Політологія
ПОРІВНЯЛЬНА ПОЛІТОЛОГІЯ
ТРАНСФОРМАЦІЯ ПОЛІТИЧНИХ СИСТЕМ У КРАЇНАХ СНД І БАЛТІЇ
4. Центрально-азійські країни. Особливості моделі суспільного ладу
Центрально-азійські республіки – Казахстан, Узбекистан, Туркменістан, Киргизстан, Таджикистан, як і Україна, проголосили на початку 90-х років незалежність. В усіх державах було прийнято нові конституції, сформовано органи державної влади. Водночас слід мати на увазі, що країни Центральної Азії мають як спільні риси в політичному розвитку, так і специфіку, свої історичні,
В основі моделі суспільного ладу незалежних держав Центральної Азії, що виникли на пострадянському просторі, – збереження стародавніх і племінних традицій та поєднання їх із сучасними реаліями. Доводиться враховувати прагнення деяких релігійних кіл створити ісламську державу. Процес суперечливий. І все-таки центрально-азійські країни надають перевагу світській державі, водночас забезпечується конституційне закріплення вільного розвитку всіх релігійних
Розглянемо політичні, економічні й соціальні процеси в кожній країні.
Насамперед – про ситуацію в Республіці Казахстан (територія – 2,7 млн. кв. км.; населення – 14,4 млн. чол.). Процес трансформації політичних структур тут відбувається складно, неоднозначно.
Президент Казахстану Нурсултан Назарбаєв – один із визнаних державних діячів у Центрально-азійському регіоні. На посаду Президента його обрано 1 грудня 1990 року. Як відомо, останньою формою державності в казахів був союз трьох жузів – племінних об’єднань – старшого, середнього й молодшого. За традицією вважалося, що старший жуз постачає народові правителів, середній – поетів і мислителів, а молодший – воїнів. Нинішній Президент Казахстану, який пройшов шлях до влади через посаду першого секретаря ЦК Компартії Казахстану, походить із старшого жузу, тобто племені, що вирощує еліту. Нині за його участі в країні енергійно проводяться політичні й економічні реформи, ініційовано низку міжнародних акцій, зокрема створення Євразійського співтовариства. Широкий комплекс проблем становлення Казахстану як незалежної держави, його суспільно-політичного ладу, місця цієї провідної центрально-азійської країни в світовій цивілізації Н. Назарбаєв осмислює в книзі “На порозі XXI століття” (1996): “Казахстан має стати не просто економічно розвиненою державою. Він має стати рішучим послідовником і надійним символом демократії й прав людини”.
У Казахстані після проголошення незалежності на всіх рівнях рад – від сільських до парламенту – відбувся саморозпуск. Причому цілком добровільно, що вчергове здивувало світ загадковою східною організованістю. У березні 1994 р. в Казахстані обрано новий парламент (177 депутатів), який працював на професійній основі, але через рік Конституційний суд країни визнав повноваження депутатів нелегітимними: було виявлено факти порушення конституційних норм під час визначення виборчих округів та в методиці підрахунків голосів. Парламент було розпущено, прийнято відставку уряду. Законодавчі повноваження перейшли до Президента.
У квітні 1995 р. на всенародному референдумі (референдум ініційовано Асамблеєю народів Казахстану, його ідею підтримали п’ять впливових політичних партій: “Народна єдність Казахстану”, “Народний конгрес Казахстану”, “Партія відродження Казахстану”, “Соціалістична партія Казахстану”, “Народно-кооперативна партія Казахстану”) повноваження Президента Н. Назарбаєва було продовжено до 2000 р.
Конституцію Республіки Казахстан прийнято всенародним референдумом 30 серпня 1995 року. Відповідно до Основного Закону Казахстан проголошує себе демократичною, світською, правовою державою, вищими цінностями якої є людина, її життя, права й свободи.
Республіка Казахстан є унітарною державою з президентсько-парламентською формою правління. Єдиним джерелом державної влади є народ. Народ здійснює владу безпосередньо через республіканський референдум і вільні вибори, а також делегує здійснення своєї влади державним органам.
Державна влада в республіці єдина, здійснюється на основі Конституції й законів відповідно до принципів її поділу на законодавчу, виконавчу й судову гілки та їхньої взаємодії з використанням системи стримувань і противаг.
Громадські об’єднання рівні перед законом. Не допускається незаконне втручання держави в справи громадських об’єднань, а їх – у справи держави, покладання на громадські об’єднання функцій державних органів, державне фінансування громадських об’єднань.
Згідно з Конституцією, Президент Республіки Казахстан є главою держави, її найвищою посадовою особою, визначає головні напрями внутрішньої та зовнішньої політики держави, представляє Казахстан всередині країни й у міжнародних відносинах. Президент Республіки Казахстан обирається відповідно до конституційних законів повнолітніми громадянами Республіки на основі загального, рівного й прямого виборчого права таємним голосуванням терміном на п’ять років. Одна й та сама особа не може обиратися Президентом республіки більше двох разів поспіль.
Президент Республіки Казахстан призначає чергові й позачергові вибори до парламенту республіки, за згодою парламенту призначає на посаду прем’єр-міністра республіки; звільняє його з посади; за поданням прем’єр-міністра визначає структуру уряду республіки, призначає на посаду та звільняє з посади його членів; здійснює інші повноваження, передбачені Основним Законом країни.
