Стилістика української мови
Стилістика вигуків
Вигуки не належать ні до повнозначних слів, ні до службових, бо відрізняються від них суттєво – і своїм особливим значенням, і граматично, передусім синтаксично, а отже, і стилістично. Своєрідність вигуків якнайбільше полягає в тому, що ними, на відміну від повнозначних слів, нічого (ні людей, ні істот, ні тварин, ні предметів чи дій, ні якості, ні кількості) не називають.
Вигуки – особливі, морфологічно незмінні слова, які виражають почуття, емоції, волевиявлення людини. Вигуками
У реченнях Де ж Віталик? Хм!.. (О. Гончар); Гм, – не по плану зробила? (І. Микитенко); Де ж ти знайдеш роботу? – Та побачу. Все одно де. – Хм… От що. А може, прийдеш завтра (І. Микитенко) вигук являє собою носовий звук різної довготи, який незмінно супроводиться неоднаковим жестом: Хм!… виражає неспокій; Гм – легкий осуд; Хм… – доброзичливість, готовність допомогти. Вигук у реченні Софрон Варчук! – здивовано промовив Тимофій. – Тьху! Куди його чорти несуть проти ночі? (М. Стельмах) ззовні, за характером вияву подібний до плювка і має відтінок огиди й зневаги; О, якби я пішов, я б уже знав, як там обернутися, що, куди і до чого!.. А то – ці пов’яз… Ха-ха-ха… (М. Коцюбинський) – звук сміху передає негативне ставлення до особи, її наміру, пропозиції; Солонина!… – Ви що тут робите? – А…, це ви… – подовжене а мас спадний тон і вживається під час впізнання особи чи предмета; модальність подиву може бути вдаваною.
Вигуків у мові немало. Найпродуктивніші з-поміж них – це комунікативно використані однозвукові голосні о, а, у, приголосні б, т, д, р, ш і двозвукові, тризвукові та ін.: ох, ах, га, геть, пхе тощо.
Часто простежується подвоєння, потроєння тощо певного власне вигука або якогось слова у вигуковій функції: а-а-а, у-у-ух, о-о-о та ін.
За функцією, частково й за фонетичним оформленням (з деякою умовністю) виокремлюють такі розряди (групи) вигуків:
– емоційні вигуки. Вони виражають емоційне ставлення одних осіб до інших, до тварин, предметів, явищ та ін.: а, о, е, ай, ой, ох, пхе, пху і под.;
– імперативні вигуки. Ними передають різні волевиявлення мовця: агов, ей, баста, гайда, геть та ін.;
– спонукальні вигуки. Цими словами прикликають чи відганяють людей, домашніх тварин, птахів тощо: нув, нум, нумо, нумте, ану, агуш, бря-бря, тпру, вйо, гиля, киць-киць, на (ня) та ін.
До вигуків належать (умовно) й різні звуконаслідування, які людина чує в природі: бам, тук, гар, трінь, ку-ку, б-у-у-ух, брязь, дзень, дзінь-дзінь, фуррр, гу – гу-гу-у, тью та ін., напр.: Як увійдеш у волячо-коров’ячо-овечу половину, так саме тобі: – Му-у-у! Ве-е-е (Остап Вишня).
Стилістично близькі до вигуків слова інших частин мови, які вживаються з більш чи менш виразно сприйманою вигуковою функцією: горе, лихо, жах; ой, горенько; ой, лишенько; лиха година; боже, нене, господи та ін.
Отже, вигуки – це стилістично виразні, оригінальні, різнофункціональні, емоційно активні слова, які найбільше залежать від конкретних ситуацій мовлення і контексту, в межах яких вони сприймаються щоразу однозначно (майже однозначно). Це функціонально дуже розлогий клас слів, передовсім у розмовно-побутовому мовленні, зокрема в сповнених почуттєвості, емоційності контекстах. Для власне офіційних і наукових текстів вигуки не характерні, бо мовлення в цих жанрах з погляду емоційного здебільшого нейтральне (майже нейтральне), найменш почуттєве.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)