Стилістика власне неповних речень, еліптичних і приєднувальних неповних речень

Стилістика української мови

Стилістика власне неповних речень, еліптичних і приєднувальних неповних речень

Будь-яке речення в мові граматично повне або неповне. Комунікативно-стилістична сутність усіх різновидів неповних речень (серед них речень еліптичних і приєднувальних) полягає в тому, що за умови стилістичного користування ними мовець щоразу може висловитись і найприродніше, і, що вкрай важливо, найекономніше, лаконічно: Я і так багатий. – Чим? (пор.: Чим я багатий?) – народною силою, народною любов’ю (М. Коцюбинський); А

тим часом стародавню Січ розруйнували: Хто на Кубань, хто на Дунай (Т. Шевченко); Свободі/ кожному народу! (П. Тичина). Як зауважує І. Білодід, “неекономність – одне з лих нашого мовлення. У мові вченого воно викликане часто

Незнанням відповідних економічних дефініцій, визначень, формул, силогізмів, які становлять специфіку наукової мови…, у багатьох… ораторів, виступаючих неекономність пояснюється невмінням, оперуючи словесним матеріалом, виділити основні думки і через їх вершини вести мовлення з максимальною економією словесного матеріалу. Вносяться пропозиції…, щоб до характеристики

ділових якостей людини додавати ще й мовну характеристику: уміє (чи не вміє) економно висловлювати свої думки”.

Стилістично вмотивоване користування неповними реченнями вагомо засвідчує вміння висловлюватися стисло, точно і найприродніше.

На практичну доцільність еліпсисів (пропусків) слів, зумовлених потребою досягнення стислості і економності у висловленні думки, вперше вказав німецький учений Л. Босс у своїй праці “Еліпсис у грецькій мові” (1702). У 20 – 30-ті роки XIX ст. відомому німецькому лінгвістові Дж. Рісу здавалось, що еліптичні (неповні) структури вживаються переважно тоді, коли людина перебуває в стані сильного збудження, підвищеної афектації. Нині таке розуміння причин використання пропуску слів видається дещо наївним.

Неповними є речення, в яких одна з ланок їх внутрішньосинтаксичної будови (один чи кілька членів речення, навіть частина одного з членів речення) не вимовляється (не пишеться), але усвідомлюється, повністю чи достатньо зрозуміла.

Різноструктурні і стилістично неоднакові неповні речення поділяють на такі три основні структурно-семантичні групи (різновиди):

– власне неповні речення. Вони неповні синтаксично і незрозумілі за змістом, якщо їх розглядати поза контекстом, конкретною ситуацією мовлення, тобто окремо від інших речень: У груди набрав повно повітря (не зрозуміло, про кого йдеться). Але: Юра спинився. У груди набрав… (Ю. Смолич) – це неповне речення з неназваним (пропущеним, випущеним) підметом Юра;

– еліптичні речення. Ці речення неповні тільки граматично (синтаксично, формально), але повні за змістом, бо зрозумілі без сусідніх речень: Дівчина так швиденько травою – травою до хати (А. Тесленко) – дієслово (присудок) у цьому двоскладному реченні, будучи лексично й формально не вираженим, все ж загалом зрозуміле, хоч і сприймається синонімічно (пішла, побігла, подалася тощо);

– неповні приєднувальні речення, конструкції (їх ще називають видільними, парцельованими). До них належать:

А) означальні приєднувальні речення: О! Моя Варвара – золота жінка… Спокійна, розсудлива, прихильна (М. Коцюбинський);

Б) обставинні приєднувальні конструкції:

– способу дії: Марта ревнувала Антона. Вперто, затаєно, сильно (М. Коцюбинський); І слухає мій сум природа. Люба. Щира. Крізь плач. Крізь сміх (П. Тичина);

– обставини місця: А ми, упоравшись, пішли шукати нової хати і знайшли зелену хату і кімнату. У гаї темному. В лугах. В степах широких, в байраках крутих, глибоких (Т. Шевченко);

– обставини часу: Упала на піл Марія й ридала як ще ніколи. До самого вечора (А. Головко);

– обставини причини: Може, цигарку позволиш? Ах, правда, не вживаєш, – пам’ятаю! З принципу (І. Франко);

– обставини міри: Почалися жнива. За роботою люди й про біду забули. Та не дуже (Б. Лепкий);

– додаткові приєднувальні конструкції (з функцією додатка): Сам без душі і довкола себе бездушність розпускає. Пустоту (І. Рябокляч); Нічого не ощадила мені доля за ті три роки. Ані розчарувань, ані ганьби, ані багатства, ані бідності (І. Франко).

Епізодично неповні приєднувальні речення трапляються в поезіях Т. Шевченка, прозі І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, творах інших авторів. Системно, широко і своєрідно вдавався до приєднувальних конструкцій М. Коцюбинський. Зрідка він навіть починав ними рядки – абзаци. За таких умов приєднувальні речення інтонуються з особливою виразністю, на них зосереджується максимум уваги: Які очі в неї? Не встиг роздивитись… Протискуюсь плечем і стрічаюся з нею.

– Наче фіалки після дощу.

– Темні, м’які, блискучі.

