Політологічний словник
Відродження української політичної думки – процес, що розгорнувся на українських землях з 20-30-х років XIX ст. Українська нація, розділена між двох імперій – Російською та Австро-Угорською – потерпала від гніту пануючих народів. Інтелектуальна еліта Лівобережжя за період, що минув з часу знищення Російською імперією Запорозької Січі, ліквідації всіх українських інститутів управління, була майже повністю зденаціоналізована й зрусифікована. Еліту підавстрійської України уособлювало мало – освічене й сполячене
Іншою ідеєю, яка згодом знайшла свою інтерпретацію в українській політичній думці, стала ідея історичних початків українського народу. Ф. Духінський вважав за велику помилку починати історію Московщини зі слов’ян Києва та Новгорода, а не фінських племен Поволжя, і вказував на те, що сприйняття правителями Москви назви “Росія” – історична узурпація. Водночас Ф. Духінський стверджував, що все історичне минуле України-Руси треба включити до польської історії.
Сприйняли українці й ідею середньовічної Русі як творіння українського народу та його спадщини, на яку росіяни не мають жодних підстав претендувати. Крім того – ідею федералізму, активно розроблювану І. В. Терлецьким. Оцінюючи інтелектуальну спадщину І. В. Терлецького, І. Франко свого часу наголосив, що ідеї цього останнього “в іншій ситуації з іншими мотивами віднаходимо 30 літ пізніше в найкращих публікаціях Драгоманова”.
Привабливим для українців, з огляду на проблему легітимності прав Росії щодо українських земель, було питання, пов’язане з Переяславською угодою 1654 р. Ф. Духінський твердив, що угода між Хмельницьким і царськими послами встановлювала вільні зв’язки між Малоросією та Московщиною, а Московщина править Малоросією внаслідок перемоги над нею у битві 1708 р. під Полтавою.
У таких умовах українське політичне думання впродовж XIX ст. пройшло у своєму розвитку послідовні три етапи – українознавчий, українофільський та власне український. Перший з них пов’язаний з іменами та працею багатьох філологів, істориків, етнографів, фольклористів над українською проблематикою. їхні наукові рефлексії забезпечили емансипацію українців від найближчих сусідів – поляків та росіян. Найперше культивувалася мовна емансипація, адже (відповідно до укоріненої в тому часі точки зору) основною прикметою окремого народу була мова. У Галичині в обороні мови на початку XIX ст. стали члени “першої організації” українського відродження – “Товариства греко-католицьких священиків для поширення письмами просвіти і культури серед вірних на основах християнської релігії” – Й. Левицький, І. Могильницький, П. Назаревич, Д. Качановський, В. Сазанський, І. Турманович, І. Трильовський, І. Давидович, І. Снігурський. Першим же вичленив і докладно охарактеризував прикмети української мови як власне мови (а не “наріччя”, як твердила, насамперед, переважна більшість представників російських офіційних та інтелектуальних верств), котрою з найдавніших часів користується автохтон землі від Дону до Дунаю – українське населення – М. Максимович у своїх працях, написаних у 1827 – 1863 роках. Надзвичайно цінними виявилися й наукові напрацювання О. Потебні (праці “Мысль и язык”, “Язык и народность”, “О национализме”), в яких вчений простежив взаємозалежність і взаємопов’язаність думки і мови.
Історичній, етнічній емансипації українців сприяли дослідження в галузі історії, етнографії, етнології, етнопсихології. Визначну роль у цьому процесі, зокрема, відіграли праці М. Костомарова, П. Куліша, О. Кониського, П. Чубинського, Ф. Вовка, які й підвели українську інтелектуальну еліту до декларування українсько-російських протилежностей, унікальності українського психоповедінкового архетипу. А крім того – стали фунтом, на якому зародилися ідеї українського месіанізму, що можна розглядати як новий ступінь кристалізації власне українського політичного думання. Зокрема, сакралізація минулого України, здефінювання української неповторності, віра в те, що майбутнє людство неможливе без України як його “наріжного каменя”, що були формою утвердження існування української національності, віддзеркалилися у творчості членів Кирило-Мефодіївського братства.
Етнодослідження сприяли чіткому окресленню межі української етнічної території (як і території сусідів – поляків та росіян) і дали змогу стверджувати, що поляки й росіяни посягають на землі, які насправді не належать ні одним, ні другим – землі власне українські, адже саме українці їх здавна заселяють й обробляють. Крім того, українознавчі дослідження підвели до обгрунтування думки про культурну єдність, етнічну гомогенність народу, поділеного між Російською та Австро-Угорською імперіями.
