Маркс (Marx) Карл Генріх

Маркс (Marx) Карл Генріх (1818-1883) – всесвітньо відомий німецький економіст, засновник наукового комунізму. Народився в м. Трір у родині адвоката. По закінченні гімназії навчався у Бонському, згодом у Берлінському університетах (1835-1839). Наступні два роки працював над докторською дисертацією з філософії. З 1842 – співробітник “Рейнської газети”, відтак – один з її редакторів, який надав газеті революційно-демократичного спрямування. Після її закриття (1843) переїхав до Парижа, де працював над випуском журналу “Німецько-французький щорічник”.

У 1844 М. познайомився з Енгельсом і співпрацював з ним до кінця свого життя. Першою політико-економічною працею “Економіко-філософські рукописи 1844 р.” М. започаткував дослідження процесу капіталістичної експлуатації, відчуження праці та ін. У 1865 М. закінчив головну свою працю – “Капітал”. По-новому обгрунтував М. предмет політичної економії, яка повинна вивчати закони не лише розподілу (як вважав Рікардо), а й інших сфер суспільного відтворення. М. найповніше розкрив сутність товару, а глибиннішою сутністю цієї елементарної клітини економічної системи капіталізму назвав двоїстий характер праці, втіленої в товарі. М. при цьому довів, що обмін є істотною умовою визначення вартості товару, його реалізації, перетворення продукту праці на товар; він також виділив поняття “середньої вартості”, що визначається суспільно необхідним часом. Учення про двоїстий характер праці – одне з наукових відкриттів М., яке дало можливість розкрити процес розвитку суперечностей та перетворення суперечностей товару у цілісну систему. М. обгрунтував категорію “робоча сила”, визначив її вартість, відмінності між працею і робочою силою, між звичайними товарами і специфічним товаром “робоча сила”, з’ясував особливості вартості цього товару (з виділенням у ньому історичного, соціального та морального аспектів). Специфічним економічним відношенням М. назвав споживання робочої сили в процесі капіталістичного виробництва, довів виникнення додаткової вартості без порушення закону вартості, виділив категорії “необхідний робочий час” і “додатковий робочий час”, “абсолютну” та “відносну” додаткову вартість. Заслуговує на увагу системний аналіз М. історичного розвитку зростання продуктивності праці, виробництва додаткової вартості, стадій розвитку капіталізму в промисловості (простої кооперації, мануфактури та машинного виробництва) і відповідних форм капіталістичних підприємств у XVI-XIX ст. Він розглянув органічний взаємозв’язок розвитку продуктивних сил і виробничих відносин (відносин економічної власності) упродовж майже чотирьох століть, розмежувавши на цій основі категорії “формальне” і “реальне” підкорення праці капіталом. Важливими в економічному вченні М. є історичний аналіз процесу перетворення товару на гроші, зокрема аналіз форм вартості від найпростішої до найскладнішої грошової форми, якісна характеристика форм товару і форм грошей, що означало створення теорії грошей, давало ключ до розгляду в історичному аспекті форм капіталізму, додаткової вартості (абсолютної та відносної), робочого дня. Другим науковим відкриттям М, є вчення про додаткову вартість, у якому, зокрема, обгрунтовано виникнення додаткової вартості в умовах дії закону вартості, виділено категорію “додаткова вартість” без зовнішніх форм її вияву (прибутку в його різновидах, підприємницького доходу, відсотка, ренти, середнього прибутку та ін.). М. з’ясував сутність заробітної плати як специфічної категорії економічної системи капіталізму, що є грошовим вираженням вартості й ціни товару “робоча сила”. На поверхні явищ (зовнішня форма вияву) заробітна плата є вартістю, або ціною, праці. Розглядаючи проблему відтворення та нагромадження капіталу, М. показав, як відбувається перетворення законів простого товарного виробництва (у т. ч. закону обміну еквівалентів) на закони капіталістичного привласнення, тобто привласнення капіталістом чужої неоплаченої праці без еквівалента і наступний обмін на ще більшу кількість живої чужої праці. Він обгрунтував капіталістичний закон народонаселення, абсолютний загальний закон капіталістичного нагромадження, середньої норми прибутку та ін., а також історичну тенденцію такого нагромадження. На відміну від попередників (наприклад, Рікардо абстрагувався від процесу обміну), М. розглядає капітал як рух, як діалектичну єдність процесів виробництва й обміну, а обмін – як внутрішній необхідний момент самого виробництва. В обміні, як і в безпосередньому виробництві, також відбувається трансформація форм капіталу та виникають і діють властиві даній сфері економічні закони. М. чітко розмежував основний і оборотний капітали, з’ясував особливості обороту змінного капіталу та обороту додаткової вартості за простого й розширеного відтворення та ін. У “Капіталі” набула розвитку теорія відтворення Ф. Кене (його “Економічні таблиці”), зокрема М. дав чітке визначення вартісної та натурально-речової структури сукупного суспільного продукту, виділив у ньому два підрозділи, розглянув основні умови розширеного відтворення та реалізації кожної складової сукупного суспільного продукту. Вперше в історії світової економічної думки М. довів, що норма прибутку надає додатковій вартості якісно нової, перетвореної форми прибутку і що це перетворення є першим етапом трансформації вартості в ціну виробництва. Другий етап – формування у процесі внутрігалузевої конкуренції суспільної, або ринкової, вартості, величина якої в різних сферах і галузях може регулюватися як середніми, так і гіршими й кращими умовами виробництва основної маси товарів. Третій етап – перетворення у процесі міжгалузевої конкуренції ринкової вартості на ціну виробництва, внаслідок чого загальний прибуток і ціна виробництва на поверхні явищ є конкретними формами руху відповідно до додаткової вартості та вартості в умовах