Стилістика української мови
Структура і функції усного й писемного мовлення
Терміни “усне мовлення” й “писемне мовлення” належать до найуживаніших у лінгвістиці. Вони позначають наймісткіші і функціонально найважливіші мовні явища, які сукупно утворюють усю систему мови. Ці форми мови ще називають різновидами мови (усний і писемний різновиди літературної мови й мовлення). Однак умотивованішим у цьому значенні є вживання терміна “форма”, бо лексема “різновид” широко використовується на позначення інших понять:
Усне мовлення є виявом того, що існує в усній мові, а писемне мовлення – це реалізація і вияв
Мови писемної. Мовлення – це динаміка мови, її дія, мова у використанні. У літературному українському мовленні можна використати лише те (фонеми, звуки, афікси, слова, найрізноманітніші форми слів і речень), що наявне в українській літературній мові, що через мовлення, використання в мовленні закріпилося у мові, увійшло до її системи.
Порівняльний аналіз усної і писемної форм українського літературного мовлення дає змогу виявити
– матеріально, фізично. Вони представлені неоднаковою матерією: усне мовлення – фонемами, звуками, інтонацією, а писемне мовлення втілюється в графічних (писаних, друкованих) знаках, переважно в літерах, ієрогліфах тощо;
– інструментально. Ці форми мовлення мають неоднаковий спосіб породження, вияву: одиниці усного мовлення (звуки, слова тощо) утворюються органами мовлення людини, артикулюються, вимовляються, а одиниці писемного мовлення – це записані, надруковані (літери, розділові знаки) графічні знаки;
– способом сприймання. Усі явища, елементи усного мовлення сприймаються на слух і становлять акустичні (слухові) одиниці, а явища писемного мовлення (літери, розділові знаки) сприймаються зором і є оптичними (зримими), спостережуваними мовними одиницями;
– сферою застосування і виконуваною функцією. Вони часто служать неоднаковій спілкувальній меті і використовуються по-різному: в одній ситуації – усно, в інших – доцільно або можна висловитись тільки писемно;
– виявом позамовних засобів спілкування. Жести й міміка в усному і писемному мовленні виявляються по-різному. В усному обміні думками ці засоби діють безпосередньо і сприймаються зором чи на слух у момент їх творення, у своєму природному вияві, а в писемному мовленні вони передаються і сприймаються опосередковано (їх описують), а не в своїй натуральній і первісній формі;
– варіативністю (варіантністю) мовних одиниць. Усне мовлення, реалізуючись у найрізноманітніших виявах інтонації, супроводжуючись міміко-жестикуляційними елементами, формами, порівняно з писемним має значно більшу варіативність значеннєвого і стилістичного вияву: будь-яке речення чи функціональний замінник речення можна реалізувати в безлічі інтонаційних варіантів. Наприклад, український педагог Антон Макаренко (1888-1939) зауважив, що він “став справжнім майстром тільки тоді, коли навчився вимовляти Іди сюди! з 15-20 відтінками”. Водночас і писемне мовлення не є безпорадним у відтворенні інтонації. Наприклад, існує багато способів записати слова Так і Ні, пор.: Так., Так…, Так!, Так!!, Так!!!, Так?, Т-так., Т-т-ак., Т-т-т-ак та ін. Для цього використовуються графічні знаки – літери для позначення слів, шрифтові виділення (написанням слів з малої і великої літери, курсивом тощо), знаки пунктуації, цифри, хімічні знаки, малюнки та ін.: Головне зараз не Коли, а Де; Ши ку йсь!; Геть! Він – це Людина! Справжня!; Нам гітлерів не треба! Навіть найменших! І сталінів не треба! і т. ін. Однак ці засоби багато в чому поступаються засобам усного мовлення. Писемне мовлення не може до тонкощів відтворити інтонаційно-виражальне багатство мовлення усного;
– темпом, тобто швидкістю вимовляння слів у мовленнєвому потоці. Експериментально вже доведено, що висловлюватись усно можна в 10 разів швидше, ніж писемно;
– організованістю, продуманістю. Усне мовлення, навіть будучи літературним, менш організоване структурно, стилістично, вільніше в доборі мовних засобів, ніж писемне. Це особливо пояснюється технікою, характером вияву обох форм мовлення. Через нестачу часу усне мовлення редагувати, видозмінювати важче; натомість записані думки автор може виправляти, змінювати, доповнювати. Писемне мовлення майже завжди більш продумане, усвідомлене, осмислене, ніж усне. Як слушно зауважує І. Синиця, “вислів Сказав не подумавши сприймається як цілком імовірний випадок, а вислів Написав не подумавши звучить неприродно і непереконливо”. Однак і написане, на його думку, теж “може бути помилковим. Але це вже залежить від якості мислення… До написаного з особливою відповідальністю ставиться не тільки його… автор, але й читач: Так написано. Сам читав… Написане сприймається як продумане і перевірене, а тому й більш переконливе” ;
– способом і засобом спілкування. Усне мовлення є здебільшого способом і засобом безпосереднього, прямого спілкування між наявними співрозмовниками або по телефону, радіо і телебаченню, а писемне мовлення – це здебільшого спілкування між тими, хто роз’єднаний і простором, і часом;
– формою викладу. Писемне мовлення найчастіше монологічне, здебільшого не передбачає негайного реагування, зворотної інформації. Діалог у писемній формі зазвичай створюється за відсутності його учасників (персонажів, дійових осіб) і лише зрідка з метою прямого спілкування (обмін записками, скажімо, на зборах та ін.). В усному мовленні мовець і слухач взаємодіють здебільшого синхронно (одночасно). Поєднанням інформації у двох виявах (того, хто усно висловлюється, і того, хто сприймає висловлену інформацію, продукуючи в цей же час і свою) створюється діалогічне мовлення;
– часом виникнення. Початок формування усного мовлення сягає далеких тисячоліть, коли в найближчих предків людини поступово з’являлась “потреба щось сказати одне одному” (Ф. Енгельс), а писемне мовлення виникло тільки з появою письма приблизно в IV тис. до н. е.
