Фінансові системи

Фінансові системи – сукупність економічних відносин, передусім відносин економічної власності, пов’язаних з утворенням, розподілом і використанням фондів грошових засобів (держави, установ і організацій) фінансовими установами відповідно до вимог економічних законів та інтересів передусім панівного класу, цілісність якої забезпечується раціональною фінансовою політикою. Найважливіша складова Ф. с. – підсистема відносин економічної власності, пов’язаних із грошовими фондами, що акумулюються державою для виконання нею соціально-економічних

функцій, а отже, бюджетна система. її основними підсистемами є доходи і витрати. За феодалізму доходи держави складалися з натуральних (на останніх його етапах) і грошових податків і повинностей із селян та ремісників, державного майна (доменів), королівських регалій (зокрема, права короля на пороховий, рибний промисли, доходів від монетного двору та ін.), данини і контрибуцій з підкорених народів, митних тарифів та ін. Основними видами витрат держави були витрати на ведення війн і утримання
армії, двору монарха та ін., частково – на розвиток освіти та охорони здоров’я. На нижчій стадії розвитку капіталізму основними видами доходів держави стають непрямі податки (70- 80% усіх податкових надходжень, за допомогою яких держава акумулювала майже 90% усіх доходів), доходи від державних монополій (соляної, горілчаної та ін.), пошти, митниці та ін. Основними видами витрат держави були воєнні, витрати на утримання органів державної влади (поліції, судів, чиновників державного апарату), на розвиток освіти, охорони здоров’я. На вищій стадії розвитку капіталізму, зокрема після кризи 1929-1933, соціально-економічні функції держави значно розширилися, що зумовило значне зростання частки національного доходу, яка перерозподіляється через державний бюджет, ускладнення Ф. с. (див. Розподіл національного доходу). Ускладнення Ф. с. на вищій стадії розвитку капіталізму виявилися в таких нових ланках цієї системи, як фінанси державних підприємств і галузей, спеціальних фондів, у певному зростанні ролі місцевих податків. У середині 50-х XX ст. виникла принципово нова ланка Ф. с. – фінанси наднаціональних економічних угруповань. До спеціальних урядових фондів належать фонди соціального страхування, цільові фонди (наприклад, кон’юнктурний фонд у Франції) і фонди окремих державних і напівдержавних фінансово-кредитних організацій. За швидкого зростання витрат місцевих бюджетів в останні десятиріччя XX – на початку XXI ст. збільшилася частка витрат, що покриваються за рахунок субсидій і кредитів із центрального бюджету. Фінансовими установами є міністерство фінансів, місцеві фінансові управління, фінансові відділи державних підприємств, спеціальних фондів і контрольно – ревізійні управління. На ці установи покладено завдання складання і виконання бюджетів, збирання податків і витрачання фінансових коштів, випуск державних позик і управління державним боргом, розробка фінансового законодавства. Управління Ф. с. також здійснюють парламенти (затвердження бюджету і звіту про його виконання, зміна ставок податків і запровадження нових, встановлення граничних розмірів державного боргу та ін.). В Україні першу Ф. с. було сформовано за часів Русі. Скарбниця князя мала назву “скотниця”, а скарбника називали “скотник”. Для ведення фінансових операцій використовувалися гривні. За гетьманування Хмельницького було організовано Державну скарбницю, запроваджено певною мірою демократичну податкову систему. Радикальне погіршення виконання цих та інших функцій (наприклад оборонних) з часу проголошення незалежності України зумовлене передусім майже подвійним зниженням частки одержавленого ВВП, зменшенням ефективності податків. Унаслідок цього видатки з бюджету України на душу населення становили 2002 – 232 дол., тоді як у Литві – 524, в Росії – 447 дол. Двома основними частинами бюджетної системи будь-якої країни, в т. ч. України, є доходи та видатки бюджету. Ці складові бюджету, як і бюджетної системи загалом, визначаються соціально-економічним типом суспільства. Так, в СРСР найважливішою метою бюджетної політики був розвиток державної власності, що забезпечувалось державним фінансуванням. Зокрема, 1990 на капіталовкладення, реконструкцію діючих підприємств та ін. спрямовувалось бл. 40% усіх бюджетних коштів; третя частина – на соціально-економічні цілі і розвиток науки; на оборону країни, за офіційними даними, – 13,5% бюджету (а насправді, як уже зазначалось, у кілька разів більше); на утримання органів державної влади й управління – 1 % бюджетних витрат. Загальна сума видатків з державного бюджету становила бл. 34%. Основними статтями доходів державного бюджету СРСР були податки підприємств. Так, 1990 на 472 млрд крб доходів державного бюджету податок з обороту становив 121 млрд, платежі підприємств і організацій з прибутку – 117 млрд, податки з населення – 53 млрд крб. Отже, із загальної суми доходів – 419 млрд надійшло від підприємств і 53 млрд крб – від населення. Майже така сама структура доходів була характерною для України. Структура дохідної і видаткової частин бюджету, як і обсяг таких складових у перехідній економіці України, радикально змінились. Так, податок на прибутки підприємств становив 1992 5,5%, 1997 – 6,2%, 2003 – 5,0% ВВП (обсяг ВВП 1999 становив 167 млрд крб, а 2003 – 263 млрд грн); подохідний податок з громадян з 1992 по 2003 збільшився з 3,0 до 5,1% ВВП; податок з доданої вартості зріс відповідно з 1,2 до 5,3% ВВП; акцизний збір – з 1,2 до 2,0%. Загалом в Україні на початку 90-х частка непрямих податків (податок на додану вартість, акцизний збір і мито) становила бл. 50%, 2003 – понад 60%. Після розпаду СРСР Україна стала на шлях формування власної ф. с. Основними недоліками її Ф. с. є переважання непрямих податків у структурі доходів державного бюджету, різке коливання і зниження частки національного доходу, що розподіляється через державний бюджет, наявність різноманітних позабюджетних фондів, які не піддаються парламентському контролю, невиконання бюджету навіть за захищеними статтями, надмірний централізм та його посилення, несвоєчасне затвердження бюджету, недосконала методика його формування, відсутність чітких пріоритетів при розподілі акумульованих коштів, мала частка місцевих бюджетів, значне розходження між статтями затверджуваних бюджетів, відсутність дієвого контролю за їх виконанням, що нерідко призводить до розкрадання державних коштів, та ін. Ситуація стала поліпшуватися з 2005.




Фінансові системи