Найпоширенішими серед неповних речень є:

1) власне неповні. Це контекстуальні й ситуативні конструкції, в яких з певної стилістичної причини (щоб висловитися стисло, без повторення того, про що вже йшлося, що зрозуміле, відоме) не називається, випускається головний член односкладного речення (підмет, присудок) або другорядний член речення. До них належать:

А) неповні двоскладні речення: Осіннє сонце сідало за хмари. Прощаючись з землею, заливало хмари й землю огняним світлом (Панас Мирний) – неповне двоскладне речення з неназваним підметом (сонце); Вони реготали, мов діти. Вона – тонко і дзвінко, як молода дівчина. Він – грубше, передчасним баском, двадцятилітнього парубка (М. Коцюбинський) – неповні речення з випущеним присудком реготали;

Б) неповні односкладні речення:

– означено-особові неповні речення: Можемо виробляти, що хочеш! Свистіти, співати (О. Гончар);

– неозначено-особові неповні речення: Зачувши далеку стрілянину, насторожився. Моргуненко (прислухаючись). Десь за річкою. Нібито в Кримці (О. Гончар); Траву дивися вдень, як обсохне, а дівку – в будень, коли вона боса (Нар. творчість);

– безособові неповні речення: … Черниша дуже? – В голову, в бік (О. Гончар);

– інфінітивні неповні речення: …хоч трошки, на один сантиметр підлізти. А там – круча в прірву (він зна це). На один сантиметр хоч би (А. Головко);

– номінативні неповні речення: Година… Друга. Старшина біля бійниці жде (М. Нагнибіда);

В) двоскладні й односкладні неповні речення з неназваним додатком або іншим другорядним членом речення: Подавай заяву. Садовенко вже подав (І. Рябокляч); Я не пущу Насті, – понуро сказав він. – Ба пустиш! – Ба не пущу (М. Коцюбинський); Сонце опалило їхні обличчя, вітер висушив шкіру (В. Собко);

2) еліптичні речення. Особливий різновид неповних речень, котрі, як і власне неповні речення, бувають двоскладними й односкладними, поширеними, непоширеними, розповідними, питальними й спонукальними. Слово – термін “випущення” (опущення, пропуск) на означення формальної нестачі члена речення в еліптичному реченні вважається невдалим, бо може наштовхувати на думку, ніби в еліптичних реченнях мовець наперед або в процесі мовлення так формує фразу, речення, що свідомо пропускає якусь ланку (член речення) в ній. Однак цього у більш чи менш виразних еліптичних реченнях не буває. Зміст і граматичні форми еліптичних речень дають змогу синонімічно “домислити” в них певний член речення (переважно дієслівний) і при цьому не ускладнити, не зневиразнити обміну думками. В еліптичних реченнях не вербалізується, словесно не виражається:

– дієслово (найчастіше) із значенням руху, пересування в просторі: Так мати мерщій до хазяїна мене в село одно (Панас Мирний);

– речення з еліпсисом присудка (або головного члена односкладного речення) переважно спонукальної чи питальної модальності: Води! – скрикнув смотритель. – Води! (Панас Мирний); Зброю на землю! – крикнув сивобородий (О. Копиленко); Тихіше, тихіше, Омеляне… (М. Стельмах);

– еліптичні речення без лексично вираженого буттєвого дієслова: Солдати в тривозі (О. Довженко); Уже сонце на небі (Ю. Яновський);

– речення з еліпсисом дієслова мовлення: Сердито й лагідно: “Ось де він, заволока” (С. Васильченко); Хоч одне слово ; Нікому ні слова; А він мені на це;

– інші різновиди еліптичних конструкцій: Іти лиш в хату… (Т. Шевченко); Пройшло лиш місяців коло двох в тісноті, що ні лягти, ні присісти (А. Тесленко); Пора додому, – сказала Івга (Панас Мирний); або еліптичні речення з неназваним підметом чи додатком: Зорі сяють: серед неба горить білолиций (Т. Шевченко); – Значить, свіженького, Давиде, змелемо? – Вже ж не торішнє (А. Головко).

Від цих еліптичних конструкцій відрізняються (сферою застосування і стилістичною функцією, але не структурою) еліптичні речення, які здебільшого активно використовуються в публіцистичному мовленні, в газетних заголовках: 3 любов’ю до України; 3 новою Конституцією; За рідну мову!; Усе життя з музикою; Перший крок до перемоги; На ваших екранах; Ми всі – з однієї родини; Погляд із вічності; 3 останньої пошти; Від редакції та ін.

Неповні речення (усіх різновидів, синтаксичних виявів, форм) особливо характерні для мовлення розмовно-побутового, усного й писемного, переважно діалогічного, в якому вони нерідко однослівні: Хто?, Що?, Де?, Куди?, Чому?, Коли?, Тут, Там та ін.

Неповні речення (власне неповні, еліптичні, приєднувальні) формуються під впливом відповідних повних речень. Без асоціації, порівняння з повним реченням неповне речення було б незрозуміле, комунікативно неспроможне. Випущення члена (членів) у неповних реченнях надає розповіді особливо виразної лаконічності, стислості. Будучи вмотивованим стилістично, неповне речення сприймається як максимально природна форма висловлювання. Характер уживання неповних речень у художньо-літературних текстах зумовлюється також жанром твору і певними естетично-стилістичними намірами, завданнями. Вживання їх залежить також від особливостей творчої манери письменника. Будь-яке невмотивоване використання повних речень замість неповних перевантажує вислів, робить його стилістично недовершеним, незручним. Тільки гармонійне поєднання повних і неповних структур є запорукою і виявом мовлення з усіх поглядів найдоречнішого, найбільш зрілого, тобто стилістичного.