конкуренції. Розглядаючи промисловий капітал як основну форму капіталу, М. чітко розмежовує якісно різні форми капіталу (товарно-торговельного, грошово-торговельного та ін.) і форми їх економічної реалізації (підприємницького доходу, торговельного прибутку, відсотка, земельної ренти), кожну з яких пронизує основна суперечність капіталізму, а їх розвиток відбувається як за загальними законами капіталу, так і за власними підсистемними законами, що випливають із конкурентної боротьби всередині класу капіталістів. У 3-му томі “Капіталу” М., на відміну від класиків політичної економії, обгрунтовує закон зниження норми прибутку зростанням органічної будови капіталу (Сміт пояснював таке зниження конкуренцією, Рікардо – збільшенням заробітної плати внаслідок збільшення земельної ренти при переході від кращих ділянок землі до гірших), який (як і всі інші закони) модифікується різними чинниками і в певному періоді часу може не діяти. М. вважав, що розвиток акціонерного капіталу – найдосконаліша форма, що підводить до комунізму. Водночас такий розвиток означає діалектичне заперечення попередніх менш розвинених форм капіталу (власності) в межах самого капіталістичного способу виробництва. У “Капіталі” та інших працях обгрунтовано закон руху капіталістичного способу виробництва (виробництво додаткової вартості), з’ясовано його внутрішні суперечності, які разом із суперечностями інших законів (наприклад, закону тенденції норми прибутку до зниження, закону вартості та ін.) і категорій формують цілісну систему економічних суперечностей капіталістичного способу виробництва. Ці суперечності тимчасово вирішуються в періодичних економічних кризах, у появі якісно нових форм власності (капіталу), в діяльності уряду щодо регулювання економіки та ін. Помітну роль нині відіграє методологія конструктивної критики М. різних шкіл, течій політичної економії. Цінним є використаний ним у “Капіталі” та інших працях діалектичний метод дослідження. Зокрема, вагоме евристичне значення мають його ідеї про органічну економічну систему, її внутрішню структуру, принцип цілісності в дослідженні цієї системи, про економічний зміст законів та ін. Водночас економічне вчення М. має чимало недоліків: 1) теза про несумісність товарного виробництва, вартісних відносин із соціалізмом; 2) ідея про необхідність національної централізації засобів виробництва як основи майбутнього ладу, що передбачала тотальне одержавлення економіки; 3) сформульований М. абсолютний закон капіталістичного нагромадження, зокрема сама класифікація цього закону як абсолютного, а також закон про неминучість погіршення становища робітників із нагромадженням капіталу, що здебільшого відповідало реаліям нижчої стадії розвитку капіталізму; 4) положення про певну несумісність комунізму з приватною власністю (а не лише з приватною капіталістичною власністю); 5) твердження, що революція в продуктивних силах у межах капіталістичного суспільства супроводжується революцією у виробничих відносинах. Якби дві сторони суспільного способу виробництва взаємодіяли таким чином, то не існувало б підстав для поглиблення суперечності між ними; 6) надмірне застосування в теорії принципу економічного детермінізму, згідно з яким всі явища суспільного життя (політика, право, соціальні відносини, ідеологія та ін.) залежать лише від розвитку економіки; 7) один з основних законів діалектики – закон єдності й боротьби протилежностей – трактувався М. лише як революційна боротьба суперечностей, у процесі якої пролетаріат повинен насильно знищити інший клас, тому в цьому законі проігноровано елемент єдності суперечностей; 8) М. гіперболізував роль великого виробництва, ігноруючи при цьому критерій оптимальності у зростанні масштабів підприємств, що означало застосування ним методу простої екстраполяції цих процесів XIX ст. на реалії майбутнього; 9) стверджував про перехід функцій управління на підприємстві лише до найманих працівників, що відображало реалії лише того часу; 10) необгрунтовано розглядав клас капіталістів лише як паразитуючий клас навіть за умови, що капіталіст зайнятий управлінською працею; 11) однобічно розглядав джерело додаткової вартості лише як працю найманих робітників (таким джерелом є праця самого підприємця, менеджерів, не всі з яких є найманими працівниками, та інших категорій сукупного працівника); 12) не помітив і не зміг концептуально розкрити процес появи нової продуктивної сили, що був наслідком взаємодії засобів виробництва і робочої сили. Американський економіст М. Бронфенбреннер наводить такий перелік відкрить М., які до 30-х років економісти ігнорували і потім були вимушені “відкривати” їх заново: 1) поділ економіки на “інвестиційний” і “споживчий” сектори; 2) відкриття ще до Л. Вальраса теорії загальної ринкової рівноваги; 3) розробка до Кейнса теорії рівноваги за неповної зайнятості; 4) розробка до Кейнса питання про перевагу ліквідності та кредитно-грошової теорії відсотка; 5) М. передбачив теорії інституціоналістів і структуралістів від Веблена і Ейра до Леонтьєва і Ченері, показав важливу роль техніко-виробничих відносин; 6) сучасна теорія циклу своїм існуванням цілком зобов’язана Марксовій економії; 7) в аналізі кон’юнктурних коливань і недосконалої конкуренції М. зробив відкриття, які послужили основою для нових здобутків через багато років після його смерті; 8) М. поєднує в своїй теорії статичний і динамічний підходи, економісти дотепер ще не піднялися до рівня М.; 9) М. поєднав теорію і практику, економіку та інші соціальні науки, і ніхто з економістів, включаючи Кейнса і Шумпетера, його в цьому не перевершив. Лауреат Нобелівської премії Г. Мюрдаль стверджував, що “часто сучасні західні економісти запозичують теорії від М., не визнаючи його авторства. Інколи вони не інформовані про свій інтелектуальний борг, а інколи його заперечують, називаючи себе немарксистами”.