Соціологія короткий енциклопедичний словник
ЖИТТЯ СОЦІАЛЬНЕ – а) компонент сусп. життя (див. Життя суспільне); б) сукупність різноманітних форм спільної діяльності людей, спрямованої на забезпечення умов і засобів їх існування, реалізацію потреб, інтересів, цінностей, вияв, відтворення та утвердження соціальних характеристик індивідів і спільнот “… Що таке життя, – запитував К. Маркс, – якщо воно не є діяльність?”. Однак думку про життя як діяльність (епег£еіа) обгрунтовував ще Аристотель. Отже, в стародавні часи було зафіксовано
Оскільки Ж. с. є спільною діяльністю, то його заг. характеристика передбачає виокремлення передовсім тих особливостей,
Звичайно, спільних форм життєдіяльності людей, тобто реалізації Ж. с., незліченна кількість. Назвемо найголовніші з них: спілкування, праця, гра, споживання, управління, виховання, навчання.
Проте виокремленням безпосередньо спільних, колективних форм життєдіяльності людей та їх предметних умов існування характеристика Ж. с не вичерпується. Його слід розглядати і з боку тих властивостей і форм, що через відкриті колективні процеси безпосередньо не виявляються або ж виявляються слабко, замасковано й опосередковано (напр., природна життєдіяльність організму людини, особисте, приватне життя індивіда). Йдеться про те, що, як і всі інші форми і процеси сусп. життя, Ж. с водночас є вираженням також і того безпосереднього життя, що проходить в індивідах. Без цієї форми життєдіяльності воно просто неможливе. Люди, проживаючи Ж. с., водночас живуть і своїм безпосереднім, власне життям, витрачаючи на Ж. с. свої сили, здоров’я, енергію тощо. Тому Ж. с. наскрізь пронизане процесами і відносинами, пов’язаними з в-вом, відтворенням та реалізацією цього безпосереднього життя. Оскільки ж цей процес в-ва й відтворення безпосереднього життя містить у собі, як відомо, подвійний зміст (з одного боку, в-во засобів до життя, з другого – в-во самої людини, продовження роду), то Ж. с., зрештою, підпорядковується законам і першого, і другого процесів в-ва. Більше того, воно використовується як засіб підтримання індивідуального існування (життя) людини.
Щоправда, у другому випадку Ж. с. набуває особистого, в т. ч. і сімейного життя, що характеризується максимально індивідуалізованими типами соціальності (спільності) та діяльності, котрі, до того ж, не існують без відособлення від суспільства. Індивідуалізація соціальних відносин у таких формах Ж. с. виступає як їх закономірність, а самі ці форми передбачають домінування суб’єктивного чинника (особисте уподобання, задоволення і т. п.). Проте и у цьому разі Ж. с. залишається процесом спільної життєдіяльності людей хоча б з огляду на їх, людей, сусп. природу, що виявляє себе не обов’язково у безпосередньо колективних формах. “Індивід є суспільна істота, – справедливо підкреслював К. Маркс. – Тому всякий прояв його життя – навіть коли він і не виступає в безпосередній формі колективного, здійснюваного разом з іншими, прояву життя, – є проявом і утвердженням суспільного життя” (Маркс К,, Енгельс Ф. З ранніх творів. К., 1973. С.549).
Отже, Ж. с. є не що інше, як спільна життєдіяльність людей, що передбачає їх взаємозалежність, взаємодію і потребу одне в одному. Воно забезпечує збереження і розвиток соціального організму та індивідуальне життя його членів. Це життя людей безпосередньо у колективі, соціальній групі, до реалізується їх спільна діяльність, спілкування, обмін послугами, користування спільними речами і цінностями. Це життя у межах колективно вироблених стереотипах поведінки, організаційної дисципліни, соціального контролю та приписів, знеособлених норм, що вимагають відповідних реакцій і дій. Продукую” їй своє Ж. с., індивіди водночас “виробляють” і соціальні відносини, у межах яких воно реалізується.
Зовні Ж. с. репрезентують різні події, акції, акти, дії, взаємодії, що відбуваються у певному просторово-часовому інтервалі, їх плинна сукупність утворює його тканину, неперервний потік. Так виявляється процесуальний бік Ж. с., бо зміна цих подій, акцій і т. д. виражає його динаміку, ритміку, інтенсивність. З-поміж головних ознак і властивостей Ж. с. слід виокремити такі з них, як його практ. характер, ситуативність та цілеспрямованість, яка, проте, не виключає стихійності, інерційності. Ж. с. притаманні певний спосіб реалізації (стиль життя), якість, особливості структурної організації, рівень задоволення потреб та інтересів людей, конкретно-істор. характер предметності та ін. Ж. с. реалізується як розв’язання одних і породження нових завдань і проблем, як перехід від однієї проблемної ситуації до іншої. Суб’єкт Ж. с. сам же його й організовує та контролює з урахуванням універсальних, конкретних (локальних) та індивідуальних умов життєвої ситуації. При цьому важливе значення має соціальна інфраструктура, що надає Ж. с. певної якості через створення тих чи інших зручностей або незручностей для задоволення різноманітних потреб людей та їх груп.
У зв’язку з тим, що в реальному Ж. с. переплітаються масові та індивідуальні процеси і явища, то потрібно розрізняти у ньому індивідуальний рівень (Ж. с. індивіда, особи) і рівень масових процесів життєдіяльності (Ж. с. класу, суспільства, групи). Досліджуючи Ж. с. на індивідуальному мікрорівні, соціологія висвітлює широкий спектр його неповторних виявів, що становлять повсякденну життєдіяльність людей. Вивчаючи Ж. с. на рівні масових процесів, вона створює картину Ж. С. суспільства на грунті виокремлення особистого, тобто Ж. с. багаточисленних соціальних груп, а також суспільства, нації, народу. Це дає змогу виявляти заг. закономірності Ж. с., найбільш стійкі способи його організації та реалізації.
Особливий аспект Ж. с. – соціокультурний. Він пов’язаний з проблемою соціального існування (“життя”) людської особистості, зафіксованої у витворах культури, мистецтва (текстах, музиці, картинах живопису, скульптурі і т. п.). Давно померли В. Шекспір, О. Пушкін і Т. Шевченко, але їх особистості “живуть” у їх творах і щоразу починають функціонувати в соціокультурному процесі, як тільки люди звертаються до цих творів (читають, вивчають їх, ставлять на сцені тощо). Немає вже, скажімо, і співака М. Бернеса, але з його особистістю ми починаємо спілкуватися, як тільки вмикаємо записи його пісень. Отже, маємо справу з явищем Ж. с. особистості, що відділилася від свого первинного носія та увійшла з допомогою певних знакових кодів до соціокультурного світу людей.
Проте вітчизняною соціологією ні ця, ні інші фундаментальні проблеми Ж. с. належним чином не вивчалися, не розроблено спеціальної теорії цього явища, яка грунтувалася б на власне соціол. понятійному апараті і розкривала його закономірності, ознаки, властивості, показники.
(2 votes, average: 4,50 out of 5)