Сучасна парадигма економічної теорії

Сучасна парадигма економічної теорії – цілісна економічна система, теоретичним вираженням якої є сукупність економічних законів і категорій, отриманих на основі комплексного використання основних елементів діалектичного методу дослідження відповідно до ціннісних орієнтирів та ідеалів найважливіших напрямів теорії, яких дотримуються їх представники упродовж певного періоду. З огляду на це парадигма означає науковий метод дослідження (в органічній єдності комплексу методологічних принципів, законів, засобів) та побудовану на їх основі

цілісну економічну теорію (сукупність знань, поглядів, ідей), які сповідують члени наукового співтовариства, передусім провідні економісти з притаманними їм світоглядними цінностями, ідеалами і переконаннями впродовж певного часу. Елементами економічної парадигми є: 1) об’єкт (у т. ч. предмет) дослідження; 2) методологія пізнання цього об’єкта; 3) отримана на основі комплексного використання методології дослідження об’єкта цілісна сукупність знань у формі суб – ординованої системи економічних законів і категорій; 4) найзагальніші світоглядні цінності, ідеали і переконання, яких дотримуються економісти окремого напряму (а в його межах – шкіл і течій) упродовж певного часу. Обгрунтованішою є позиція авторів, які зміну економічних парадигм пов’язують передусім з формаційними зрушеннями, а не з еволюцією аграрної, індустріальної та постіндустріальної цивілізацій (див. Постіндустріальне суспільство). Якщо інтегральним критерієм розмежування парадигм є перехід від менш розвиненої суспільно-економічної формації до більш розвиненої (в цьому разі і до соціалізму), основними критеріями, в яких він конкретизується, у деяких розвинених країнах світу є всебічний розвиток сутнісних сил людини на мікро – і макрорівнях. На мікрорівні таким сутнісним парадигмальним зрушенням є перехід від Homo economicus (людини економічної в діалектичній єдності людини-працівника і людини-власника) до людини соціальної, формування людини як особистості; на макрорівні – створення нематеріальних форм національного багатства (відповідного рівня освіти, майстерності, культури, творчого обдаровання населення, його здоров’я, психічного стану та ін.). Однак перехід до людини соціальної має характер діалектичного заперечення. Це означає, зокрема, не відсутність людини-працівника, а істотне або якісне послаблення (залежно від ступеня соціалізації економічної системи) економічного та адміністративного примусу до праці, перетворення праці на здебільшого вільну й творчу (К. Маркс), коли вона є найвищою цінністю і має бути розумною, вільною і добровільною (В. Вернадський). Щодо традиційного товару, то в ньому навіть на ступені розвиненого державно-корпоративного капіталізму та його інтернаціональної форми органічно поєднуються вартісна (як суспільно необхідні витрати праці), кориснісна (як суспільна корисність створених товарів, визначення споживачами корисного ефекту таких витрат праці, якості створених товарів) і частково соціальна (створення все більшої кількості товарів, споживання яких сприяє реалізації сутнісних сил людини) парадигми. Важливо при цьому не допускати спрощеного тлумачення самої вартості (див. Вартість). Якщо виходити з наукового розуміння вартості й урахувати розвинені її форми (ціну виробництва, монопольні ціни виробництва, інтернаціональні ціни виробництва та адекватну їм форму вартості), не можна погодитися з твердженням деяких авторів про поступове зниження тлумачної здатності трудової теорії вартості в описуванні економічних процесів як у капіталістичному світі, так і всередині країни. Таке зниження можливе у тому разі, коли під працею розуміють здебільшого фізичну працю, що не узгоджується з Марксовою теорією вартості робочої сили (як сукупності фізичних і розумових здібностей людини, набутих знань і досвіду та ін.). Водночас за автоматизованого виробництва відбувається істотне зменшення частки фізичної, а отже, відповідне зростання частки розумової праці, а у співвідношенні між живою і уречевленою працею – зростання частки уречевленої. В аналізі абстрактної та конкретної праці слід уникати і спрощень, які спотворюють сутність трудової теорії вартості. Наявність у конкретній та абстрактній праці і кількісного, і якісного аспектів зумовлена їх органічною єдністю в