університету Семюеля Хантінгтона “Зіткнення цивілізацій”. Автор стверджує: “Зіткнення цивілізацій стане домінантним фактором світової політики. Лінії розламу між цивілізаціями – це і є лінії майбутніх кордонів”.
Другим джерелом геополітики, як вважає більшість учених, були військово-стратегічні теорії. Визначними авторами цих теорій вважаються італієць Н. Макіавеллі (1469- 1527), німці К. фон Клаузевіц (1780-1831), X. І. Мольтке (1848-1916) та інші аналітики. Проте найсуттєвіший вплив на розробку й поглиблення цих теорій здійснив американський військово-морський теоретик, історик Альфред Мехен (1840-1914). У книгах “Вплив морської могутності на історію” (1890), “Проблема Азії та її вплив на міжнародну політику” (1900) викладено суть концепції: на території світового простору стикаються інтереси “морської імперії”, яка контролює океанські простори, й “сухопутної держави”, яка спирається на континентальне ядро Євразії. Імперії важливо завоювати прибережну територію, поставити під контроль берегові нації, для чого потрібно оточити супротивника кільцем військово-морських баз.
Третім теоретичним джерелом геополітики є концепція географічного детермінізму. Ідеї про вплив географічного середовища (клімат, Грунт, річки, моря) на історію й людину знаходимо вже в античних авторів. Слідом за грецьким мислителем Полібієм французький учений Жан Боден (1530- 1596) стверджував, що характер народів залежить насамперед від кліматичних умов, місця їх розвитку. На Півночі живуть сильніші фізично й войовничіші люди. На Півдні – обдарованіші. І далі: “… великі полководці приходять з Півночі, а мистецтво, філософія й математика народжуються на Півдні”.
Прибічниками ідеї географічного детермінізму були французький просвітитель, філософ Шарль-Луї Монтеск’є (1689-1785), англійський історик Генрі Бокль (1821-1862) німецький філософ Йоганн Готфрід Гердер (1744-1803) Найглибше і найгрунтовніше ці чинники водночас з іншими дослідили німецький учений Фрідріх Ратцель і швед Рудольф Челлен.
Провідним законом геополітики є утвердження фундаментального дуалізму, віддзеркаленого в географічному уст рої планети та в історичній типології цивілізацій. Цей дуалізм виражається в протиставленні гелурократії (сухопутної могутності) й таласократії (морської могутності). Вся історія людських суспільств розглядається як така, що складається із двох стихій – “сухопутної” та “водної”.
Телурократія, сухопутна могутність, пов’язана з фіксованістю простору та стійкістю його якісних орієнтацій і характеристик. На цивілізаційному рівні це втілюється в осілості населення, консерватизмі, суворих юридичних нормах, яким підкоряються великі об’єднання людей – роди, племена, нації, держави, імперії. Для сухопутних (особливо осілих) народів чужі індивідуалізм, дух підприємництва. їм властиві переважно колективізм та ієрархічність. А от таласократія, або морська могутність, є типом цивілізації, яка грунтується на протилежних засадах. Для неї характерні динамізм, рухливість, схильність до технічного розвитку, а пріоритетами є мореплавство, торгівля, дух індивідуального підприємництва. Індивідуалізм як найбільш експансивна ознака колективу стає найвищою цінністю, при цьому етичні та юридичні норми розмиваються, стають відносними й нестійкими.
У стародавні часи зона телурократії однозначно ототожнювалася з внутрішньоконтинентальними просторами Північно-Східної Євразії (у загальних рисах це територія колишньої царської Росії). Таласократію дедалі впевненіше пов’язували з береговою зоною Євразійського материка. Ця геополітична картина співвідношення таласократії й телурократії остаточно формується в XIV-XIX століттях, у період становлення Англії як могутньої морської держави.
З огляду на все це, можна сформулювати другий закон геополітики: посилення чинника простору в історії людства.
