Основні моделі соціально-економічного розвитку

Основні моделі соціально-економічного розвитку – сукупність концепцій, уявлень, ідей про поступ еволюції економічної системи від менш до більш розвинених форм. Серед них найважливішими є ринкова економіка, соціально орієнтована, змішана економіка та постіндустріальне суспільство. Від вибору моделі залежать стратегічний курс держави, програма соціально-економічного розвитку, податкова, інвестиційна, фінансова, кредитна політика і добробут людей. Ринкова економіка базується на приватній капіталістичній власності, домінуванні ринкових

важелів регулювання за відсутності державного регулювання, соціального захисту населення (див. Економіка ринкова). Дж. Гелбрейт (як і багато інших авторитетних західних учених) стверджує, що такої економіки у США не існує, а тих, хто закликає до її побудови (а отже, до повернення до вільного ринку часів А. Сміта), він називає людьми з психічними відхиленнями клінічного характеру. У „Сучасному словнику економічної теорії” Макміллана зазначається, що „ ринкова економіка зазвичай передбачає систему приватної власності на засоби виробництва, тобто вона є „ капіталістичною” економікою, або економікою “приватного підприємництва”. Досконаліша соціально-економічна модель – соціально орієнтована ринкова економіка, авторами якої були німецькі економісти Мюллер-Армак і Л. Ерхард. Вона базується на поєднанні приватної і державної власності (переважає приватна), ринкових і державних важелях регулювання економіки (домінують ринкові), отже, є здебільшого ринковою економікою, але з соціальним захистом населення. В Україні в 90-х XX ст. формувався своєрідний гібрид з двох названих вище моделей: з одного боку, капіталізм зразка XIX ст., який, за визначенням американського історика А. Шлесінгера, є грабіжницьким, експлуататорським, жорстоким і безсердечним, а з іншого – доповнений мінімальним соціальним захистом населення і надто великим державним апаратом, що зрісся з мафіозно-тіньовими структурами. В Німеччині модель соціальної ринкової економіки замінена на модель змішаної економіки. Найдосконаліша серед трьох соціально-економічних моделей – модель змішаної економіки, яка базується на оптимальному поєднанні приватної, колективної та державної власності, певному перерозподілі національного доходу на користь найбідніших верств населення та ін. (див. Економіка змішана). Обмеженість ринкової економіки і приватної власності усвідомлено на рівні ООН. На Міжнародній конференції ООН з проблем навколишнього середовища і майбутнього розвитку цивілізації (1992), що проводилася на рівні глав держав і урядів, зроблено такі найважливіші висновки: 1) врятувати людство у межах ринкової системи, рушійною силою якої є приватна власність, неможливо, оскільки вона базується на прагненні до нестримного зростання споживання і спричиняє різку поляризацію рівня життя, а отже, породжує нові і вкрай загострює старі соціальні конфлікти; 2) людству потрібна нова модель соціально-економічного розвитку, яка спиралася б на важелі централізованого регулювання на рівні окремої держави і світової співдружності загалом і базувалася б передусім на інтегрованих інтересах суспільства, а відтак – на інтересах приватного підприємництва. Таким вимогам відповідає найоптимальніша модель соціально-економічного розвитку світової цивілізації – народна економіка (див. Економіка народна). Модель постіндустріального суспільства, на відміну від попередніх моделей, зорієнтована здебільшого на майбутній розвиток світової цивілізації, оскільки її формування, на думку прихильників цієї моделі, розпочалася у розвинених країнах світу в 70 – 80-ті XX ст. “Постіндустріальне суспільство, – зазначає Д. Белл (США), – визначається як суспільство, в економіці якого пріоритет перейшов від переважно виробництва товарів до виробництва послуг, проведення досліджень, організації системи освіти і поліпшення якості життя; в якому клас технічних спеціалістів – основна професійна група і, що найважливіше, в якому нововведення… дедалі більше залежать від досягнень теоретичного знання… Постіндустріальне суспільство… передбачає виникнення нового класу, представники якого на політичному рівні є консультантами, експертами або технократами”. У цьому визначенні з основних підсистем та елементів економічної системи заторкуються лише такі елементи продуктивних сил, як наука (в т. ч. проведення досліджень і теоретичні знання), система освіти, спрямована на розвиток людини – працівника; поняття виробництва обмежується положенням про пріоритетність виробництва послуг (порівняно з виготовленням товарів); у структурі сукупного працівника виокремлюється клас технічних спеціалістів. Водночас у сфері політичних відносин новий клас виконує лише роль консультанта, експерта і технократа. Наймісткішою категорією у цьому визначенні може вважатися поняття “якість життя”, але загалом – це безсистемна, еклектична характеристика нового типу суспільства, в яку механічно включено другорядні з точки зору суспільних, передусім соціально-економічних відносин, елементи. У більш повній характеристиці постіндустріального суспільства йдеться про пріоритетність нового основного виробничого ресурсу – інформації (таким ресурсом водночас називаються і знання – теоретичні і прикладні) порівняно з сировиною та енергією в доіндустріальному та індустріальному суспільствах, про характер виробничої діяльності (обробка на противагу добуванню та виготовленню); технології (наукомісткої порівняно з праце – і капіталомісткою). Результатом такого структурного аналізу, на думку Белла, є поява трьох суспільств, перше з яких (доіндустріальне) означає взаємодію з природою; друге (індустріальне) – взаємодію з природою, перетвореною людиною; третє (постіндустріальне) – взаємодію між людьми. У цій класифікації викликає сумнів відсутність у перших двох типах суспільства відносин між людьми, а в третьому – взаємодії людини з природою. Цей сумнів посилюється, оскільки початок становлення постіндустріального суспільства його теоретики датують початком 70-х – кінцем 80-х XX ст. Крім того, йдеться здебільшого про техніко – економічний (а не соціально-економічний) аспект процесу виробництва, а отже, ігноруються відносини власності, які в ньому існували. Російський учений В. Іноземцев зауважує, що прихильники цієї теорії з особливою ретельністю аналізують технологічні аспекти виробництва, розподілу і обміну, оминаючи їх класовий характер, питання експлуатації та політичної влади, що особливо помітно на прикладі вивчення ранніх етапів розвитку людства. Найближчими попередниками концепції постіндустріального суспільства вважають трисекторну модель суспільного виробництва (первинна – добувні галузі; вторинна – обробна промисловість; третинна – сфера послуг), концепцію стадій економічного зростання У. Ростоу та ін.; віддаленими – теорію американського економіста Т. Веблена, зокрема визначення ним провідної ролі технічних спеціалістів, техніки. Основні методологічні недоліки концепції постіндустріального суспільства, крім перелічених, – проповідування принципів технологічного детермінізму, ненауковий характер абстрагування від більшості підсистем та елементів сучасної економічної системи, передусім від відносин економічної власності, а також від надбудовних відносин (політичних, правових, соціальних та ін.) або їх хибне тлумачення; сповідування філософії позитивізму; недотримання вимог системного аналізу, принципу суперечності, однобічне застосування історичного підходу. Позитивним у цій концепції є виклик західній економічній теорії, представленій “економікс”, зокрема тлумаченню предмета цієї теорії, пов’язаного з використанням рідкісних ресурсів. Ще менше ознак теоретико-методологічної теорії має концепція постмодерніті (постмодернізму).