Одним із найвагоміших досягнень української політичної думки на українознавчому етапі було формулювання питання української державності. Спочатку – у рамках слов’янської федерації. Саме таке бачення проблеми було у членів таємних галицьких організацій, що існували у 1830-х роках – “Союз мужів”, “Слов’янські республіканці”, “Демократично-військовий союз”. Прихильниками ідеї постання української державності були і члени “Руської трійці”, а на Наддніпрянщині – Кирило-Мефодіївці. Останнім належала першість у розробці проекту політичного возз’єднання східної й західноукраїнських земель. Речником “з’єдиненої України” був і отець В. Подолинський. Йому належить і формулювання ідеї самостійної української держави, обгрунтованої у “Слові перестороги”.
З кінця 50-х років свій внесок у розвиток української політичної думки зробили українофіли (українолюбці, народники, народовці). Українофільство, будучи специфічним проявом інтелектуального, духовного визрівання еліти, проявилося в діяльності громад, земському русі, в організації наукового життя, прагненні преси, просвітництві народних мас українських земель, посиленні зв’язків між наддніпрянцями та західними українцями, в орієнтації на європейські правові та політичні ідеали. Серед визначних діячів періоду – М. Драгоманов, В. Антонович, І. Житецький, О. Кониський, Олена Пчілка, П. Косач, М. Старицький, М. Костомаров та ін.
Пройшовши фазу українофільства з її піднесеннями 70-х і спадами у 80-х роках, українська інтелектуальна еліта наприкінці століття устами Лесі Українки промовила: “Ми відкинули назву “українофіли”, а звемося просто українці, бо ми такими єсьмо, окрім всякого “фільства”.
Політичне думання українських інтелектуалів з кінця XIX ст. розвивалося на плюралістичному ідеологічному грунті, насиченому ідеями демократизму, лібералізму, націоналізму, соціалізму. Зваблення соціалізмом “російського зразка” (на противагу драгомановському соціалізму – соціалізму еволюціоністському, західноєвропейському) принесло чи не найбільшої шкоди українському національному рухові, адже призвело до відпливу значної кількості представників української еліти до російських політичних партій, російського соціуму. Вони стали фактично “втраченими” для нації, з якої походили.
Ідейний спектр української політичної думки кінця XIX – початку XX ст., представниками якої були О. Барвінський, Ю. Бачинський, В. Винниченко, М. Грушевський, Д. Донцов, М. Драгоманов, М. Залізняк, Т. Зіньківський, Б. Кістяківський, М. Ковалевський, Л. Когут, В. Липинський, М. Михайленко, М. Міхновський, О. Назарук, М. Павлик, М. Порш, С. Рудницький, М. Туган-Барановський, І. Франко, Л. Цегельський, М. Шаповал, С. Шелухін та ін., був надзвичайно насиченим. Серед провідних політичних ідей періоду – ідея розрахунку на власні сили; солідаризму інтелігенції, її патріотизму і професіоналізму як передумови розбудови власної держави; громадянського та соціального миру; “всеукраїнськості” як засобу подолання регіоналізму (західноукраїнського і наддніпрянського); надетнічності об’єднуючої ідеї; держави, яка убезпечить населення і територію, створить умови для самовідтворення і самореалізації народу; правової держави; соціально справедливого ладу; європеїзму (політичної орієнтації на Європу, на західноєвропейські демократичні політичні традиції, поступової інтеграції в Європу через встановлення федеративних (конфедеративних) зв’язків тощо; відшукання “свого шляху поступу” та ін.
Загалом аналіз рівня політичного думання української політичної еліти зламу XIX – XX ст. дає підстави твердити про те, що воно було своєрідним проявом повноцінних інтелектуальних процесів в організмі нації. Заслугою еліти стало те, що вона піднесла “українське питання” до рівня проблеми, стрижнем якої стала ідея власної держави. Представники політичної думки змогли виокремити внутрішні й зовнішні чинники, які призводили до бездержавності. Вони обгрунтували твердження про те, що українська нація має все необхідне в економічному, політичному, культурному плані для створення власної держави.
Концепції української державності з’явилися на грунті осмислення причин виникнення держави, з’ясування її сутності, мети існування, функцій, механізму діяльності. У процесі їх розробки були обгрунтовані (конкретизовані) державні кордони України як кордони в етнічних межах; переваги набула національно-державницька ідея над національно-етнічною; республіканський федералізм прийшов на зміну панслов’янському; ідеї децентралізації суспільства (переважно у сфері політики та культури) поступово витіснили нейтралістські, недемократичні. Однак у сфері економіки частина інтелектуалів перевагу віддавали централістським засадам. Поширення набули й ідеї етнічної єдності, соборності України, антимілітаризму та космополітизму. Результатом їх реалізації мала стати “Велика Україна” – політично, економічно, культурно могутня держава.