Епоха Великих географічних відкриттів, яка розпочалася наприкінці XV ст., спричинила остаточне становлення таласократії як самостійного планетарного утворення, що відірвалося від Євразії та її берегів і повністю сконцентрувалося в англосаксонському світі (Англія, Америка та колонії). Позиційна боротьба Англії з континентальними державами – Австро-Угорською імперією, Німеччиною і Росією – була геополітичним змістом протистояння XVIII-XIX і першої половини XX століть, а від середини XX ст. основною цитаделлю таласократії стали Сполучені Штати Америки. В холодній війні 1946-1991 років одвічний геополітичний дуалізм досяг піку, при цьому таласократія ототожнювалася зі США, а телурократія – із СРСР.
Слід зауважити, що цим остаточно сформованим взірцям геополітичного дуалізму на ідеологічному рівні відповідали дві теоретичні доктрини – ідеологія лібералізму (капіталізму) та ідеологія марксизму (соціалізму). Отже, економічний редукціонізм звівся до протиставлення ідей А. Сміта і К. Маркса, а геополітичний – до поділу планети на зони: підконтрольні таласократії (США) і телурократії (СРСР).
Закони геополітики надзвичайно зручні для аналізу політичної історії, історії дипломатії та стратегічного планування. Застосування геополітичних понять дає змогу зрозуміти зміст повсякденних теле – або радіоновин щодо міжнародних подій. За такого підходу “розширення НАТО на Схід” означає збільшення обсягу берегової зони на користь таласократії; “договір між Німеччиною і Францією щодо створення особливих суто європейських збройних сил” – крок до створення континентальної телурократичної конструкції. Інтеграція Росії з європейськими країнами, особливо з Німеччиною – дія телурократичних сил; зближення Москви з Вашингтоном означає підпорядкування Росії таласократичній лінії.
Як і кожна наука, геополітика має свої категорії. Це – контроль над простором; баланс сил; політичний простір; інтерес держави, нації; механізм реалізації інтересів.
Геополітика, як і політологія, використовує три групи методів. Перша з них – це загальнонаукові методи: системний, соціально-психологічний, порівняльний, історичний, функціональний, інституційний та ін. Друга – логічні методи: аналіз і синтез, індукція і дедукція, моделювання, теорія ігор. І третя – методи емпіричних досліджень: аналіз документів, опитування, безпосередні спостереження тощо.
Геополітика як наука віддзеркалює об’єктивні зв’язки й закономірності реального життя, що дає їй змогу виконувати відповідні функції: пізнавальну – вивчення тенденцій геополітичного розвитку країн і народів, зміну різноманітних явищ, процесів, подій; прогностичну – визначення вірогідного прогнозу розвитку геогіолітичних сил, їхнього впливу на міжнародні відносини; управлінську – збір і аналіз емпіричної інформації, вироблення конкретних управлінських рішень і рекомендацій; ідеологічну – теоретичне осмислення геополітичної стратегії, яку здійснює та чи та держава, і переконання політичної еліти та своїх громадян у її дійовості й доцільності.
Отже, геополітика – це наука про великі простори, глобальні політичні, економічні та інші процеси й мистецтво управління ними. Геополітика – це світогляд влади, наука про владу і для влади, це підручник політичних еліт. Зрештою, геополітика – це наука, за допомогою якої владні структури визначають, що належить враховувати, приймаючи глобальні (доленосні для своїх народів) рішення, такі як укладення союзів, початок війн, здійснення реформ, структурної перебудови суспільства, запровадження масштабних економічних і політичних санкцій. Геополітика – це наука управління державою.
Звичайно, геополітичні конструкції не дають вичерпної відповіді на всі складні й різноманітні питання політичних і міжнародних подій, але можуть і мають використовуватись як виразні орієнтири.