Президент республіки несе відповідальність за дії, здійснені під час виконання своїх обов’язків, його може усунути з поста парламент лише в разі державної зради.
Парламент Республіки Казахстан є найвищим представницьким органом республіки, що здійснює законодавчі функції. Термін повноважень парламенту – чотири роки. Парламент складається з двох палат: Сенату й Мажилісу. Сенат утворюють депутати, що обираються по дві особи від кожної області, міст республіканського значення й столиці республіки. Сім депутатів Сенату призначаються президентом Республіки на термін повноважень парламенту. Мажиліс складається з шістдесяти депутатів, що обираються в одномандатних територіальних округах.
Парламент на спільному засіданні палат на пропозицію Президента республіки має право вносити зміни й доповнення до Конституції, дати згоду на призначення Президентом прем’єр-міністра республіки, заслухавши доповідь прем’єр-міністра про програму уряду, схвалити або відхилити її, здійснювати інші повноваження, покладені на парламент Конституцією.
Президент республіки може розпустити парламент у випадках висловлення парламентом вотуму недовіри урядові, дворазової відмови парламенту дати згоду на призначення прем’єр-міністра, політичної кризи в результаті неподоланних незгод між палатами парламенту або парламентом та іншими гілками влади.
Уряд здійснює законодавчу владу Республіки Казахстан, очолює систему виконавчих органів і керує їхньою діяльністю. Уряд відповідальний перед Президентом республіки, а також підзвітний парламентові республіки. Уряд Республіки Казахстан розробляє головні напрями соціально економічної політики держави, її обороноздатності, безпеки, забезпечення громадського порядку й організовує їх здійснення.
Президент республіки має право з власної ініціативи прийняти рішення про припинення повноважень уряду і увільнити від обов’язків будь-якого його члена. Звільнення з посади прем’єр-міністра означає припинення повноважень усього уряду.
Конституційна рада Республіки Казахстан складається з семи членів, повноваження яких тривають шість років. Голова й два члени Конституційної ради призначаються Президентом республіки, два члени – головою Сенату, два – головою Мажилісу. Конституційна рада вирішує в разі суперечності питання про правильність проведення виборів Президента республіки, депутатів парламенту й проведення республіканського референдуму; дає офіційне тлумачення норм Конституції; розглядає інші питання, покладені на неї Основним Законом країни.
Місцеве державне управління здійснюється місцевими представниками й виконавчими органами, що відповідають за стан справ на певній території. Місцеві представницькі органи – масліхати – обираються населенням на чотири роки. Місцеві виконавчі органи входять до єдиної системи виконавчих органів Республіки Казахстан, забезпечують проведення загальнодержавної політики виконавчої влади в поєднанні з інтересами й потребами розвитку відповідної території. Місцевий виконавчий орган очолює акім відповідної адміністративно-територіальної одиниці, що є представником Президента й уряду республіки. Компетенція масліхатів, організація й порядок їхньої діяльності, правовий статус депутатів установлюються законом.
На початку жовтня 1998 р. парламент Казахстану прийняв поправки до Конституції, продовживши термін повноважень глави держави до 7 років і призначивши позачергові президентські вибори на січень наступного року. Політичні опоненти Н. Назарбаєва стверджували, що прискорення виборів викликане зниженням рейтингу Президента та його авторитету в суспільстві через невдачі економічних і соціальних реформ і зростанням популярності колишнього прем’єр-міністра Кажагельдина.
Вибори 10 січня 1999 p. стали першими в історії Казахстану виборами глави держави, що проводилися на альтернативній основі. Крім Н. Назарбаєва, було зареєстровано ще 3 кандидати. Акажана Кажагельдина – головного (як стверджувала незалежна преса) суперника чинного Президента, Центрвиборчком так і не зареєстрував кандидатом у Президенти.
Місія ОБСЄ констатувала, що виборчий процес у Казахстані не відповідав міжнародним стандартам. Порушення полягали, зокрема, в тиску й залякуванні владою альтернативних кандидатів та їхніх прихильників, ускладненому доступі до ЗМІ, масованій пропаганді на користь нинішнього Президента в державних мас-медіа.
Хоч там як, Н. Назарбаєв здобув переконливу перемогу на виборах. За його кандидатуру віддали голоси 81,7 відсотка виборців, що взяли участь у голосуванні. Отже, вісім наступних років – до 3 грудня 2006 р. – главою держави залишається перший Президент Казахстану Н. Назарбаєв.
Напередодні виборів до парламенту, які відбулися 19 вересня 2004 року, на з’їзді пропрезидентської партії “Отан” Н. Назарбаєв оголосив про початок масштабної політичної реформи, метою якої є підвищення ролі парламенту в системі влади. Створено Національну комісію з питань демократії та громадянського суспільства.