товарі, взаємопроникненням протилежностей, тому конкретна праця не лише переносить вартість засобів виробництва на новостворений продукт, а й формує певну частину вартості. Однак це не означає, що вартість товару створюється за допомогою таких факторів, як земля, капітал (засобів виробництва – за термінологією західних учених), а отже, що концепція витрат виробництва є правильною. У ній трьом факторам виробництва (праці, землі й капіталу) відводиться однакова роль у процесі виробництва: створення вартості товару. Насправді активну роль відіграє тільки праця (особистий фактор), а вартість засобів виробництва, в т. ч. землі, лише переноситься конкретною працею на новостворений продукт. Оскільки у розвинених країнах приблизно 70-75% сукупної робочої сили зайнято у сфері нематеріального виробництва (у сфері освіти, охорони здоров’я, науки та ін.) і сама людина (рівень її освіти, кваліфікації, здоров’я, культури) опосередковано (в деяких країнах, зокрема у Швеції, – менш опосередковано) стає основною формою національного багатства, то за цих умов відповідно зростає роль конкретно олюднювальної праці, а отже, конкретно олюднювальної діяльності (назва походить від специфіки самої послуги, яка є корисною не як річ, а як діяльність). Водночас у сукупності багатьох видів конкретно олюднювальної праці є, з одного боку, спільне (витрати робочої сили взагалі), й з іншого – її певний зв’язок з якістю, корисним ефектом (здебільшого різні за ступенем види складної праці, що використовують, як правило, сучасні складні види техніки), внаслідок чого у суспільно необхідних витратах враховують витрати живої та перенесеної конкретно олюднювальної праці, зношення відповідної техніки. Щодо споживної вартості (а отже, корисних властивостей товару і кориснісної парадигми), певне зростання ролі відбувається у процесі підриву товарного виробництва, а також за насиченого ринку. Однак цей процес супроводжується певним зростанням економії суспільно необхідних витрат (завдяки зниженню матеріало-, ресурсомісткості, прагненню товаровиробників знизити ціни та ін.) і, отже, вартісної парадигми. Спроба висунути на роль змісту парадигми споживну вартість є невдалою, оскільки споживна вартість викликає обмежений конкретний інтерес, а не глобальний, як вартість. Провідна роль якісного аспекту вартості закріплюється й за послугою. Водночас за цих умов можливе зростання ролі соціальної парадигми, якщо під нею розуміти діяльність (в єдності абстрактної та конкретної праці), спрямовану на розвиток людини соціальної. Так, отримання найманим працівником заробітної плати, з якої в окремих країнах вилучають понад 40% у формі податків, означає неотримання ним вартісного еквівалента робочої сили, але з урахуванням соціальних витрат держави, які називають загальнонаціональною формою заробітної плати, вартісний еквівалент найманої робочої сили в основному забезпечується. Такі випадки за соціально орієнтованої ринкової економіки не є поодинокими. Соціальну парадигму на макрорівні враховують через включення до економічного поля господарського механізму, оскільки однією з найважливіших функцій цього механізму є всебічний розвиток людини, її потреб (матеріальних і духовних), інтересів, стимулів, зокрема в розвитку природного та соціального аспектів сутності людини. Переростання людини економічної в людину соціальну й формування соціальної парадигми теоретично відображається і в тому випадку, коли у власності як соціологічній категорії враховуються не лише економічний, а й юридичний, соціальний та інші аспекти, береться до уваги подолання відповідних типів (а в їхніх межах – і конкретних форм) відчуження. Соціально-економічною моделлю нової соціальної парадигми найлогічніше вважати народну економіку, в якій домінують колективна трудова і суспільна форми власності. З переходом до істотно нової соціальної парадигми (щодо об’єкта дослідження) значною мірою повинна змінюватися методологія його дослідження, з урахуванням структури методології – такі елементи методології економічного дослідження, як закони, закономірності та категорії самої економічної теорії, сформульовані в процесі теоретичного обгрунтування нової парадигми. Однак ці елементи повинні не повністю, а діалектично заперечувати відповідні елементи старої парадигми. Важливих змін мають зазнати специфічні форми основних