Геополітика як наука змогла народитися на зламі XIX – XX століть, а не в X чи XVI ст., значною мірою тому, що наприкінці XIX ст. світ став “тісним”, було нагромаджено потужний науковий потенціал, а сама геополітика як наука покликана часом.
Сучасна геополітика спирається на результати досліджень учених різноманітних наукових шкіл, які зазвичай репрезентують великі за планетарним значенням держави.
Родоначальником геополітики цілком підставно вважають німецького дослідника Фрідріха Ратцеля (1844-1904), хоча вчений не використовував цей термін у своїх працях. Світогляд і методологію Ф. Ратцеля становили ідеї еволюціонізму й дарвінізму, а також ідеї засновника соціології француза Огюста Конта про визнання впливу географічного середовища на розвиток народу, держави, ролі демографічних і космічних факторів у функціонуванні політичних систем, житті етносів і держави. Його головна праця, яка вийшла друком у 1897 p., мала назву “Політична географія”. Після смерті вченого вийшло її друге, значно доповнене видання “Політична географія, або Географія держав, торгова та військова”.
Основна ідея геополітичної доктрини Ф. Ратцеля – ставлення до держави як до “живого просторового, укоріненого в грунті організму”. Ця об’єктивна даність має бути осмислена народом. Просторова експансія держави є природний процес, характерний для розвитку живого організму. Великі країни у своєму розвитку виявляють тенденцію до максимальної географічної експансії, яка поступово виходить на планетарний рівень. У цьому контексті Ратцель бачив Німеччину в майбутньому як могутню світову континентальну державу, з розвиненими військово-морськими силами. У працях Ф. Ратцеля містяться практично всі провідні тези, які стали підгрунтям геополітики.
Німецький дипломат, професор Мюнхенського університету Карл Хаусхофер створив свою теорію, розвинувши погляди Ф. Ратцеля. Планетарний дуалізм “морські сили” проти “континентальних сил” – був для нього тим ключем, який відкривав усі таємниці міжнародної політики. Хаусхофер підтримував дружні стосунки з австрійським письменником Стефаном Цвейгом, якого одним із перших ознайомив зі своєю доктриною “життєвого простору”. Планетарний дуалізм ставив перед Німеччиною проблему геополітичної самоідентифікації. Майбутнє Великої Німеччини вбачалося в геополітичному протистоянні Заходові й особливо – англосаксонському світові. У своїй доктрині К. Хаусхофер обгрунтував необхідність створення континентального блоку “Берлін-Москва-Токіо”, розвиваючи тим самим ідеї “залізного канцлера” Отто фон Бісмарка. Бісмарк, як відомо, обстоював російсько-німецький союз і попереджав Захід про небезпеку будь-яких дій (зокрема й військових) проти Росії. Хаусхофер цитував американця Гомера Лі: “Остання година англосаксонської політики проб’є тоді, коли німці, росіяни та японці об’єднаються”. І хоча Хаусхофер виявляв політичний конформізм (підтримував створення осі Берлін – Рим-Токіо, а також вважав, що Німеччина повинна піти на союз з Англією і США проти СРСР), провідною в його концепції була ідея “східної долі” Німеччини, яка грунтувалася на міцному й тривалому європейському союзі.
Рудольф Челлен (1864-1922) – швед за національністю, але германофіл за покликанням, вважав себе учнем Ф. Ратцеля. У своїй праці “Держава як форма життя”, що побачила світ 1916 р. (праця через рік була опублікована німецькою мовою в Німеччині й дістала визнання), розвинув геополітичні принципи Ратцеля щодо історичної ситуації в сучасній йому Європі. Челлен поділяв погляди Ратцеля про те, що грунт, на якому розташована держава, є його інтегральною частиною, грунт і держава – єдине ціле. Розвиваючи ідеї Ратцеля щодо біологічної сутності держави, шведський учений робить висновок про те, що призначення, сутність будь-якого організму – “у боротьбі за існування”, а держави як “найбільш імпозантні форми життя” також мають розвиватися за правилами “боротьби за існування”, насамперед боротьби за простір.