Усе сказане, реалізоване усно, належить до усного мовлення, а все написане від руки чи надруковане становить писемне мовлення. Деякі мовознавці (Н. Шведова, І. Синиця та ін.) вважають, що ніби “далеко не все написане належить до мови писемної”, “як і не все те, що ми слухаємо, є усним мовленням”. Однак формально, за своєрідністю вияву все написане належить до писемного мовлення, а все вимовлене – до усного. Вияв мови у мовленні завжди реалізовується у межах певного стилю.
Усна й писемна форми мовлення перебувають у щонайтіснішій і своєрідній взаємодії, доповнюють одна одну. Неоднакове написання слів впливає на їх вимову, інтонування. Ще більшою мірою вимова слів впливає на їх написання (крім ієрогліфічного, наприклад, китайського письма, знаки якого – ієрогліфи – не відображають конкретного звучання слів – подібно до цифр (5, 26 і т. ін.), кожна з яких слугує знаком певного цифрового поняття і в різних мовах вимовляється по-різному). Крім того, “пишеться багато таких слів, які зовсім незвичні в розмові; усно мовиться багато такого, що його не наважуються вживати у письмі” (А. Мейє).
Створюючись неоднаковою матерією, по-різному сприймаючись, усне й писемне літературне мовлення становлять дві найбільші підсистеми (різновиди, форми) мови й мовлення, які об’єднує нерозривна рівновага, взаємодія і своєрідна можливість взаємної заміни.
Писемне мовлення є первинною формою літературної мови, воно започатковується створенням і використанням літер для позначення звуків. Без писемної фіксації звуків мова не може стати літературною, зрозумілою для всіх, хто нею послуговується. Лише так звані штучні мови (есперанто та ін.) не мають первинної усної форми вияву, не утворюються з неї, а створюються штучно, проте з орієнтацією на якусь мову. Наприклад, есперанто має в своїй основі “мертву” латинську мову. Штучною мовою спілкуються (переважно з іноземцями) лише окремі мовці.
Усне мовлення слугує основою для мовлення писемного. Із запису одиниць усного мовлення і починається писемна форма мови, яка завжди репрезентує собою пізніше культурне надбання людини. Отже, писемне мовлення є відображенням усного.
Основи теорії усного й писемного мовлення ще в 20 – 30-ті роки XIX ст. виклав В. фон Гумбольдт. Він вважав, що “передусім потрібно вивчати живі мови в їх усній формі”, бо “живе мовлення – це перший і справжній стан мови”, що “…мова живе в мовленні, а не в словниках і граматиках”. Звісно, в них мова певним чином тільки фіксується і зберігається. На його думку, “писемність робить живу мову непорушною, зберігаючи її у вигляді мумії”, “писемне мовлення передбачає відтворення його живим словом”. Міркування В. фон Гумбольдта оригінальні, але іноді перебільшені, отже й неточні: “Слово записане є тільки скелетом вимовленого чи вимовлюваного слова”.
Розвиток обох форм мови значною мірою визначається їх взаємодією і взаємовдосконаленням.
Писемне й усне мовлення тісно пов’язані з внутрішнім мовленням, яке стосується особливої психічної діяльності людини і реалізується тільки в ній самій. Внутрішнє мовлення – це мовлення – мислення про себе, про інших, про будь-що, але тільки для себе. Зовнішнє мовлення (усне й писемне), навпаки, є засобом спілкування з іншими.
Усне мовлення – це завжди основа для мовлення писемного. Усне мовлення найелементарніше започатковується з перших днів життя дитини, починається з утворюваних немовлям нечленоподільних звуків, які тільки пізніше стають справжніми звуками, словами – звуками, а згодом і словами певної конкретної і, як правило, рідної мови. Усне мовлення залишається для кожного мовця єдиним засобом спілкування до тих пір, поки він не почне оволодівати технікою письма. Писемне мовлення найбільшою мірою формується через усне мовлення і є наслідком навчання, зорієнтованого вмінням фіксувати з допомогою літер одиниці усного мовлення. Від уміння висловлюватися усно й писемно залежить успіх спілкування мовців за найрізноманітніших ситуацій життя.
Отже, в наявності і функціонуванні обох форм мови – усної (первинної) і писемної (вторинної) – знаходить свій вияв розвиток мови, її всенародний літературний статус, повноцінне утвердження в суспільному житті.
(2 votes, average: 3,50 out of 5)