законів діалектики (кількісно-якісних перетворень, єдності та боротьби протилежностей, заперечення заперечення) і філософських понять та категорій, які стають реальними інструментами дослідження економічної системи, окремих економічних явищ і процесів лише завдяки конкретизації об’єкта вивчення, а в цьому разі – нового елемента істотно нової парадигми. Так, розширення меж економічного поля від суспільного способу виробництва до економічної системи передбачає не просте механічне використання принципу суперечності в основних формах, а й між такими специфічними формами закону суперечності, як матеріально-речовий зміст і техніко-економічна (речова) форма, матеріально-речовий зміст і організаційно-економічна (організаційна) форма, між названими формами та ін. З переходом до соціальної парадигми змінюватиметься сам матеріально-речовий зміст (виникатимуть нові елементи продуктивних сил, національного багатства в його матеріальній та нематеріальній формах, нові різновиди конкретно олюднювальної праці, взаємовідносин між людиною і природою та ін.), форми розвитку продуктивних сил (речова, організаційна і суспільна) за одночасної появи нових форм (ними, наприклад, можуть стати інформаційна та духовна форми), що потребуватиме адекватної зміни форм діалектики. Однак це не означає послаблення ролі понять і категорій діалектики, їх перетворення на один із робочих інструментів і одиничний випадок та можливості їх застосування для вирішення відносно простих і формалізованих завдань, як це стверджують окремі російські та українські економісти. Органічна єдність законів і категорій виражається в принципах діалектики, що формуються на основі онтологічного змісту законів і категорій та відображають розвиток реальної дійсності і завдяки цьому є найзагальнішими й універсальними методологічними вимогами та засобами пізнання нових явищ і процесів. Ще більшою мірою ця вимога поширюється на основні закони діалектики. Йдеться здебільшого про зміну форм дії цих законів і категорій, а не їхньої сутності, яка лише певною мірою модифікується під впливом форм. Певною мірою можна погодитися з їхньою думкою про неминучість “переходу від діалектики двоїстості до діалектики множинності”, але за збереження домінантної ролі як інструменту дослідження закону єдності і боротьби протилежностей – принципу суперечності. За розширення економічного поля така роль закріплюється за економічним способом виробництва, з переходом до соціальної парадигми – за соціальним або соціально-економічним способом виробництва (єдністю соціально-економічних відносин і продуктивних сил). Водночас з пожвавленням процесів гуманізації, соціалізації та екологізації економічної системи змінюватиметься співвідношення між такими сторонами закону, як єдність і боротьба протилежностей щодо зміцнення єдності (а також фаз відмінності, власне суперечності) і послаблення боротьби (а також фази конфліктності), зокрема в антагоністичній формі. Крім того, тимчасовість періоду єдності поступово переростатиме у тривалу тенденцію за відповідного скорочення тривалості етапу боротьби. Використання принципу коеволюції в економічному дослідженні за сучасних умов дає підставу твердити про ще більше взаємопроникнення і взаємозбагачення, з одного боку, методів гуманітарних наук (у т. ч. економічної науки з соціологією, філософією, історією, антропологією, культурою та ін.), а з іншого – гуманітарних і природничих дисциплін. Крім того, взаємозбагачуватимуться методи економічної теорії методами конкретних економічних дисциплін, позитивними аспектами різних напрямів, течій і шкіл самої економічної теорії, в т. ч. суперечливими. З посиленням соціальної парадигми вчений, досліджуючи економічні системи, має відійти від оцінки системи загалом, окремих її структурних елементів окремими соціальними верствами і групами, класами і наблизитися до загальнонаціональних інтересів. В Україні у законі єдності і боротьби протилежностей (ядрі діалектики) на передній план висувається період боротьби в конфліктній і навіть в антагоністичній формі. На противагу цьому в розвинених країнах світу посилюватиметься тенденція до кооперації та колективізму. В майбутньому суспільстві істотно зросте олюднювальний вид праці, що передбачає формування всіх сутнісних сил людини за допомогою інших людей, інтелектуальної еліти суспільства.