Політологічний словник
Субетнос (лат. sub – під і грецьк. ethnos – народ)- локальна внутріетнічна група – частина етносу, яка вирізняється своїми господарськими, побутовими, культурними (у тому числі діалектними особливостями мови) та іншими специфічними рисами. С. має елементи спільної етнічної самосвідомості й внутріетнічну самоназву – мікроетнонім. Субетноси становлять основну етноутворюючу одиницю і шляхом неантагоністичного суперництва роблять внутрішню структуру етносу найбільш гнучкою, не порушуючи етнічної єдності, особливо
С. може набувати різних форм: етнографічної групи, що проживає на певній території; стану; конфесійної громади тощо. Утворюються С. внаслідок певної замкнутості частини етносу, зумовленої найчастіше природно-географічними умовами, або внаслідок господарської спеціалізації. Зокрема, на виникнення етнографічних груп у складі українців вплинуло входження їх в історичній ретроспективі до складу різних держав (Литви, Польщі, Росії, Австро – Угорщини), обширність їх етнічних територій і наявність на них таких природних перешкод, як великих
С. існують у складі білорусів, греків, кримських татар, молдаван, татар, циган та інших національностей. Серед кримських татар зберігається поділ на південно-бережних (“ямсбойлю”), гірських (“татлар”), центрально-кримських (“орта-юлак”) і степових (“ногайлар”). У складі татар виокремлюються волго-уральські, сибірські та астраханські С. У поляків – це гуралі, в угорців – сегельські угорці тощо.
У середовищі українського етносу – це бойки, гуцули, лемки, русини в Карпатському регіоні та литвини і поліщуки на Поліссі. За підсумками Всеукраїнського перепису населення 2001 р. в Україні нараховувалося
– тис. осіб – представників цих субетносів. Основним місцем їх проживання були дві західні області (Закарпатська – 10,2 тис., або 31.5 % усієї кількості та Івано-Франківська – 21,5 тис., або 66,3%), незначна їх кількість мешкала також у Тернопільській (364 особи, або 1,1 %) та Львівській (196 осіб, або 0,6 %) областях. В інших 23 регіонах їх загалом налічувалось 179 осіб. Найбільшу за кількістю групу населення названих субетносів становили гуцули (21,4 тис., або 66 %) та русини (10,2 тис., або 31,4%). Лемки нараховували 672 особи, бойки -131 особу, литвини – 22 особи, поліщуки 9 осіб. Переважна більшість гуцулів проживала у сільській місцевості Івано-Франківської області (95,3 %всіх гуцулів), три п’ятих усіх русинів мешкали в міських поселеннях Закарпатської області (59,7 %). Більш як половина всіх лемків (346 осіб) була зосереджена в Тернопільській області, а також в Івано-Франківській та Львівській областях, де їхня кількість становила трохи більше 100 осіб у кожній. Бойки розселені у трьох областях: в Івано-Франківській (найбільша кількість), Закарпатській та Львівській. Усі поліщуки та більшість литвинів, лемків і бойків є міськими жителями. Представники субетнічних груп українців – бойків, гуцулів і лемків – мешкають за межами України (Східна Словаччина, Угорщина, Польща, Союзна Республіка Югославія, Хорватія, Канада, США) і мають, відповідно, громадянство цих країн.
Як рідну гуцули, лемки, бойки визнають переважно українську мову (99,9 %, 95,4 %, 86,3 %), тоді як русини здебільшого віддають перевагу мові своєї етнографічної групи (66 %) і лише третина з них (31 %) – українській. Серед бойків налічується 10,7 % осіб, для яких рідною є мова своєї етнографічної групи.
Наулко В. Хто і відколи живе в Україні. – К„ 1998.
О. Антонюк
(2 votes, average: 4,50 out of 5)