Причини війни у Перській затоці

Політологія
ГЕОПОЛІТИЧНИЙ ВИМІР СВІТУ

УКРАЇНА ТА СВІТ ПІСЛЯ ВЕРЕСНЕВИХ (2001 р.) ПОДІЙ У США. ВІЙНА В ПЕРСЬКІЙ ЗАТОЦІ: ПРИЧИНИ, ЦИВІЛІЗАЦІЙНІ НАСЛІДКИ

4. Причини війни у Перській затоці
Війна у Перській затоці й викликані нею зрушення сьогодні є предметом роздумів для вчених, політиків, широких кіл громадськості, які прагнуть довідатися, що відбулося в Іраку, здобути уроки на майбутнє.
Висновок, якого доходить більшість і політиків, і вчених, те, що головна причина розв’язання війни США проти Іраку – події 11 вересня 2001 p., коли

Америці завдано “страшного, практично нічим не спровокованого удару”, є, на наш погляд, спрощеним.
Що страшного – це так. Під час терористичних атак Аль-Каїди на Нью-Йорк і Вашингтон загинуло понад 3 тисячі осіб, близько 6 тисяч було поранено. Збитки, завдані економіці США, становлять 100 млрд. дол. Але чому – нічим не спровокованого? Зневажлива зовнішня політика США, точніше їхніх лідерів, щодо інших країн, роль “світового жандарма”, яку визначила останнім часом для себе ця супердержава, призвели до глобального нарощування антиамериканських настроїв і, зрештою, до подій 11 вересня.
У 90-х роках минулого століття Сполучені Штати Америки після розпаду Радянського Союзу й Організації Варшавського договору, зникнення альтернативи капіталістичній системі – соціалістичного табору стають єдиною наддержавою. Спираючись на свій потужний економічний, військовий, технологічний потенціал, Америка почала впливати безпосередньо чи опосередковано на життя людей в усьому світі “більше, ніж їхні власні уряди”, що спричинило стихійний протест громадян цих країн. Та коли після 11 вересня 2001 р. Америка перетворилася на зле, поранене, перелякане чудовисько, яке вражає людей військовими засобами, її почали боятися. Налякана Америка розчаровує. Все це великій нації не личить.
У цьому ж контексті не можна сприйняти однозначно й твердження про те, що Америка багатша й сильніша за інших у результаті власної праці. Не можна заперечувати працьовитості американського народу, але добре відомо: США постійно збагачуються за рахунок експлуатації енергетичних та інших ресурсів економічно й політично залежних від них країн. Свого часу Америка активно підтримала процес деколонізації, оскільки він був їй економічно вигідний.
Війна в Іраку призвела до суттєвого погіршення позитивного іміджу цієї країни та її Президента Джорджа Буша у світі. Дані соціологічних досліджень компанії Pew Research Center (протягом червня 2003 p. було опитано 16 тис. осіб у 20 країнах) свідчать: у Франції позитивну думку про США мають нині 43 відсотки (торік – 63 відсотки), Німеччині – відповідно 45 відсотків і 61 відсоток, Росії – 31 відсоток проти 61 відсотка, Італії – 60 відсотків проти 70 відсотків. Збігнев Бжезинський: “Те, що довірі до США завдано шкоди, не викликає сумніву”. Америка, яка має перевагу, але втратила довіру, – це ослаблена в міжнародному плані країна.
Найімовірніше, головна причина розв’язання війни США проти Іраку – не глобальні (якщо не встановити світове панування, то показати, що це реально) економічні інтереси: взяти під контроль величезні іракські родовища нафти. (Свого часу Джордж Буш заявив, що він не дозволить Саддамові Хусейну “сидіти” на 12 відсотках світових запасів “чорного золота”.) Можливо, було й прагнення випробувати новітні види зброї на практиці в Іраку, надавши змогу своєму військово-промисловому комплексу запрацювати з новою силою (в недалекому минулому таким полігоном була Югославія, а згодом – Афганістан). Оглядач газети “Нью-Йорк Тайме” стверджував: “Зрештою ця війна – не тільки битва за повалення диктатора. Це гігантський експеримент для визначення, які військові сили можуть стати найкориснішими в майбутньому”.
Апогеєм цинізму, який не вкладається в межі нормального людського мислення, є прагнення: спочатку зруйнувати матеріальні, визнані світом цінності, а потім виділити астрономічні кошти на їх відбудову (США надають для цього 16 млрд. дол. із запланованих на війну, а загалом знадобиться близько 100 млрд. дол.), залучаючи до цього ООН, держави, не причетні до цього руйнування, проте з ентузіазмом ладні сприяти цьому. Важко сказати, що тут домінує – бажання допомогти потерпілому, ні в чому не винному населенню чи реалізувати свої стратегічні інтереси, задовольнити свої ринкові апетити.
