ЗЕРНОВІ КУЛЬТУРИ
1.3. ЯРІ ЗЕРНОВІ КУЛЬТУРИ
1.3.4. ОВЕС
ГОСПОДАРСЬКЕ ЗНАЧЕННЯ. Овес вирощують переважно як зернофуражну культуру. Його зерно є цінним концентрованим кормом для коней і молодняку великої рогатої худоби, а також для свійської птиці.
В Європі овес був відомий за 1500 років до н. е. На території України його вирощували ще в VII ст. до н. е.
У світовому землеробстві за площею посіву овес посідає сьоме місце. Світова площа посівів вівса становить близько 40 млн га. Найбільші площі його у США, Росії, Канаді, Франції, Польщі, Великій
В Україні посівна площа вівса становить близько 600 тис. га.
Зерно вівса має не лише кормове, а й продовольче значення. Воно містить 12-13% білка, 40-45 крохмалю, 4-5% жиру та багато вітамінів. У білках зерна вівса багато амінокислот (лізину, триптофану, аргініну та ін.). Його використовують для виробництва круп, кави та інших продуктів. Харчові продукти, виготовлені із зерна вівса, мають велике дієтичне значення, оскільки білки, жири і вітаміни їх добре засвоюються організмом людини. Вівсяна солома і полова є цінним кормом для великої рогатої худоби та інших тварин.
Високі врожаї
Овес культура помірного, досить вологого клімату. З усіх зернових культур він найвибагливіший до наявності вологи. Значні площі овес займає у районах достатнього зволоження Росії, у Нечорноземній зоні, Білорусі, поліських і лісостепових районах України. У Карпатах посіви вівса розміщують до висоти 1200 м над рівнем моря, у посушливих районах – на осушених болотах, у долинах річок. У північних районах він за посівними площами займає друге місце після ячменю. Серед зернофуражних культур на Поліссі, зокрема на торфових болотах, у гірських районах Карпат овес за врожайністю перевищує ячмінь, а в лісостепових поступається перед ним. За багаторічними даними, врожайність вівса на більшості державних сортостанцій становить 30-45 ц/га.
БОТАНІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА. Овес (Avena L.) належить до родини Тонконогових. Волоть його розкидиста або стиснена (одногрива). На кінцях гілок волоті є колоски, в яких 2-4 (одночастих) і до 5 (у голозерних) квіток. Квітки у вівса двостатеві. В колоску утворюються 2-3 зернини. Колоскові луски великі, перетинчасті, широкі, вгорі загострені. У плівчастого вівса колоскові луски довші за квіткові, а в голозерного – навпаки. Верхня квіткова луска яйцеподібна. В остистих сортів від спинки верхньої квіткової луски відходять остюки, а в більшості видів вони зігнуті та скручені в нижній частині. Зерно вівса плівчасте. У голозерних вівсів воно випадає з лусок.
Сходи вівса зелені або світло-зелені. Язичок листкової пластинки загострений, добре розвинений, зазублений по верхньому краю. Вушок немає. Серед великої різноманітності ботанічних видів вівса трапляються і багаторічні. Більшість видів – дикі бур’яни, що засмічують посіви.
Розрізняють ярі й озимі форми вівса. Озимий овес вирощують в умовах м’якого клімату Західної Європи (Велика Британія, Франція, Бельгія). В Україні вирощують ярий овес. Найпоширеніший у виробництві овес звичайний, або посівний (A. sativa L.). З інших видів вівса у середземноморських країнах вирощують візантійський (A. bysantina С. Koch.), який добре переносить посуху і засолення грунту. У північно-західних районах Росії та в країнах Західної Європи трапляється піщаний овес (A. strigosa Schred.) у культурі та як бур’ян у посівах зернових. Від звичайного вівса він відрізняється тим, що нижня квіткова луска у нього закінчується двома остеподібними загостреннями.
Поширені також дикі види вівса – вівсюг звичайний (A. fatua L.) і південний (A. Ludoviciana Dur.). Вівсюг біля основи зернівки має спеціальне зчленування – підківку, яке утворюється внаслідок потовщення нижньої частини квіткових лусок. Зерно його легко випадає з колоскових лусок під час достигання. У зерна культурного вівса такої підківки немає. Зазначена особливість вівсюга сприяє швидкому засміченню грунту його насінням. Зернини вівсюга мають грубі колінчасто-вигнуті ості, які скручуються і розкручуються залежно від вологості, що сприяє заглибленню насіння в грунт.
Овес – самозапильна рослина, проте можливе і перехресне його запилення.
