Філософія посбіник
Тема 9. ФІЛОСОФІЯ ІСТОРІЇ
§ 3. Зміст і спрямованість історії
Особливості визначення змісту і спрямування історії представниками німецької класичної філософії
З усіх праць німецького філософа Еммануїла Канта (1724 – 1804), що стосуються філософії історії, найповніше відображення історична тема знайшла у творі “Ідея загальної історії у всесвітньо-громадянському плані”. Філософ чітко проводить думку про залежність людських вчинків та історичних дій від загальних законів природи. “Яке б поняття ми не
Далі філософ ще переконливіше стверджує природну обгрунтованість історичного процесу: “…Оскільки не можна припускати в людей і в сукупності їхніх вчинків яку-небудь розумну власну мету, потрібно спробувати відкрити в цьому безглуздому ході людських справ мету природи, на підставі якої в істот, що діють без власного плану, усе-таки була б можлива історія відповідно до визначеного плану природи”.
І. Кант припускав, що “коли-небудь, не дуже швидко, людський рід досягне, нарешті, такого стану, коли всі його природні задатки зможуть цілком розвитися і його призначення на землі буде виконане”.
Фундаментальний внесок в обгрунтування ідеї прогресу належить Г. Гегелю. Його “філософія історії” присвячена розкриттю об’єктивного духу на тій його стадії, коли він, пройшовши етнічні кордони, охоплює всесвітню історію.
Центральним положенням гегелівської філософії історії є думка, що в історії панує розум. “Але єдиною думкою, – наголошує філософ, – що привносить із собою філософія, є та проста думка розуму, що розум панує у світі, так що і всесвітньо-історичний процес відбу-вався розумно. Це переконання і розуміння є передумовою стосовно історії як такої взагалі…”.
За Гегелем, дух розгортається як у природі, так і в історії людства, де він, у пізнанні із субстанціонального взагалі перетворюється в субстанціональне в історії. Сутність духу є діяльність. Дух є і суб’єкт, і об’єкт одночасно. Як суб’єкт він створює об’єкт, що пізнається ним самим. Пізнаючи себе, він приходить до себе, стаючи вільним духом.
Отже, історія – це розвиток поняття волі, прогрес волі, який ми повинні пізнати. Коли дух до кінця пізнає себе у своєму об’єкті, історія завершується.
Гегель висуває на перший план діяльну природу духу, що творить себе як дух того чи іншого народу. Історія цих народів є ступенями, що складають послідовні епохи всесвітньої історії. Ступені відрізняються одне від одного рівнем моральності, удосконаленням державності, а також мистецтвом, релігією, філософією, зумовленими духом народу. У природі відбувається тільки коловорот предметів і явищ, тобто не виникає нічого нового. У людській же історії постійно відбуваються зміни, що дають можливість розглядати її як поступальний рух, що веде до прогресу.
Географічний чинник, за Гегелем, є тлом, на якому розгортаються історичні події. Світовий дух через народний дух простежується в розумній діяльності індивідуума. Через індивідуумів виявляється активна, діяльна природа самого духу. Кожен індивід – син свого народу, тому що він насамперед репрезентує його дух, бере участь у його творчій діяльності.
Філософ поділяє людей на дві категорії. Одні, переслідуючи свої приватні цілі, створюють необхідні для життя держави і народу умови, інші (Гегель їх називає всесвітньо-історичними особистостями) – віддають своє життя, енергію і розум в ім’я досягнення суспільного блага.
Зазначимо, що філософ у своєрідній формі викладу через розвиток об’єктивного духу зумів увібрати у своє вчення все цінне, що було накопичено попереднім розвитком філософії історії. Його ідеї тією чи іншою мірою дали поштовх подальшому розвитку теоретичної форми історичного знання.
Діалектичний метод Гегеля дав йому змогу глибоко проникнути у суть проблеми походження, розвитку і зникнення народів. “У такий спосіб діє дух народу, – зазначає філософ, – він є певний дух, що створює із себе наявний дійсний світ, що тепер тримається й існує у своїй релігії, у своєму культі, у своїх звичаях, у своєму державному устрої й у своїх політичних законах, у всіх своїх установах, у своїх діях і справах. Це є його справа – це є цей народ. Народи суть те, чим виявляються їхні дії”.
Мабуть, ніхто з філософів так повно не скористався філософією Гегеля, як його учні Карзі Маркс і Фрідріх Енгельс під час розробки своєї матеріалістичної філософії. Застосований ними до розвитку суспільства метод вони назвали матеріалістичним розумінням історії, чи історичним матеріалізмом.
Із різних галузей громадського життя К. Маркс виділив економічну, а з усіх суспільних відносин – виробничі. Це дало йому можливість обгрунтувати свою основну ідею в історичному матеріалізмі – ідею про природничо-історичний розвиток суспільства.
У передмові “До критики політичної економії” К. Маркс писав: “Загальний результат, до якого я прийшов і який слугував потім ке-рівною ниткою в моїх подальших дослідженнях, може бути коротко сформульований у такий спосіб. У суспільному виробництві свого життя люди вступають у визначені, необхідні, від їхньої волі незалежні відносини – виробничі відносини, що відповідають визначеному ступеню розвитку їхніх матеріальних продуктивних сил. Сукупність цих виробничих відносин складає економічну структуру суспільства, ре-альний базис, на якому піднімаються юридична і політична надбудова і якому відповідають визначені форми суспільної свідомості. Спосіб виробництва матеріального життя зумовлює соціальний, політичний і духовний процеси життя взагалі. Не свідомість людей визначає їхнє буття, а, навпаки, їхнє суспільне буття визначає їхню свідомість”. Із розвитком базису прогресує і надбудова.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)