Рудольф Челлен доводить до логічного завершення тезу Ратцеля про “континентальну державу”, взірцем якої для нього була Німеччина. Німеччина – простір, який володіє осьовим динамізмом, і вона покликана об’єднати навколо себе інші європейські держави. Інтереси Німеччини збіжні з інтересами розташованих поряд держав Європи, але протилежні інтересам Франції та Англії. Однією з причин протиставлення Німеччини стосовно Англії та Франції була концепція Челлена про народи “юні”, до яких він залічував росіян і німців, і “старі”, якими вважалися французи та англійці. “Юні” німці, на його думку, повинні оволодіти середньоєвропейським простором і утворити континентальну державу планетарного рівня, потіснивши “старі” народи, інакше Німеччині не вижити у боротьбі з такими геополітичними структурами, як Англія з колоніями та США.
Для цього народи, що живуть на території Центральної Європи, мають об’єднатися у якісно новий політико – економічний простір, віссю якого будуть німці, адже географічне розташування Німеччини примушуватиме її захищати визначальні інтереси Європи. Таким чином, Челлен увійшов у науку й політику не тільки як автор терміна “геополітика”, а й як розробник, деталізатор багатьох концепцій політики Третього рейху.
Засновником французької географічної школи вважається Відаль де ла Блаш (1845-1918). Він створив концепцію, відповідно до якої політична історія має два аспекти – географічний, власне навколишнє середовище, та історичний – сама людина, яка відіграє провідну роль в активізації простору. В цьому питанні дослідник не погоджувався з Ратцелем, який, на його думку, абсолютизував роль просторового фактора. Людина є не тільки фрагмент декорації. Вона є також головний актор спектаклю. Учений виклав основи “посибілізму” – теорії вибору людиною можливостей природи, які б відповідали її способові життя: “Треба виходити з того, що країна – це сховище енергії, що споконвічно створена природою і дрімає, але її використання залежить від людини”.
Основним політичним суперником Франції на той час була Німеччина – єдина могутня європейська держава, стиснена з усіх боків, геополітична експансія якої блокувалася розвиненими європейськими державами. За цієї ситуації Відаль дела Блаш геополітично орієнтував Францію на входження до складу загального фронту “морської сили”.
Інтелектуальним родоначальником сучасного атлантизму вважається американський адмірал Альфред Мехен (1840- 1914). Свою доктрину “морської сили” А. Мехен виклав у багатьох працях, зокрема в головній із них “Вплив морської сили на історію”, яка вийшла друком у 1890 p., витримала у США і Великій Британії 32 видання й перекладена майже всіма європейськими мовами. Поняття “морська могутність” грунтується на свободі морської торгівлі, а військово-морський флот є лише гарантом забезпечення цієї торгівлі. “Морська сила” є особливим типом цивілізації – найкращим і найефективнішим. Мехен вважав, що США мають “морську долю”, яка на першому етапі полягає в стратегічній інтеграції всього Американського континенту, а згодом – у встановленні світового панування. Головну небезпеку для “морської цивілізації” становлять континентальні держави Євразії, насамперед Росія і Китай, а потім Німеччина. Боротьба з континентальною масою Російської імперії визначалася для морської сили як довгострокове стратегічне завдання.
Можна стверджувати, що Мехен наприкінці XIX – на початку XX століть створив програму діяльності ідеологів і політиків таласократії, яку реалізовано в другій половині XX ст.: перемога в “холодній війні” з СРСР, зруйнування Радянського Союзу закріпили успіх стратегії “морської могутності”. Програму дій, розроблену Мехеном, американці виконали, США стали наприкінці другого тисячоліття наймогутнішою морською державою, а світ – монополярним.