Наступницею нинішнього Президента Казахстану називають його дочку Даригу Назарбаєву, яка нині є главою потужного казахського медіа – холдингу “Хабар”, керівником Міжнародного інституту сучасної політики, лідером ново створеної партії “Асад” (дослівно: “Всім миром”), “Асад”, що налічує 170 тисяч членів, має вдихнути нове життя в пропрезидентський табір, стомлений колишніми партіями влади, й дати бій опозиції в рамках легітимного політичного процесу. “Асад” стає провідною політичною партією в країні, Д. Назарбаєва – другим після Президента політиком. Д. Назарбаєва: “Громадянські інститути, громадські організації й політичні партії повинні працювати на те, щоб підносити рівень політичної культури, пояснювати людям, що відбувається, щоб вони самі робили усвідомлений вибір, самі розуміли, в чому їхній інтерес і яка громадська сила чи політична партія найбільшою мірою здатна захищати ці інтереси в органах влади”. І далі: “Роль політичних партій старого типу, утворених наприкінці минулого сторіччя, відходить у минуле. Тепер потрібна партія нового типу”. До речі, сама Д. Назарбаєва вважає, що Н. Назарбаєв 2006 року балотуватиметься в президенти. Це не суперечить Конституції.
Неоднозначно оцінюється політика владних структур у підході до міжнаціональних взаємовідносин. Заміна не казахів на казахів у державній адміністрації, поліції, парламенті негативно впливають на російськомовне населення, яке побоюється, що його майбутнє (в Казахстані з 14,4 млн. осіб 60,3 відсотка – не казахи, переважно росіяни й українці) – це вимушене поповнення низькооплачуваної робочої сили для обслуговування казахської еліти. Проте ці побоювання не мають під собою грунту. У Казахстані права всіх націй захищено Конституцією. Російська мова є офіційною й прирівнюється до державної. Грошовий знак тенге має написи двома мовами: казахською та російською.
У зовнішній політиці, зокрема щодо країн СНД, Президент Казахстану виступає за інтеграцію в пострадянському просторі, послідовно обстоює потребу розвитку як двосторонніх (останнім часом тричі офіційно відвідав Україну), так і багатосторонніх відносин (у лютому 1995 р. президентами Казахстану, Узбекистану й Киргизстану прийнято рішення про створення міждержавної ради, до якої ввійшли президенти, прем’єр-міністри, міністри закордонних справ із штаб-квартирою в Алмати). Крім того, створено Центрально-азійський банк. У цьому контексті можна розглядати й створення влітку 1998 р. “Центрально-азійського економічного співробітництва”, куди ввійшли Узбекистан, Казахстан, Киргизстан і Таджикистан.
Визначаючи перспективи розвитку СНД, Н. Назарбаєв стверджує: “Сьогодні докорінно треба реформувати не тільки саму Співдружність, а й російську політику стосовно своїх найближчих сусідів. Поки вона не стане справді відповідальною й дружньою, орієнтація країн СНД на інші геополітичні центри зберігатиметься. Гадаю, що ніхто не сперечатиметься з тим, що й досі “ключі” від інтеграції перебувають у Кремлі”.
Порівняно зважені політичні й економічні перетворення здійснюються в Республіці Узбекистан (територія – 447,4 тис. кв. км.; населення – 25,2 млн. чол.). Як відомо, родоплемінна структура тут розмита й не відіграє істотної ролі. Важливе значення надається традиціям колишніх могутніх середньо-азійських держав: Бухари, Коканду, Хорезму. Не випадково обраний 29 грудня 1991 року Президент Узбекистану Іслам Карімов, колишній перший секретар ЦК Компартії республіки, який народився в Самарканді – одній із двох столиць бухарської держави, обрав історію Бухари за базову.
До речі, ташкентська еліта тривалий час не могла усвідомити, чому їй належить підкорюватися самаркандцеві. Боротьба кланів, що передувала остаточному утвердженню Іслама Карімова, завершилася на його користь. При цьому і ташкентці, і ферганці, і, зрозуміло, самаркандці знайшли своє місце у владних структурах.
Підвалиною нової узбецької державності стало вчення бухарських правителів – від грізного еміра Тимура до великого теолога Накшабанда. І. Карімов зазначив, що звертається до мудрості великого Тимура: заволодівши розумом людей, можна наказувати їм. У 1991 р. І. Карімов так відповів депутатам Верховної Ради Узбекистану на звинувачення його в диктаторських проявах: “У нашій республіці може бути або демократія, або порядок. І я обрав порядок”. Головна заповідь Президента: “На Сході владу не ділять”. Досвід Південної Кореї, Чилі, Китаю й навіть Туреччини, як переконує І. Карімов, є найкращим доказом ефективності політики твердої руки щодо центрально-азійських країн.
І. Карімов, якого в січні 2000 р. знову обрано Президентом Узбекистану, – послідовний прихильник світської держави, однозначно наголошує на своїй протидії ісламському екстремізму. Референдум, що відбувся в країні на початку 2002 p., продовжив термін повноважень Президента Узбекистану з нинішніх п’яти до семи років. Наступні вибори мають відбутися в 2007 році.
До речі, восени 2003 року старша дочка І. Карімова Гульнара – одна з найбагатших ділових жінок Узбекистану – вийшла заміж за міністра закордонних справ Садика Сафаєва, який доти обіймав посаду Надзвичайного й Повноважного Посла Узбекистану в Сполучених Штатах Америки. Вважають, що С. Сафаєв може стати наступником І. Карімова.
За Конституцією (прийнято 8 грудня 1991 p., внесено зміни 28 грудня 1993 p.), Узбекистан – президентська республіка. Від імені народу Узбекистану можуть виступати тільки обрані ним Олій Мажліс і Президент республіки.
