Сепаратизм етнічний

Політологічний словник

Сепаратизм етнічний (англ. separatism, від лат. separatus – відокремлення) – ідеологія та практика дій суспільно-політичного руху, що спрямовані на встановлення суверенітету етнічної спільноти на території її проживання в межах існуючої держави, відокремлення території і створення власної держави або її приєднання до іншої (іредентизм). С. е. являє собою найпоширеніший в історії людства тип сепаратизму. Такий його характер зумовлений тим, що абсолютна більшість етносів не є розсіяними, їх життєдіяльність відбувається

у тісному зв’язку с територією. Крім того, етнічні інтереси здатні інтегрувати та виражати будь-які інші колективні соціальні інтереси, а етнічні почуття – стимулювати та емоційно підтримувати тривалу політичну боротьбу. За своєю специфікою С. е. є формою вияву міжетнічного конфлікту і виникає в результаті зіткнення Інтересів двох і більше етнічних спільнот, що живуть у межах території однієї або сусідніх держав. Основним питанням міжетнічного протистояння є боротьба за владу за допомогою різноманітних мирних та збройних методів, а також шляхом створення форм, механізмів та інститутів суверенності повноважень представників етнічної групи у забезпеченні її інтересів у межах певної території. З точки зору основної мети С. е., найпоширенішими в сучасній політичній практиці формами встановлення етнічного контролю над територією свого проживання в межах існуючої держави є такі: національно-культурна та адміністративна територіальна автономія; статус рівноправного політико – правового суб’єкта федерації (кантон, штат). Формами етнополітичних новоутворень є приєднання до території іншої держави та створення власної незалежної держави. Більш складними та відносно нестійкими, часто перехідними наслідками практики С. е. можуть бути федерації та конфедерації. Причому історію С. е. характеризують не лише процеси реального створення інститутів етнічної влади над територією (особливо її відокремлення), а й використання сепаратистських гасел та акцій з метою політичного тиску та отримання політичними лідерами, елітами, населенням необхідних (рівних з іншими або більших ніж для інших етнічних груп) економічних, політичних, інформаційних та інших ресурсів. Системною соціально-історичною та політичною передумовою, комплексною причиною С. е. є те, що більшість існуючих кордонів між державами (включно з міжнародно-визнаними) є випадковими, довільними, вони постійно змінюються та зовсім не збігаються із хоча б умовними межами розселення етнічних спільнот, у тому числі великих за кількістю націй. В сучасних умовах до цього додається своєрідний каталізатор сепаратистських процесів – світовий ідейний тріумф принципу “права націй на самовизначення” та проголошених для його захисту абстрактних норм міжнародного права. Як правило, причинами С. е. є політико-правова дискримінація через: позбавлення етнічних меншин права участі її представників у роботі центральних органів державної влади або можливості формування органів місцевого самоврядування на території її проживання, заниження статусу етнічної спільноти у національно-територіальній структурі держави; ігнорування/ заперечення її права на форму національного самовизначення, що відповідає кількості населення. До причин сучасного С. е. також належать попередні та несправедливі (частіше справжні, іноді уявні) державно-територіальні утворення, що грунтувалися на примусовому приєднанні (об’єднанні) територій, особливо внаслідок знищення держав, що існували раніше, зміни етнічного складу територій, перетворення адміністративно-територіальних кордонів тощо. Серед економічних чинників С. е. впливовими в сучасних умовах стають: економічна нерівність у стані та темпах розвитку різних етнічних територій держави; тривалий несправедливий перерозподіл державних витрат порівняно з податковими надходженнями від територій, і навпаки, надання їм податкових пільг, дотацій, фінансової і технологічної допомоги тощо. В економічному вимірі найнестабільнішою поліетнічною державою, як правило, є та, в якій виникає система “етнічного колоніалізму” або поділ на “центр” та “периферію”, що стимулює більш розвинені периферійні етнічні/національні спільноти до відокремлення (наприклад, республіки Прибалтики в СРСР). До найпоширеніших у світі культурно-лінгвістичних причин С. е. належить невідповідність законодавчо встановлених сфер використання мов (освіта, судочинство, держслужба тощо) “мовній мапі” та уподобанням основних етнічних груп населення. Найчастіше це виявляється у впровадженні державної монополії однієї з мов населення на всій території країни, що фактично породжує на практиці обмеження використання інших мов, а опосередковано перетворюється на чинники порушення соціальних та політичних прав людини (таких, як право на громадянство, працю, освіту, обрання на державну посаду). В цьому разі державну національну політику у мовній сфері представники етнічних/національних меншин країни сприймають як політику насильницької асиміляції або поштовху до еміграції. Аналогічно до культурно-мовної дискримінації діє фактор етнорелігійної нерівності статусів та світоглядних орієнтацій груп населення в межах спільної території проживання. Однак суміш