Однією із яскравих фігур серед геополітиків є англійський учений і політик Хелфорд Дж. Маккіндер (1861 – 1947). Географ за освітою, Маккіндер здобув освіту в Оксфордському університеті, викладав географію в ньому і в Економічній Школі в Лондоні, вів політичну діяльність, побував як дипломатичний посланник під час громадянської війни (1919-1920) в Росії. Йому належить найоригінальніша й найреволюційніша думка щодо геополітичного влаштування світу. В 1904 р. у доповіді “Географічна вісь історії” X. Маккіндер стверджував, що з планетарної точки зору, на його думку, в центрі світу лежить Євразійський континент – “географічна вісь історії”. Це геополітичне поняття тотожне поняттю “Росія”, яка займає у цьому світі центральне стратегічне положення, що у Європі належить Німеччині. Вона може завдавати й отримувати удари з усіх напрямків, крім Півночі.
У 1942 p. X. Маккіндер вносить істотні корективи у свою модель світового ладу, враховує зміни геополітичної, зовнішньополітичної, військової розстановки сил (Радянський Союз воював у цей час разом зі США й Англією проти Німеччини). Проте майбутній глобальний конфлікт уявлявся англійському дослідникові як протиборство між центральним материком, куди він зарахував Радянський Союз, і країнами “зовнішнього півмісяця”, куди входили Західна Європа, Англія й Америка з країнами Карибського регіону.
Маккіндер закликає західні держави спільно обстоювати концепцію “атлантичної цивілізації”, інтереси, цінності західного світу, протиставляючи їх інтересам, цінностям комунізму. З огляду на це Маккіндер вважав, що головним завданням англосаксонської геополітики є недопущення утворення стратегічного континентального союзу навколо “географічної осі історії” (Росії). Для цього необхідно відірвати максимальну кількість берегових просторів від євразійського блоку й поставити їх під вплив “острівної цивілізації”. Очевидно, що саме X. Маккіндер заклав в англосаксонську політику, яка стала через піввіку геополітикою США й Північноатлантичного союзу, засадничу тенденцію: будь-якими засобами перешкоджати утворенню євразійського блоку, формуванню стратегічного союзу Росії та Німеччини, його геополітичному зміцненню та експансії.
Американця голландського походження Ніколаса Спайкмена (1893-1943) разом з адміралом Мехеном можна назвати “засновниками атлантизму” та “ідейними натхненниками НАТО”. Н. Спайкмен стверджував, що географія є найфундаментальнішим чинником у зовнішній політиці держав, тому що цей чинник найпостійніший. Міністри приходять і йдуть, відходять навіть диктатури, а хребти гір залишаються непорушними. Геополітику він розглядав як найважливіший інструмент конкретної міжнародної політики, ефективної стратегії. Н. Спайкмен упроваджує надзвичайно важливе поняття “Серединного океану”, маючи на увазі Атлантичний океан, обидва береги якого – американський і європейський – є ареалом найбільш розвиненої в технологічному й економічному сенсі західної цивілізації. Нервовим центром і механізмом “атлантичного співтовариства” є США, їхні торговельний і військово-промисловий комплекси. Якщо якась держава не має геополітичної могутності, то ця держава змушена вступити у більший стратегічний союз. Європа є розумовим додатком США, поступово має скоротитися й політична суверенність європейських держав, а влада перейде до особливої інстанції, яка об’єднує представників усіх “атлантичних” просторів і підкоряється пріоритетові США.
Н. Спайкмен був прихильником застосування сили в міжнародних відносинах: “у світі міжнародної ієрархії зовнішня політика повинна мати за мету насамперед поліпшення або принаймні збереження силової позиції держави. Сила зрештою здатна успішно вести війну”. Н. Спайкмен гранично розвинув ідею “анаконди” – контролю й придушення берегових територій афро-азійських, арабських країн, Індії, Китаю, що можна зробити, тільки спираючись на силу.