Система державної влади Республіки Узбекистан Грунтується на принципі поділу влад на законодавчу, виконавчу й судову.
Найвищим державним представницьким органом є Олій Мажліс Республіки Узбекистан, який здійснює законодавчу владу. Складається з депутатів, що обираються в територіальних виборчих округах на багатопартійній основі терміном на п’ять років. Нині це двопалатний парламент, вибори до нижньої палати проводяться переважно за партійними списками.
До виключних повноважень Олій Мажлісу належать: прийняття Конституції Республіки Узбекистан, внесення в неї змін і доповнень; призначення виборів до Олій Мажлісу, визначення дат виборів Президента республіки, затвердження указів Президента республіки про призначення та звільнення з посади прем’єр-міністра, його першого заступника, заступників прем’єр-міністра, членів Кабінету міністрів, здійснення інших повноважень, передбачених Конституцією.
Президент Республіки Узбекистан є главою держави й виконавчої влади. Він водночас очолює Кабінет міністрів.
Президент Республіки Узбекистан обирається громадянами цієї країни на основі загального, рівного й прямого виборчого права таємним голосуванням терміном на п’ять років, виступає гарантом дотримання прав і свобод громадян, Конституції й законів Республіки Узбекистан; представляє Республіку Узбекистан всередині країни й у міжнародних відносинах.
У разі виникнення в складі Олій Мажлісу Республіки Узбекистан неподоланних суперечностей, що ставлять під загрозу його нормальне функціонування, або неодноразове прийняття ним рішень, що суперечать Конституції, Олій Мажліс може бути розпущений за рішенням Президента, прийнятим за згодою Конституційного суду.
Якщо Президент Республіки Узбекистан за станом здоров’я не може виконувати свої обов’язки, в десятиденний термін на надзвичайному засіданні Олій Мажліс з депутатів на термін до трьох місяців обирає тимчасово виконуючого обов’язки Президента. У цьому випадку мають бути у тримісячний термін проведені всенародні вибори Президента Республіки Узбекистан.
Склад Кабінету міністрів формує Президент і затверджує Олій Мажліс республіки. Кабінет міністрів забезпечує ефективне функціонування економіки, соціальної й духовної сфери, виконання законів, інших рішень Олій Мажлісу, указів, постанов і розпоряджень Президента республіки.
Представницькими органами влади в областях, районах і містах є ради народних депутатів, очолювані хакімами, які, з огляду на інтереси держави й громадян, вирішують питання, віднесені до їхньої компетенції. Органом самоврядування в селищах, кишлаках і аулах є схід громадян, що обирає на два з половиною роки голову (аксакала) і його радників. Порядок виборів, організація діяльності та обсяг повноважень органів самоврядування регулюється законом.
Судова влада в Республіці Узбекистан діє незалежно від законодавчої та виконавчої, політичних партій, інших громадських організацій. Організація й порядок діяльності судів визначаються законом.
Конституційний суд Республіки Узбекистан розглядає справи про конституційність актів законодавчої та виконавчої влади. Конституційний суд за поданням Президента обирається Олій Мажлісом із спеціалістів у галузі політики й права у складі голови, заступника голови й суддів. У своїй діяльності судді Конституційного суду незалежні й підкорюються тільки Конституції Республіки Узбекистан.
Останнім часом проблема формування громадянського суспільства, відносин владних структур, громадян стала активніше досліджуватися фахівцями різних напрямів і галузей соціального знання. У книзі “Узбекистан на порозі XXI сторіччя: загрози безпеці, умови й гарантії прогресу” І. Карімов стверджує: “Для нас громадянське суспільство – це соціальний простір, де верховенствує закон, який не тільки не суперечить, а й сприяє саморозвитку людини, реалізації інтересів особистості, максимальному функціонуванню її прав і свобод”. І далі: “Закони держави не повинні обмежувати права людини, громадянина, проте й законів повинні дотримуватись усі беззаперечно”.
До проблеми громадянського суспільства Іслам Карімов звертається й у доповіді на IX сесії Олій Мажлісу другого скликання (29 серпня 2002 p.): “П’ятий пріоритет і найважливіша передумова формування громадянського суспільства – це посилення ролі та значення в житті суспільства недержавних і суспільних інститутів. Це реалізація на ділі принципу “від сильної держави – до сильного суспільства”. Це поетапне й поступове зменшення ролі державних структур у вирішенні багатьох завдань, пов’язаних насамперед із соціально-економічними процесами й передання цих функцій громадським організаціям”.
Зайнігдін Ісламов, доктор юридичних наук, професор вважав, що громадянське суспільство передбачає економічно розвинену ситуацію й досить високий рівень суспільного добробуту, завдяки якому суб’єкти громадянського суспільства здатні разом, але без участі держави, реалізувати свої інтереси. В Узбекистані така ситуація лише починає формуватися.