Ми бачимо, що США – держава, яка прокламує демократичні цінності, найвищою серед яких є людське життя, обрали відверто антигуманні, анти-цивілізаційні засоби в стосунках з іншою державою (ніхто не виправдовує іракський деспотичний режим та його одіозного лідера), перетворивши на ніщо життя своїх та іноземних громадян, а весь світ поставивши на межу чергової світової війни. Як це кореспондується зі словами, викарбуваними на гранітній стіні зведеного у Вашингтоні меморіалу Рузвельта, про необхідність покласти край не лише Другій світовій війні, а всім війнам як прояву людського безумства у світі? При цьому знехтувано міжнародне право, яке забороняє втручатись у внутрішні справи іншої держави з метою повалення в ній чинної влади, зігноровано статус і авторитет Організації Об’єднаних Націй, позицію членів Ради Безпеки ООН – Росії, Китаю, Франції, спричинено розкол у Європейському Союзі й НАТО, не звернено уваги на багатотисячні протести демонстрантів, зокрема й у власній країні, проти війни.
“Америка – Європа: кінець роману” – так називається стаття Ральфа Петерса, відставного офіцера збройних сил США, автора шістнадцяти книг. Опублікована у “Frankfurter Allgemeine Zeitung” стаття (передрукована потім у “Дзеркалі тижня”) викликала бурю емоцій в усій Європі. Якщо за формою авторське роздратування помітно перевищує звичні стандарти жанру, то за змістом стаття, як кажуть американці, “спускає з гачка” лише те, про що хотілося сказати насправді. Говорячи про “стару Європу”, автор пише: “Тріщину, що з’явилася внаслідок недавньої конфронтації між Сполученими Штатами Америки й тими державами, лексикон яких скоротився до одного слова “Ні!”, проголошеного з французько-німецьким прононсом, буде загладжено – на поверхні”. І далі: “НАТО, звичайно, виживе. Як і Європейський Союз, це унікальне місце працевлаштування європейських бюрократів. Але на перший план у стратегічних розрахунках Вашингтона вийдуть інші двосторонні й багатосторонні військові союзи”.
ФРН дістала таку оцінку: “Німеччина сильно деградувала від часів Аденауера й Шмідта до періоду Герхарда Шрьодера. Нам було надто важко пережити порівняння Президента Буша з Гітлером, яке пролунало з боку членів німецького уряду… Німеччина – це країна між Францією і Росією, обдурена Шираком і маніпульована Путіним”.
Францію теж не залишено поза увагою: “Дивно, але французи, здається, вважають, начебто Париж може диктувати умови Вашингтону. Вашингтон більше не зважатиме на позицію Парижа щодо ключових міжнародних проблем. Не будемо ми чекати й чергового вето з питань, які є важливими для нашої національної безпеки”.
Якою є стратегія США? “Ми навчимо ООН засад стратегії… Президент Буш на чолі мобілізованої нації здійснив серію точних, ретельно продуманих кроків, які переламали хребет одній терористичній організації слідом за іншою, зруйнувавши дрімучу жорстку теократію в одній країні та криваву диктатуру в іншій. Але Америка ще сказала не все”.
Є підстави вважати, що так само, як Ральф Петерс, в Америці думає чимало людей. Хоч і далеко не всі. Відомий американський фінансист Джордж Сорос вважає, що доктрина Буша є дуже небезпечна. Ця доктрина спирається на два стовпи. Насамперед – на те, що США зберігатимуть і підтримуватимуть свою військову перевагу за будь-яку ціну, а крім того, вони залишать за собою право на застосування превентивного удару… Американський народ відкине таке сприйняття світу”. Професор Джеймс Мейс зазначає: “Хоч би якими були переваги й недоліки плану Президента Джорджа Буша молодшого вдертися в країну, яка може мати, а може й не мати забороненої міжнародними угодами зброї масового ураження, американський глава держави завдав більше шкоди іміджеві своєї держави, ніж комуністична пропаганда протягом 70 років”. І далі: “Так чи так, історія Америки знає чимало випадків, коли народ приходив до тями після того, як лідер заводив його в безглузду авантюру”.
До речі, в США й Англії уже спалахнув скандал з приводу дезінформації щодо наявності в Іраку зброї масового ураження. Як виявилося, в січневому посланні до нації Президент США безпідставно звинуватив Ірак у закупівлі урану в Нігерії (це був єдиний приклад, який начебто підтверджував наявність такої зброї). Факт не підтвердився. Джордж Буш змушений був давати пояснення в Конгресі США, а Тоні Блер – в англійському парламенті. Ситуація ускладнилася тим, що наклав на себе руки радник міністерства оборони, експерт з озброєння Девід Келлі. Він передав телерадіомовній компанії БІ-БІ-СІ інформацію, в якій спростував урядову версію про наявність в Іраку хімічної та біологічної зброї. Вважають, що Д. Келлі став жертвою війни між урядом і БІ-БІ-СІ, й хоча незалежна комісія спростувала цю інформацію, а президент БІ-БІ-СІ змушений був піти у відставку, ставлення англійського суспільства до цієї події залишилося неоднозначним.