Отже, уже в 1942 р. Спайкмен передбачив важливіші політичні процеси та їх наслідки – створення Організації Північноатлантичного договору (НАТО), зменшення суверенітету європейських держав, планетарну гегемонію США.
Петро Миколайович Савицький (1895-1968) – перший (і один із небагатьох) російський автор, якого в широкому розумінні можна назвати геополітиком. За освітою економіст, учень В. Вернадського і П. Струве. Провідна ідея П. Савицького полягає в тому, що Росія – це особливе цивілізаційне утворення, яке визначається через якість “серединності”. Якщо “серединність” Німеччини обмежується європейським континентом, а сама Європа – це лише “західний мис” Євразії, то Росія займає центральну позицію в межах усього континенту. Росія – не частина Європи й не продовження Азії, вона – самостійний світ, самостійна й особлива духовно-історична геополітична реальність – Євразія. Вводячи у науковий обіг термін “Росія-Євразія”, П. Савицький наголошував на континентальності Росії, її відмінності від океанічних цивілізацій. Геополітична доктрина П. Савицького – пряма антитеза поглядам В. дела Блаша, А. Мехена, X. Маккіндера, Н. Спайкмена та інших “таласократів”.
Це підтверджується і євразійською концепцією культури. Найбільший гріх західної культури, яка претендує на “загально-людськість”, євразійці вбачали у її прагненні нівелювати й усунути всі індивідуальні відмінності, ввести повсюди одноманітні форми побуту й суспільно-державного устрою, що грунтуються на ринковій економіці та ліберально-демократичних формах правління. Європеїзація для неєвропейських народів згубна. Культура Росії – і не слов’янська, й не європейська. Культура Росії, яка визначається формулою “ні Схід, ні Захід”, а “Євразія”, є щось третє, самостійне й особливе, що не має вираження ні в термінах Сходу, ні в термінах Заходу. Найвище духовне завдання Росії – збереження за будь-яку ціну своєї унікальності, обстоювання самобутності перед викликом океанічної культури Заходу й традиціями Сходу.
Форму організації світового господарства євразійці уявляли як систему автаркічних, тобто господарсько-самостійних світів, пов’язаних із географічними особливостями їхнього місцерозвитку. П. Савицький констатував, що “євразійське місце розвитку” привчає до загальної справи, внутрішньої єдності народів, політичного об’єднання. Політична єдність Євразії виявляється не тільки в прагненні державного об’єднання, а й в особливостях її політичного ладу, зумовлених географією. Для Євразії завжди було характерне поєднання етатизму, тобто примусових державних засад соціального життя, з надзвичайною національною і державною терпимістю.
Політична влада у євразійських державах була авторитарною. Сухопутна могутність континентальної Євразії могла бути забезпечена не ліберально-демократичними формами правління, характерними для торговельної економічної цивілізації Заходу, а авторитарною ідеократією, неліберальним правлінням, що втілювалося у таких формах, як самодержавна монархія, національна диктатура, державність партійного типу.
Євразійці критикували традиційний погляд на історію Росії, за яким підгрунтя Російської держави було закладено в Київській Русі, а пізніша Російська держава була її продовженням. Спільною між Київською Руссю і Росією є тільки назва “Русь”. Після монгольського завоювання Московське князівство було цілковито включене до політичної сфери Монгольської держави. У цьому контексті, стверджує П. Савицький, доречно говорити не про візантійську, а про монгольську спадщину: Росія – спадкоємиця “великих ханів”, продовжувач справи Чингізхана й Тимура (Тамерлана), об’єднувальниця Азії.
Процес російської історії євразійці визначають як процес створення Росії – Євразії, цілісного місце розвитку, геополітичний синтез Лісу і Степу. Водночас державність Росії переважала монгольську, оскільки спиралася на релігійно-побутові засади, взаємопроникнення віри та побутового життя. Ці засади російської державності було зруйновано в епоху реформ Петра І. У цей період Росія зрадила своє геополітичне покликання і спробувала стати великою європейською державою, якою вона – засадничо-потужна континентальна держава, “серединна земля” – не могла бути Заради реалізації європейських проектів Росія вела самовбивчі для неї війни на боці природних геополітичних суперників проти своїх геополітичних союзників.