Нині Узбекистан переживає серйозні економічні труднощі. Насилу долається спад виробництва, є проблеми із забезпеченням населення продуктами, зокрема хлібом, середній доход громадян не перевищує 30 доларів. У цій ситуації владні структури Узбекистану мусили попросити кредити у Всесвітнього банку й Міжнародного валютного фонду. За сприяння США Узбекистан отримав кредит у 1,5 мільярда доларів. Одночасно спостерігається зростання впливу США на економічну й політичну ситуацію в цій центрально-азійській державі. На сьогодні американським компаніям належать ключові позиції у виробництві й експорті золота й урану – найважливіших, після бавовни, джерел валютних надходжень країни.
І. Карімов – послідовний прибічник світської держави. Саме діями релігійних екстремістів пояснюють терористичні акти в лютому 1999 p., коли від вибухів у Ташкенті загинуло 14 осіб, 128 – поранено, 83 з них доставлено до лікарні. Як вважає Президент Узбекистану, мета терористів полягала в тому, щоб підірвати мир і спокій у країні, посіяти сумнів щодо правильності нинішньої політики. Реакція громадян Узбекистану була зворотною.
У квітні 2004 року в Ташкенті й Бухарі внаслідок терористичних актів і сутичок міліції з фундаменталістами загинуло 42 особи, серед них 3 міліціонери. За офіційною версією, здійснені терористичні акти – це спроби завдати удару по міжнародній антитерористичній коаліції і насамперед по Сполучених Штатах Америки як її основному учасникові. При цьому слід враховувати той факт, що в Узбекистані розміщено американську військову базу, а влада країни підтримувала дії США в Афганістані. Інша версія полягає в тому, що терористичні акції – справа рук відповідних сил усередині Узбекистану, які прагнуть експлуатувати тих, хто незадоволений надмірно жорсткою політикою владних структур щодо радикального ісламістського угруповання “Хізб-ут-Тахрір”. Сьогодні режим Іслама Карімова вважається одним із найжорстокіших у Центральній Азії. Ставши вірним союзником США в боротьбі з тероризмом, узбецький Президент скористався цим для того, щоб застосувати репресії проти опозиціонерів – ісламістів незалежно від того, виступали вони за збройні методи боротьби чи ні. І немає нічого дивного в тому, що така репресивна політика тільки збільшила лави терористів.
У зовнішньополітичній сфері Узбекистан за роки незалежності визначив своє місце, набув самостійного голосу у світовому співтоваристві. Нині Узбекистан визнали 165 держав, із більш як 120 країнами світу встановлено офіційні дипломатичні відносини.
Президент І. Карімов рішуче виступає проти поспішної інтеграції країн СНД. Ним визначено п’ять головних передумов, на яких має здійснюватися інтеграція й кооперація між державами. Це – добровільність і цілковита рівноправність держав, однакова спрямованість та ідентичність реформ, що здійснюються в кожній країні, опора передусім на власний потенціал, неприпустимість форсування інтеграційних процесів, коли формування спільних наддержавних структур тяжіє над процесами економічної інтеграції.
Туркменським феноменом називають те, що нині відбувається в цій країні. Республіка Туркменістан (територія – 488,1 тис. кв. км.; населення – 4,6 млн. чол.) має яскраво виражений племінний поділ: загалом 30 племен, найбільших – п’ять. Племена мають чіткі ареали розміщення, “свої” землі. За ними республіка має п’ять великих областей – велайятів. Першим Президентом Туркменістану в 1990 р. було обрано Сапармурата Ніязова, колишнього першого секретаря ЦК Компартії Туркменістану. При цьому враховувався й той факт, що за своїм походженням С. Ніязов був із племені теке, з якого історично виходили правителі країни. Свою легітимність Президент Туркменістану підтвердив після прийняття нової Конституції на всенародних виборах у червні 1992 р. (за нього проголосувало 99,5 відсотка виборців) і на референдумі в січні 1994 p., який продовжив повноваження Президента ще на п’ять років, до 2002 р. Цьому значною мірою сприяло толерантне ставлення глави держави до інших племен, а також до національно-демократичного опозиційного руху “Агзи бирлик” (“Єдність”).
Парламент Туркменістану, “враховуючи звернення громадян і виконуючи волю народу”, закріпив за Президентом нове ім’я – Сапармурат Туркменбаші (вождь усіх туркменів). У грудні 1999 р. Халк Маслахати (народна рада – входять Президент, депутати Меджлісу, члени уряду, керівники адміністративних утворень) постановила, що С. Ніязов “не обмежується в термінах президентства”. Гіолітрада Демократичної партії Туркменістану (С. Ніязов – її почесний голова) запропонувала надати йому ці повноваження довічно. І, нарешті, в 2002 р. народна рада оголосила Ніязова довічним Президентом.
Відповідно до Конституції, Туркменістан – демократична, правова, світська держава, в якій державне правління здійснюється у формі президентської республіки. Туркменістан, згідно з законом, має статус постійного нейтралітету.
У Туркменістані – президентська республіка. Найвищим представницьким органом народної влади є Халк Маслахати (народна рада) Туркменістану. Вищу державну владу й управління в Туркменістані здійснюють Президент, Меджліс (50 депутатів), Верховний суд, Вищий господарський суд, Кабінет міністрів. Туркменістан складається з адміністративно-територіальних утворень, де діють місцеві органи самоврядування.
У руках Туркменбаші зосереджується вся повнота влади. Він – Президент республіки, глава Кабінету міністрів, керівник найвищого органу представницької влади – Халк Маслахати (народної ради), голова ради старійшин. Він же – верховний головнокомандувач у чині генерала армії, голова Ради оборони й національної безпеки, начальник цивільної оборони, голова єдиної в країні Демократичної партії.