СОРТИ І РІЗНОВИДИ. Звичайний посівний овес поділяють на плівчасту і голозерну форми. Урожайніша плівчаста форма, яка займає найбільші площі. Голозерний овес малопоширений. У нього великі багатоквіткові колоски з м’якими плівками, зерно під час обмолоту легко випадає з них (у плівчастого квіткові плівки тверді). Голозерний овес вибагливий до вологи.
Різновиди вівса різняться будовою волоті, забарвленням квіткових лусок (білі, жовті, коричневі), остистістю колосків. У волотях безостих форм не більше 25% остистих колосків. У вологі роки остистість менша, а в посушливі та за низької агротехніки остистість одного і того самого сорту збільшується.
Найпоширеніші у виробництві плівчасті сорти вівса, які належать до трьох основних різновидів: мутіка (mutika), арістата (aristata) і ауреа (aurea).
В Україні найпоширеніший білозерний овес, який має крупне зерно і досить грубе стебло. У жовтозерного вівса зерно дрібніше, менш плівчасте, більший вміст жиру і вітамінів. Він посухостійкіший, ніж білозерний. Коричневий овес вирощують на осушених болотах Нечорноземної зони, а сірозерний трапляється у передгірних районах Автономної Республіки Крим. Одногривий овес має міцну, більш стійку проти вилягання соломину, достигає рівномірніше, менше обсипається, стійкий проти летючої сажки і досить пізньостиглий.
Найпоширеніші в Україні такі сорти вівса.
Буг – середньостиглий, посухостійкий, інтенсивного типу. Стійкий проти. вилягання. Уражується корончастою іржею, стійкий проти ураження сажкою. Високоврожайний. Районований у лісостеповій і поліській зонах.
Скакун – середньостиглий, інтенсивного типу. Стійкий проти вилягання, обсипання, відзначається підвищеною стій проти засухи. Зерно крупне, вирівняне. Районований у лісостеповій і степовій і поліській зонах.
Кубанський – ранньостиглий, середньостійкий проти вилягання, високоврожайний. Поширений у степовій поліській зонах.
Астор – завезений з Нідерландів. Середньостиглий і високоврожайний. Стійкий проти вилягання. Малостійкий проти стеблової іржі. Незначно пошкоджується шведською мухою. Поширений у лісостеповій і поліській зонах.
Крім того, у деяких областях вирощують овес сорту Чернігівський 27, Львівський 1, Абель, Факір, Синельниківський 1321.
БІОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ. Овес – культура помірного, досить вологого клімату. Насіння його починає проростати за температури 2-З °С, молоді рослини добре переносять весняні приморозки до мінус 6-8 °С. Порівняно короткий вегетаційний період (90-100 діб), невибагливість до тепла сприяють поширенню його у північних районах. До високих температур овес дуже чутливий, тому у південних степових районах його вирощують на незначних площах. У разі підвищення температури до 38-40 °С овес потерпає від запалу.
До вологи овес вибагливіший, ніж інші зернові культури. Для набубнявіння його насіння потрібно 65% вологи від маси зерна. Плівчасте насіння потребує для проростання дещо більше вологи, ніж голозерне.
Транспіраційний коефіцієнт вівса 475, тому він менш стійкий проти посухи, ніж ячмінь або пшениця. Найбільші врожаї вівса вирощують у районах з достатньою кількістю опадів у першій половині літа. Овес – рослина довгого дня, тому в північних районах період його вегетації скорочується. Стадія яровизації вівса триває 10-12 діб за температури 2-5 °С.
Овес має добре розвинену кореневу систему, менш вибагливий до родючості грунту, ніж пшениця та ячмінь. Окремі корені проникають у грунт на глибину до 2 м. Коренева система його рівномірніше засвоює поживні речовини з грунту. Досить високі врожаї вівса вирощують на піщаних зв’язних грунтах, чорноземах і торфовищах. Овес краще за інші зернові переносить кислотність грунту. Солонцюваті грунти для його вирощування малопридатні.
ТЕХНОЛОГІЯ ВИРОЩУВАННЯ. Місце у сівозміні. Найкращими попередниками для вівса є просапні й зернобобові культури. Проте у виробництві овес частіше висівають після зернових озимих культур. Не рекомендується висівати його після буряків, якщо вони уражені нематодою.
Овес часто висівають на зайнятих парах у сумішах з викою, горохом, пелюшкою, люпином. Його зазвичай висівають першою культурою на свіжозораній дернині осушених торфовищ. Однак на таких грунтах доцільніше спочатку вирощувати з вівсом яру вику.