Міжнародна політика, яку провадив Радянський Союз, у геополітичному сенсі багато в чому збігалася з концепціями П. Савицького, хоча вірогідних даних про прямий вплив євразійства на владні структури того часу немає. Проте аналіз радянської зовнішньої політики наводить на думку, що СРСР постійно дотримувався саме євразійського курсу, ніколи не заявляючи про це відкрито.
У Радянському Союзі власне термін “геополітика” сприймався негативно, хоча радянське керівництво після приходу до влади у жовтні 1917 р. почало відпрацьовувати нову геостратегію, орієнтири й характеристики якої зберігалися до початку перебудови. Стратегічний курс більшовиків на “світову революцію” у просторовому розумінні полягав у тому, щоб дестабілізувати становище на території капіталістичних держав. Збройні сили, які воювали проти радянської влади на території Росії, зазнали поразки, а держави Антанти та Німеччина опинилися в становищі країн, що обороняються.
Характерною особливістю радянської геополітики було незмінне прагнення створити “континентальний” блок із Німеччиною. Більшовики запропонували Німеччині укласти мир. Співробітництво між СРСР і Німеччиною, зокрема й військове, яке почалося в 1922 р. після підписання Рапальського договору, тривало аж поки в 1933 р. до влади в Німеччині прийшли нацисти. У 1939 р. напередодні Другої світової війни Гітлер був змушений урегулювати відносини з СРСР, а для цього прийняти умови Москви. Сталін домігся повернення більшості територій, що належали Росії до революції. Було визначено “сфери” інтересів у Східній Європі.
Важливо наголосити, що за збереження орієнтирів радянської геостратегії конкретний політичний курс був достатньо гнучкий і змінювався відповідно до ситуації.
Уже в 20-х роках XX ст. стало зрозуміло, що ідея світової революції в недалекому майбутньому не може бути реалізована. Сталін оголошує про побудову соціалізму в “одній, окремо взятій країні”, що полегшило розвиток зв’язків із зарубіжними державами. Під час Другої світової війни, й особливо наприкінці її, Радянський Союз керувався геостратегічними принципами, успішними для нього в недавньому минулому: прагнув розширити просторову сферу свого впливу, зокрема за рахунок нових територій. Створення по війні дружніх режимів у країнах Центральної та Східної Європи з об’єднанням їх згодом у рамках таких організацій, як Рада Економічної Взаємодопомоги (РЕВ), Варшавський Договір, поширення радянської сфери впливу до лінії, що розділяла Східну Німеччину й Західну, – все це мало зміцнити вплив СРСР у континентальній частині Європи.
У післявоєнний період зовнішньополітичний курс грунтувався на геополітичних концепціях, які розроблялися в партійно-державному керівництві відповідними спеціалістами. Зокрема, йдеться про стратегію СРСР у світовому океані, де дві наддержави активно змагалися у встановленні контролю над морськими просторами.
Втім, у минулому радянське керівництво далеко не завжди приймало рішення, погоджуючи їх із рекомендаціями вітчизняних фахівців. Прикладом може бути афганська кампанія. До речі, гака сама проблема постала у відносинах між геополітичною наукою і владними структурами в інших державах, у тих самих Сполучених Штатах Америки. Так, в’єтнамська війна – не найуспішніша сторінка в історії США. Більш ніж серйозні сумніви викликає необхідність втручання НАТО у справи Боснії та Косова, війни Сполучених Штатів Америки у Перській затоці. А це вже – сучасність, що, як справедливо зазначають, “проростає в майбутнє”.
У кінці 80-х – на початку 90-х років під впливом геополітичних зрушень постають різноманітні концепції нової світобудови.