По всій країні розпочалося будівництво пам’ятників першому туркменському Президентові, його іменем названо вулиці, міста й навіть канали. У центрі Ашхабада споруджено незвичайний пам’ятник – 12-метрову позолочену фігуру поставлено на 23-метровий постамент. Подібних пам’ятників немає в історії Середньої Азії: ісламська релігія забороняла зображення людей. С. Ніязов створив звід правил, за якими повинен жити кожний туркмен. Книга названа “Рухнама” (“Духовна книга”) – головна книга туркменського народу, книга – дороговказ. Вона підбиває підсумки історичної діяльності туркменів, розповідає про особливості їхнього розуму, звички, традиції, бажання й прагнення. За словами С. Ніязова, в “Рухнамі” описано всі морально-філософські риси туркменського народу. На прикладах історичного становлення туркменської нації та її державності зроблено висновок, що тільки за внутрішньої згуртованості народу, всіх його племен на єдиній платформі моральних засад і традицій держава може бути стабільною. “Туркменістан – улюблена Вітчизна, краю рідний мій, і в думках, і серцем я завжди з тобою. За найменше зло, завдане тобі, хай відніметься рука моя. За найменший наклеп на тебе хай знесиліє язик мій. У час зради Батьківщини, Сапармурата Туркменбаші Великого, священного стяга твого, хай перерветься дихання моє!” – цією клятвою туркмени розпочинають усі збори, уроки в школах, її завчають навіть у дитячих садках. Сам Ніязов неодноразово заявляв, що перехльостування через край у цих питаннях його не бентежить. Туркменбаші переконаний: коли суспільство створить цивілізовану економіку, в основі якої буде приватна власність, з’являться справді демократичні інститути, необоротним фактом стане верховенство закону й непорушність прав людини, тоді й зайве, наносне, що стосується його особи та імені, відпаде саме собою.
У чому феномен культу особи Туркменбаші? Відповідь, напевне, треба шукати в особливостях азійського менталітету: вождь може бути тільки один, а одноплемінники повинні беззаперечно визнавати його верховенство. Цим обмежується й кадрова політика президента, спрямована на зміцнення режиму особистої влади. Він використовує принцип противаги (не допускати посилення позицій будь-кого з ближнього кола). Президент відкрито дає зрозуміти своїм чиновникам, що має компромат на них, і робить це регулярно. Такий принцип допомагає йому “тримати у вуздечці чиновників, які відчувають, що перебувають “під ковпаком”. Друге правило кадрової роботи вождя – регулярні зміни керівного складу, що не дає нікому “вкоренитися” на одному місці й перетворитися на самостійний центр сили.
У Туркменістані з ініціативи С. Ніязова розроблено прагматичну програму “10 років благополуччя”, пізніше трансформовану в “10 років стабільності”. Її головні положення: спираючись на позитивні елементи минулого, бачити й здійснювати нове. У перспективі передбачається перехід від експорту сировини (газ, нафта, бавовна, каракуль) до продажу готових виробів і напівфабрикатів. Мала держава, на переконання Президента, повинна спиратися на власні сили.
Проте реалізувати цю ідею виявилося не так просто. За запасами газу Туркменістан посідає п’яте місце в світі. Продаж газу є вирішальним фактором соціальної й політичної стабільності в країні. Єдиний газопровід із Туркменістану проходить через Росію. Із 2007 року монопольним покупцем газу на 25 років стає російський “Газпром”, а єдиним експортним ринком – російський, який, зрозуміло, визначатиме занижені ціни для Туркменістану й підвищені для імпортерів туркменського газу. Україна, зокрема, за угодою має отримати в 2004 році 36 мільярдів кубометрів газу, більшу частину видобутого за цей період. Спроба здійснити туркменсько-іранський проект прокладання трубопроводу Туркменістан – Іран – Туреччина – Південна Європа до останнього часу не мала успіху. Втрутився Вашингтон, відомий своїм недоброзичливим ставленням до Ірану, й примусив усіх інвесторів відмовитися від фінансування проекту.
Рівень життя в Туркменістані невисокий. Середня заробітна плата становить 20-25 доларів. Тут діє зрівнялівка. Рівень заробітної плати в різних секторах економіки й у державних і приватних підприємствах обмежується законом.
Заробітної плати вистачає для досить скромного існування, користування порівняно невисокими в ціні комунальними послугами (забезпечення населення газом безкоштовне). Кожному громадянину за порівняно невисокими цінами продається певна кількість м’яса, масла, цукру, рису, господарського мила. У згадуваній книзі “Рухнама” Туркменбаші закликає еліту і співгромадян пройнятися духом національної величі, необхідним для побудови нової країни. Але біда в тому, що ані корумповані чиновники, заклопотані бажанням якнайшвидше напхати кишені, ані замордовані злиднями громадяни не готові до сприяння геройству вождя.