етноцентризму, політизованої етнічності та релігійних переконань може породжувати вкрай загрозливі форми сепаратизму, що орієнтуються на використання екстремістських та терористичних засобів боротьби (наприклад, Північна Ірландія). У світовій історії не рідкісні випадки, коли сепаратистські настрої та тенденції, включаючи “експорт тероризму”, інспіруються та підтримуються з-за кордону. В цьому разі причиною стають передусім міждержавні протиріччя, наміри правлячої еліти однієї чи групи держав послабити соціально-політичну стабільність її регіонального або стратегічного конкурента. Однак така політика штучної зовнішньої підтримки С. е. в окремих державах часто призводить до неочікуваних негативних наслідків, дестабілізації ситуації не в одній країні, а в цілому регіоні, переростаючи у війни між державами чи їх політичними коаліціями. В минулому та сьогодні найактивнішим творцем С. е. є економічні та політичні еліти. У своїх інтересах вони використовують об’єктивні та суб’єктивні складові ситуації міжетнічного протистояння і конфронтації, спрямовуючи їх на необхідну форму і рівень політизації етнічності. Еліти виконують основні функції з ідеологічного, кадрового, фінансового забезпечення сепаратистського руху, політичну мобілізацію етнічної спільноти, моральну легітимацію цілей і методів її боротьби. Унаслідок перемоги С. е. еліти одержують і основні його здобутки у вигляді різноманітних благ, які надають владні повноваження в межах суверенної території. Відносно новими причинами С. е. сучасності стала екологічна дискримінація. Здебільшого це активна експлуатація природних ресурсів території проживання етнічних меншин (наприклад, вирубка лісів на землях автохтонного населення у Бразилії), внаслідок чого руйнуються традиційні умови відтворення їх культури, з’являється загроза виживанню самої етнічної групи. Основними підходами для подолання С. е. є силовий та політико – правовий. Перший шлях передбачає ведення військових дій проти сепаратистського руху, арешт його учасників, депортацію (іноді більшої частини етнічної спільноти), різні форми блокади території проживання “сепаратистів”, розпалювання збройних конфліктів між угрупованнями сепаратистів, проведення терористичних акцій проти їх лідерів. У широкому значенні сутністю політико – правового шляху подолання С. е. є те, що це сукупність різноманітних форм переговорного процесу, переведення діяльності учасників сепаратистського руху у відносно “правове” русло вирішення проблем. Цей шлях передбачає використання існуючої міжнародної правової бази (хоча вона і є суперечливою), залучення до вирішення задекларованих сепаратистами проблем як арбітрів та контролерів міжнародних організацій, вдосконалення внутрішнього законодавства як основи для захисту інтересів та прав етнічних меншин, а в разі необхідності і внесення змін до державно-територіального устрою. Останнє стосується не лише реалізації права народу на самовизначення і відокремлення, а й інших форм встановлення суверенітету народу в межах території його проживання. В умовах поліетнічної держави магістральний політико – правовий шлях запобігання та подолання С. е. – практичне втілення не так принципів ліберальної (часто-густо лише електоральної) або елітарної демократії, як демократії плюралістичної. Це передбачає створення різноманітних інститутів політичного представництва та механізму переговорного процесу різноманітних етнонаціональних груп населення задовго до виникнення відкритого етнічного протистояння та конфлікту між ними. Такими ефективними формами інституціоналізованого політичного діалогу між різними етнічними групами населення можуть бути урядові коаліції (є квота від етнічних територій), право взаємного вето, референдуми, політичні партії та суспільно-політичні організації, національно-культурні товариства, територіальне самоврядування тощо. Незважаючи на багатоетнічний склад населення, Україна змогла уникнути гострих та масових міжетнічних конфліктів, переростання сепаратистських настроїв національно-етнічних меншин на різних територіях країни в сепаратистські рухи. За роки незалежності України основною тенденцією С. е. було протистояння між центральним урядом та етнополітичними рухами з метою підвищення державного статусу автономії АРК або створення органів влади для представництва інтересів власної етнічної групи (російське та кримськотатарське населення в АРК). Найбільш радикально сепаратистські гасла іредентистського характеру були проголошені в ході президентської виборчої кампанії 2004 р. органами місцевого самоврядування в східних областях України.

Абашидзе А. X. Национальные меньшинства и право на самоопределение (международно-правовые проблемы) // Этнографическое обозрение. – 1995. – № 2; Аренд X. Джерела тоталітаризму / Пер. з англ. – К., 2002; Гелнер Е. Нації і націоналізм. Націоналізм / Пер. з англ. – К., 2003; Українська політична нація: генеза, стан, перспективи / За ред В. С. Крисаченка. – К., 2003; Майборода А. Н. Теория этнополитики в западном обществоведении: структура и принципы исследования. – К., 1993; Нікітюк В. О. Статус етнонаціональних меншин (порівняльно-правничий аспект). – К., 1996; Римаренко С. Ю. Самовизначення особи, нації, держави. – К., 1999.

В. Вілков