ОБРОБІТОК ГРУНТУ. Якщо овес висівають після зернових, то відразу після збирання попередника проводять лущення, а потім глибоку зяблеву оранку, що сприяє нагромадженню в грунті вологи. У посушливі роки або в районах недостатнього зволоження, коли навесні настає грунтова посуха, врожайність вівса набагато знижується.
Оранка навесні призводить до пересушування грунту і запізнення із сівбою, що часто знижує врожайність зерна на 5 ц/га порівняно з урожайністю після зяблевої оранки. В окремі роки на перезволожених низинних грунтах, які в багатосніжні зими запливають, проводять неглибоку (12- 14 см) весняну оранку з одночасним боронуванням, а також коткуванням ребристими котками, що зменшує випаровування вологи з грунту.
У перші дні весняних польових робіт проводять передпосівний обробіток грунту – шлейфування або боронування і культивацію. Для кращого розпушування ущільнених зв’язних грунтів потрібно застосовувати чизель-культиватори.
УДОБРЕННЯ. Овес, як уже зазначалося, має підвищену здатність засвоювати поживні речовини. Він добре засвоює калій з важкорозчинних сполук, а у вологих районах добре використовує фосфоритне борошно. У лісостепових районах овес висівають на 3-4-й рік після внесення гною. Щоб виростити високий урожай вівса після зернових, під зяблеву оранку потрібно вносити повне мінеральне добриво (N30-40Р40-60К40-60). За дослідними даними, після внесення повного мінерального добрива врожайність вівса підвищується на 8-12 ц/га. Овес краще, ніж інші культури, реагує на внесення каїніту та фосфоритного борошна. На піщаних грунтах овес часто висівають після картоплі, під яку вносили органічні добрива або приорювали післяжнивні посіви люпину.
На осушених торфових грунтах під овес вносять калійні добрива з розрахунку 80-100 кг/га діючої речовини, а на болотних грунтах, що потребують фосфорних добрив, – 30-50 кг/га фосфорних. Застосовують також піритні недогарки (5 ц/га) або мідний купорос (15-20 кг/га), борні і марганцеві добрива так само, як і під інші зернові культури.
СІВБА. Для сівби потрібно використовувати районовані сорти. За даними кафедри рослинництва Московської сільськогосподарської академії ім. К. А. Тимірязєва, сівба вівса добірним насінням підвищує врожай на 5-6 ц/га.
Щоб запобігти ураженню рослин летючою і твердою сажкою, фузаріозною і гельмінтоспоріозною гнилями, насіння вівса протруюють суспензією таких препаратів, як фундазол (50% з. п., 2-3 кг), вінцит, к. с., 2 л з розрахунку 10 л води на 1 т насіння.
Овес потрібно висівати на початку весняних польових робіт одночасно з ярою пшеницею, горохом. Запізнення із сівбою дуже знижує врожай вівса, а рослини на таких посівах уражуються різними хворобами і пошкоджуються шкідниками. Крім того, погіршується якість зерна та співвідношення між масою зерна і соломи.
Сіють овес вузькорядним або звичайним рядковим способом. Оскільки овес кущиться слабко, сіяти його потрібно густо. Норма висіву коливається у досить значних межах залежно від крупності та якості насіння, а також грунтово-кліматичних умов. У зоні Степу висівають 4,5-5 млн схожих зерен, або 130-140 кг/га, Лісостепу і Полісся – 5,5-6,5 млн схожих зерен на 1 га, або 110-120 кг/га.
Насіння вівса на важких і вологих грунтах у північних районах загортають на глибину 2,5-3 см, па чорноземах – 4-5, а у південних посушливих районах — 5-7 см.
ДОГЛЯД ЗА ПОСІВАМИ. На сухих грунтах проводять післяпосівне коткування кільчастими котками. Для знищення на посівах вівса грунтової кірки і бур’янів проводять боронування або обробіток їх ротаційними мотиками у фазі кущіння. На легких грунтах посіви не боронують, оскільки це призводить до значного пошкодження сходів. Бур’яни на посівах знищують також гербіцидами 2,4-Д, 50% в. р., 0,9-1,7 л, 2М-4Х, 75% в. к., 0,9-1,5 л, діален, 40% в. р., 1,7-2,2 л/га від фази кущіння до виходу рослин в трубку, а на посівах з підсівом конюшини базагран, 48% в. р., 2,0- 4,0 л/га.
ЗБИРАННЯ ВРОЖАЮ. Овес достигає нерівномірно, починаючи з верхньої частини волоті. Збирають його роздільним (двофазним) способом, коли зерна верхньої частини волоті повністю достигнуть.
На зелений корм овес збирають від початку колосіння і аж до молочної стиглості зерна. На силос можна збирати овес у фазі молочної стиглості.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)