У зовнішньополітичній діяльності Туркменістан дотримується статусу постійного нейтралітету, який законодавчо закріплено в Конституції країни: “Туркменістан на основі закону має статус постійного нейтралітету. Визнаний світовим співтовариством постійний нейтралітет Туркменістану є основою його внутрішньої та зовнішньої політики”. У грудні 1995 р. Генеральна Асамблея ООН одноголосно ухвалила безпрецедентну резолюцію “Постійний нейтралітет Туркменістану”. У цьому документі висловлено міжнародне визнання політики “відкритих дверей” і невтручання у внутрішні справи інших держав, яку проводить країна від часу проголошення незалежності. С. Ніязов зазначав: “Хочу особливо наголосити: міжнародна підтримка нашого зовнішнього курсу не випадкова. У світі дедалі більше людей розуміє – нейтралітет Туркменістану відповідає загальним інтересам наших сусідів, бо відкриває широкі перспективи для розвитку в регіоні взаємовигідного співробітництва, для стабілізації обстановки, створення клімату взаємоповаги й довіри”.
У Киргизькій Республіці (територія – 198,5 тис. кв. км; населення – 4,7 млн. чол.), як і в інших незалежних державах Центральної Азії, також відбуваються складні політичні й економічні процеси. Президентом Киргизстану 27 жовтня 1990 року обрано академіка Аскара Акаєва. На цей час з’ясувалося, що А. Акаєв є прямим нащадком одного з останніх киргизьких правителів хана Шабдана, тобто законним спадкоємцем престолу. На посту Президента він виступив прибічником пріоритету прав людини над правами нації, що спричинило нарікання місцевих націонал – радикалів.
Згідно з Конституцією, Киргизстан – суверенна, унітарна, демократична республіка, побудована на засадах правової, світської держави. Він є президентською республікою. Народ Киргизстану є носієм суверенітету та єдиним джерелом влади, яку здійснює через систему державних органів. Державна влада в країні грунтується на принципах верховенства влади народу, яку представляє й забезпечує всенародно обраний глава держави – Президент, її поділу на законодавчу, виконавчу й судову, а також розділення функцій загальнодержавної влади й місцевого самоврядування.
У грудні 1995 р. А. Акаєва на альтернативній основі повторно обрано Президентом Киргизстану. Перед виборами він заявив: “Я пішов на цей безпрецедентний крок (вибори на альтернативній основі), щоб довести: Азія спроможна на демократичний шлях розвитку”. У грудні 2000 р. А. Акаєва переобрано ще на один термін.
2 лютого 2003 року в Киргизстані відбувся референдум про внесення поправок до Конституції. Головною метою цієї конституційно-правової реформи є передання частини повноважень Президента урядові й парламенту країни задля ефективнішого функціонування всіх гілок державної влади. Так, прем’єр-міністр вноситиме кандидатури членів уряду на затвердження парламентом, парламент затверджуватиме суддів усіх рівнів. Оновлена редакція Конституції передбачає створення однопалатного парламенту в складі 75 депутатів (сьогодні загальна кількість депутатів двох палат – 105 осіб), які працюють на постійній основі та обираються за мажоритарною системою.
Більшість громадян Киргизької Республіки (70 відсотків) висловилися за збереження за А. Акаєвим президентських повноважень у попередньому обсязі до кінця терміну президентства – 2005 року.
Нинішній Президент Киргизстану є активним прибічником процесів у СНД, підтримав інтеграційний курс Росії у стосунках із країнами – учасниками СНД. Цьому передував складний пошук місця Киргизстану в новому геополітичному просторі: вивчалася можливість “тюркського загального ринку”, запропонованого Туреччиною, “ісламського загального ринку”, на який орієнтували Саудівська Аравія та Іран, можливість зближення з Китаєм. Зрештою було обрано шлях тіснішої інтеграції з країнами СНД. Прикладом цього можуть бути відносини Киргизстану та України.
Президент Киргизстану виступив з ініціативою відродити напередодні третього тисячоліття ідею Великого Шовкового шляху. “Дипломатія Шовкового шляху” передбачає як напрями відносин (“Киргизстан – прикордонні країни”, “Киргизстан-Європа”, “Киргизстан-Східна, Південно-Східна Азія”), так і принципи цих відносин (рівноправне партнерство, взаємозалежність, взаємна вигода, довгострокова перспектива, багатовекторне співробітництво). Киргизстан і може й готовий виступити сполучною ланкою між усіма країнами Великого Шовкового шляху.
Політична нестабільність, занепад економіки спостерігається в країнах, що потерпіли від міжнаціональних і воєнних конфліктів. Ідеться, насамперед, про Республіку Таджикистан (територія – 143,1 тис. кв. км.; населення – 6,6 млн. чол.), яку роздирають кланові й етнічні суперечності, де корумпована економіка, де опозиція, підтримувана зарубіжними країнами, веде збройну боротьбу проти владних структур. Уведення до Таджикистану 20-тисячних колективних миротворчих сил СНД, посилена охорона кордону російськими військами, заборона опозиційних партій і рухів тривалий час не приносили очікуваних результатів.
Попри все це в Таджикистані прагнуть розвивати конституційний процес. У листопаді 1994 року прийнято нову Конституцію Таджикистану.
Відповідно до Основного Закону Республіка Таджикистан – суверенна, демократична, правова, світська й унітарна держава. Це – соціальна держава, політика якої спрямовується на створення умов, що забезпечують гідне життя й вільний розвиток людини. Таджикистан – президентська республіка. Право виступати від імені народу Таджикистану належить тільки Президентові й Маджлісі Олі.
