Політична психологія

Політологічний словник

Політична психологія – 1) система проявів суспільної психології (свідомості), які виражають ставлення людей до політичної системи, спрямовують і характеризують їхню поведінку у політичному житті суспільства; 2) наука, що вивчає психологічні аспекти політичного життя; 3) галузь психології, що вивчає психологічні компоненти (настрої, думки, почуття, ціннісні орієнтації) політичного життя суспільства, які формуються і виявляються на рівні політичної свідомості націй, класів, соціальних груп, урядів, індивідів і реалізуються

в їхніх конкретних політичних діях (Г. Щокін). Формування П. п. як науки, наукової дисципліни базується насамперед на ідеях, концепціях таких видатних вчених, як Т. Гоббс, Дж. Локк, І. Бетман, Г. Спенсер, А. Сміт, Т. Персон, Р. Мертон та ін. Предметом П. п. вважають психологічні компоненти політичної поведінки людини, дослідження і аналіз яких дає змогу застосувати психологічні знання для пояснення суті політики. Основні функції П. п. – пізнавальна, адаптивна, мотиваційна. П. п. можна розглядати у контексті
трьох основних груп психічних явищ: психічних процесів; психічних станів; психічних властивостей. Саме тому П. п. має багато спільного, дотичного з психологією, соціальною психологією, соціальною філософією, політичною соціологією, іншими науками. Відомою є двовимірна модель П. п. (точка зору, наприклад, групи психологів на чолі з Т. Адорно), що зумовлена історико-традиційним існуванням дуалістичних партійно-політичних систем (республіканці і демократи у США, ліберали і консерватори в Англії, праві та ліві тощо) і не існує у “чистому” вигляді. Основними напрямами П. п. є біхевіористичний, когнітивістський, психобіографічний та психоісторичний. Психологи-біхевіористи предметом політичної психології вважають певні особливості політичної поведінки конкретної людини, політика, лідера, політичної групи, партії, організації тощо. Когнітивісти вивчають і досліджують закономірності ідеологічного процесу як складного, суперечливого і неоднозначного явища. їх мета – на основі розвитку П. п. гуманізувати політичні відносини. Психологи-психоаналітики предмет політичної психології розглядають крізь призму насамперед підсвідомого. Основними об’єктами політико – психологічних досліджень у контексті П. п. є політична участь, політичне лідерство, політичні цінності та установки, мотиви, що впливають на політичну поведінку, політична соціалізація, індивідуальна, групова та масова політична свідомість. У П. п. використовують такі методи досліджень: спостереження, соціологічні опитування, тестування, моделювання політичних ситуацій, психосемантичний аналіз, експертна оцінка, створення психологічних портретів, аналіз біографій політичних діячів та ін. Більшість перелічених методів дослідження П. п. запозичила із соціального, клінічного, когнітивного та інших напрямів психології. Виокремлюють щонайменше шість основних особливостей П. п. як науково-прикладної дисципліни: І. Формування політичної психології у процесі безпосередньої суспільно-політичної діяльності, активності громадян, їх практичної взаємодії між собою, з різними суб’єктами, інститутами влади. Тому вивчати й аналізувати політичну психологію можна саме з урахуванням цих обставин. 2. Відображення політичних подій і процесів, яке має фактично поверховий характер. П. п. не можна сприймати спрощено, однозначно, без відповідного осмислення. 3. Домінуюча роль чуттєвих, емоційних елементів свідомості, а не раціональних. Тому політичні процеси важко спрогнозувати, передбачити їх соціальне значення. 4. Швидка і чутлива реакція людини на зміну політичних умов, політичної ситуації. Така політична мобільність властива переважній більшості суб’єктів політики. 5. Неоднозначний вплив різних ідеологій на людей, а точніше, на формування, існування політичної психології у процесі зіткнення, боротьби ідеологій. Без такого зіткнення політичний процес взагалі неможливо уявити. 6. Відображення не перспективних, майбутніх, а насамперед сьогоденних, поточних інтересів і потреб людей. Тому політичні процеси, події завжди детерміновані в часі. Формами вияву П. п. є: політичні цінності, потреби, інтереси, прагнення, сподівання, воля; політичні відчуття, емоції, настрої, думки, забобони, ілюзії, міфи; звички, навички, традиції, вдача; навіювання, переконання, наслідування, чутки. В колишньому СРСР П. п. як наука фактично не існувала до 60-х років XX ст. У тоталітарних суспільствах, колишньому СРСР психологія взагалі, П. п. зокрема беззастережно захищала принцип класовості, класового підходу, стверджуючи, що навіть в індивідуальній своєрідності людини певною мірою проявляється загальнокласове, відшукувала спільне у психології та ідеології класів, обгрунтовувала історичний характер і динаміку так званої класової психології.

Аристотель. Политико // Сочинения: В 4 у. _ М., 1983. – Т. 4; Асмолов А. Г. Психология личности. – М., 1990; Боден Ж. Вступ до політології. – К., 1995; Гофман Л. Я., Шестопал Е. Б. Политическая психология. – Ростов н/Д, 1996; Головатий М. Ф. Політична психологія. – К., 2001; Иванов В. Политическая психология. – М., 1990; Кирилюк Ф. М., Кремень В. Г., Ирхин Ю. В. Психология и политика: Учеб. пособие. – К., 1993; Лебон Г. Психология народов и масс. – СПб., 1896; Обозов Н. Н., Щекин Г. В. Психология работы с людьми. – 5-е изд., стереотип. – К., 1999; Политическая социология. – Ростов н/Д, 1997; Политическая психология: Учеб. пособие для вузов / Под общей ред. А. А. Деркача, В. И. Жукова, Л. Г. Лаптева. – М., 2001; Уледов А. К. Общественная психология и идеология. – М., 1985; Юрьев А. М. Введение в политическую психологию. – СПб., 1992.

М. Головатий




Політична психологія