Реакцією на нейтралістські, бюрократичні, націоналістичні та шовіністичні прояви Росії та на байдужість Австро-Угорщини до проблем недержавних народів стало культивування в українській політичній думці федералістської та самостійницької ідей, що стало своєрідною противагою ідеї неспроможності українців до державного життя. Ідея української автономії була грунтовніше опрацьованою, глибше вкоріненою в свідомість еліти, була домінуючою в її політичному думанні. Самостійницький же ідеал на зламі ХІХ – ХХ ст. вперше дістав політичне, економічне, культурницьке обгрунтування. Розробка обох ідей, в основі яких лежало альтернативне бачення шляхів державного розвитку, уможливили швидкий перехід на практиці (в роки Української національної революції 1917 – 1920 рр.) від федералістських до самостійницьких устремлінь.
Документи: Антонович В. Моя сповідь. Вибрані історичні та публіцистичні твори. – К., 1995; Вивід прав України: Документи і матеріали до історії української політичної думки. – Б. м., 1964; Грінченко Б. – Драгоманов М. Діалоги про українську національну справу. – К., 1994; Грушевский М. Движение политической и общественной украинской мысли в XIX столетии. – СПб., 1907; Донцов Д. Модерне москвофільство. – К., 1913; Кістяківський Б. Вибране. – К., 1996; Когут Л. Україна і московський імперіалізм. (Вступні замітки).- Б. м., 1916; Костомаров М. “Закон Божий” (Книга буття українського народу). – К., 1991; Куліш П. Вибрані твори. – К., 1969; Назарук О. Про Вшех-поляків, їх історію і тайну організацію. – Львів, 1907; Рудницький С. Чому ми хочемо самостійної України? – Львів, 1993; Темницький В. Українські січові стрільці. (Думки й уваги з приводу українського мілітарного руху). – Відень, 1915; Українська суспільно – політична думка в 20 столітті. Документи і матеріали. – Мюнхен, 1983; Цегельський Л. Самостійна Україна. – Відень, 1915.
Андрусяк М. Нариси з історії галицького москвофільства. – Львів, 1935; Андрусяк М. Генеза і характер галицького русофільства в XIX – XX ст. – Прага, 1941; Будзиновський В. Ішли діди на муки (Введення в історію України). – Львів, 1925; Вебер М. Историческій очерк освободительного движенія в Россіи и положение буржуазной демократии. – К., 1906; Гелів С. Консервативна течія в суспільно-політичній думці України XIX ст. – Львів, 1996; Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації ХІХ-ХХ століття. – К., 1996; ГумпловичЛ. Национализм и интернационализм в XIX веке. – К., 1906; Дорошенко Д. З історії української політичної думки за часів світової війни. – Прага, 1936; Жаботинський В. Вибрані статті з національного питання. – К., 1991; Жернокпєєв О. Українська соціал-демократична партія (1899- 1918). – Ів.-Франківськ, 1997; Кармазіно М. Ідея державності в українській політичній думці (кінець XIX – початок XX століття). – К„ 1998; Касьянов Г. Українська інтелігенція на рубежі ХІХ – ХХ століть. Соціально-політичний портрет. – К., 1993; Кухта Б. З історії української політичної думки. – К., 1994; Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців. 1848-1914. На підставі споминів. – Львів, 1926; Лисяк-Рудницький І. Історичні есе: У 2 т. – К., 1994; Оршан Я. Розвиток української політичної думки за сто років. – Лондон, 1938; Охримович Ю. Розвиток української національно-політичної думки // Вишкільний курс. – Брюссель; Мюнхен; Лондон; Нью-Йорк; Торонто, 1970. – Ч. З; Пизюр Є. Конституційна програма і теорія М. Драгоманова // Journal of Ukrainian Studies. – Vol. IX. – № 2. – Foil 1981. – P. 417 – 430; Потульницький В. Нариси з української політології. – К., 1994; Степанюк В., Довбищенко Я. З історії українського соціал-демократичного руху (1900-1918 pp.) – Харків, 1918; Шпорлюк Р. Українське національне відродження // Україна: наука і культура. – Вип. 25; Українська ідея. Історичний нарис. – К., 1995; Щурат В. На досвітку нової доби. Статті й замітки. До відродження Гал. України. – Львів, 1919; Feldman W. Stronnictwa і programy polityczne w Galicyi. 1846- 1906. – Т. 2. – Krakow, 1907; Wasilewski L. Ukraina і sprawa ukrainska. – Krakow, 1911; Bibs L R. The Intellectual Development of V. Lypynskyj: His world View and Political Activity before World War I // Harward Ukrainian Studies. – Vol. IX. – № 3-4. – December, 1985. – P. 263 – 285; Himka J.-P. The Greek Catholic Church and Nation-Bulding en Galicia. 1772-1918 // Ibid. – Vol. VIII. – №3-4. – December, 1984. – P. 426 – 452; Himka J.-P. Young Radicals and independent Statehood: The idea of a Ukrainian Nation-State, 1890 – 1895 // Slawic Review. – Vol.41. – № 2. – 1982. – P. 219 – 235.
М. Кармазіна
(2 votes, average: 2,50 out of 5)