Громадські об’єднання створюються й діють у рамках Конституції й законів. Держава надає їм однакові можливості в їхній діяльності. Релігійні організації відокремлюються від держави й не можуть втручатись у державні справи. Створення й діяльність громадських об’єднань, що пропагують расову, національну, соціальну й релігійну ворожнечу чи закликають до насильницького повалення конституційного ладу й організації збройних груп, забороняються.
Маджлісі Олі є найвищим представницьким і законодавчим органом Республіки Таджикистан. Маджлісі Олі обирається терміном на п’ять років.
Президент Республіки Таджикистан є главою держави й виконавчої влади (уряду), гарантом Конституції й законів, прав і свобод людини й громадянина, національної незалежності, єдності й територіальної цілісності, спадкоємності й довговічності держави, узгодженого функціонування та взаємодії державних органів, дотримання міжнародних договорів Таджикистану.
Уряд республіки забезпечує ефективне керівництво функціонування економіки, соціальної й духовної сфери, виконання законів, рішень Маджлісі Олі, указів і розпоряджень Президента Таджикистану.
Місцева влада складається з представницьких і виконавчих органів, які діють у рамках своїх повноважень. Органом самоврядування в населеному пункті й селі є джамоат. Порядок утворення, повноваження й діяльність органів місцевої влади регулюються конституційним законодавством.
Судову владу в Таджикистані здійснюють Конституційний суд, Вищий економічний суд, Верховний суд, військовий суд, суд Гірсько-Бадахшанської автономної області, обласні, міста Душанбе, міські й районні суди.
Конституційний суд складається з 7 осіб. До його повноважень входить визначення відповідності Конституції законів, правових актів Маджлісі Олі, Президента, уряду, Верховного суду, Вищого економічного суду й інших державних і громадських організацій.
Президентом країни наприкінці 1994 року обрано Емомалі Рахмонова, який доти був Головою Верховної Ради Таджикистану. Опозиція відмовилася брати участь у виборах, стверджуючи, що вони є дискримінаційними щодо противників режиму. У лютому 1995 р. відбулися вибори до парламенту, сформовано уряд.
Перспективи політичної стабільності в Таджикистані залишаються суперечливими. Надзвичайно складним виявився міжтаджицький діалог. У серпні 1995 р. Президент Таджикистану Е. Рахмонов і лідер об’єднаної таджицької опозиції Саїд Абдулло Нурі підписали протокол про головні принципи встановлення миру й національної злагоди в країні. Від вересня 1995 р. міжтаджицькі переговори відбуваються в Ашхабаді. Урядова делегація, яку до останнього часу очолював міністр закордонних справ, вважає, що політичне врегулювання в країні слід здійснювати в конституційних рамках, виходячи з визнання легітимності чинних владних структур. Частина представників опозиційних сил виступає за надання особливої ролі Узбекистану в розв’язанні міжтаджицьких проблем. Проте наявність “узбецького фактора”, на думку аналітиків, може призвести до того, що політична боротьба стане міжетнічною, переросте в протистояння між узбеками й таджиками, а за цих умов вірус націоналізму може поширитися на сусідні країни, а потім і на весь центрально-азійський соціум. Вихід вбачається тільки в національному примиренні. І починати треба з припинення збройного конфлікту.
Улітку 1997 р. в Москві підписано угоду між Президентом Таджикистану Е. Рахмановим і лідером об’єднаної таджицької опозиції А. Нурі про припинення збройного протистояння й утворення коаліційного уряду (опозиція матиме в ньому третину місць) на перехідний період до проведення нових виборів до владних структур республіки.
Московські й Тегеранські мирні угоди створили сприятливу атмосферу для проведення політичних, економічних і військових реформ у країні. Із завершенням інтеграції військових формувань об’єднаної таджицької опозиції до складу силових відомств, включення її представників в уряд, постала можливість спільно будувати цивілізовану державу. Це підтвердили й президентські вибори в листопаді 1999 р. Президентом Таджикистану знову обрано на альтернативній основі на семирічний термін 47-річного Е. Рахманова. За нього віддали голоси 97 відсотків тих, хто брав участь у виборах.
20 червня 2004 року 97,9 відсотка (за офіційними даними) тих, хто взяв участь у голосуванні, підтримали внесення до Конституції Таджикистану відповідних поправок, які надають можливість Президентові Таджикистану Емомалі Рахманову ще двічі висувати свою кандидатуру на президентських виборах і пробути на цьому посту в загальному підсумку більш як 14 років.
Отже, як свідчить аналіз, у політичній сфері центрально-азійські країни дотримуються послідовного курсу на незалежність (але проглядається тенденція становлення авторитарних режимів). Нові конституції цих держав чітко визначають повноваження законодавчих органів, глав держав, урядів, судової влади. Основні закони широко декларують права, свободи громадян, умови діяльності інститутів громадянського суспільства. Проте практична реалізація цих декларацій суттєво розходиться із теорією. Істотні відхилення реального політичного життя від цивілізованих норм демократії постійно відзначають західні експерти. Держави центрально-азійського регіону з великими труднощами виходять з економічної кризи, не спадає соціальна напруженість.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)