Маркузе Герберт

Політологічний словник

Маркузе Герберт (Herbert Marcuse) (1898 – 1979) – німецько-американський філософ і соціолог, представник франкфуртської школи неомарксизму. Докторську дисертацію захистив у Фрайбурзькому університеті. Деякий час працював у Франкфуртському університеті соціальних досліджень. У 1934 р. емігрував із Німеччини до США. З 1942 до 1950 р. працював на уряд США в різних розвідувальних організаціях (у роки війни співробітничав з інформаційними органами американської розвідки, займаючись антифашистською контрпропагандою). В 50-х роках

працював у Російському інституті при Колумбійському університеті та Російському центрі при Гарвардському університеті експертом з “радянського марксизму”. Професор Брандейського (1954 – 1965) та Каліфорнійського (Берклі, з 1965 р.) університетів.

Формування поглядів М. відбувалося під впливом ідей Маркса, а також Гегеля, Фрейда, Хайдеггера, в якого він працював якийсь час асистентом. З другої половини 30-х років працював над створенням власної версії “критичної теорії суспільства”, яку розробляли представники франкфуртської школи. На відміну від Хайдеггера і Адорно, він намагався, хоча не

завжди послідовно і вдало, пов’язати власну теорію з політичною практикою.

У 1941 р. вийшла друком його праця “Розум і революція”, в якій М. проаналізував генезис ідей Г. Гегеля та К. Маркса, сучасних йому мислителів. На думку біографів, зазначена праця сприяла популяризації їхньої творчої спадщини. У 1956 р. було опубліковано працю ” Ерос і цивілізація”, присвячену аналізу процесу становлення репресивної цивілізації. Критичному дослідженню Радянського Союзу присвячено книгу “Радянський марксизм” (1958). У творі ” Одновимірна людина. Дослідження ідеології Розвинутого Індустріального суспільства” (1964) філософ підкреслював, що основою саморегулювання цього суспільства були вже не репресії, а система потреб, орієнтованих на споживання.

На думку М., розвиток науки і культури дав змогу панівному класу капіталістичного суспільства сформувати через механізми потреб новий тип “одновимірної людини” з атрофованим соціально-критичним ставленням до суспільства і в такий спосіб “стримувати й запобігати соціальним змінам”. Використовуючи технологічну раціональність і досягнення науки, суспільство забезпечувало високий стандарт життя своїм членам, внаслідок чого воно прив’язувало всіх своїх громадян до існуючого ладу. Тим самим індивіда позбавляли основи, яка забезпечувала його автономію, його здатність протистояти цілому.

Включаючись під впливом нав’язуваних “хибних” потреб у споживацькі перегони, робітничий клас розвинених капіталістичних країн інтегрується в соціальне ціле і втрачає свій революційний потенціал. За таких умов революційна ініціатива в межах розвинутого суспільства переходить, згідно з ідеями М., до “аутсайдерів” (переслідуваних національних меншин, безробітних, люмпенів), а також до радикальних верств студентства і гуманітарної інтелігенції, які виступають у ролі політичних лідерів. У світовому масштабі носіями революційної ініціативи стають “бідні” країни, які протистоять імперіалізму і соціалістичним країнам, що здійснюють “колабораціоністську” політику.

Розглядаючи інститути демократії як інструмент ненасильницького придушення опозиції, М. наполягав на радикальній відмові від легальних форм боротьби як “парламентської гри”, заперечував здатність політичних партій (передусім комуністичних і соціалістичних), що діють у межах “істеблішменту”, відігравати роль революційного авангарду.

Філософсько-соціальна еволюція М. відбувалася під впливом “лівого” марксизму, що інтерпретувався в дусі неогегельянства 20-х років. Під керівництвом одного з основоположників німецької екзистенційної філософії Хайдеггера займався проблематикою “історичності”, тлумачачи на основі власної версії “хайдеггер-марксизму” філософію Гегеля. У другій половині 30-х років М. досить абстрактно виклав свою версію критичної теорії – “критичну теорію суспільства”, близьку запропонованій Хоркхаймером. Намагався обгрунтувати ідею “подолання філософії” на основі редукції діалектики до понять політичної економії. У 50-х роках у зв’язку із загальним захопленням фрейдо-марксистською версією неофрейдизму, характерним для франкфуртської школи, М. доповнює політекономічну редукцію логіко – діалектичних понять “глибинно-психологічною”. На основі такого тлумачення версії неофрейдизму М. перетворює критичну теорію суспільства на лівофрейдистську філософію історії взагалі і соціальної філософії сучасного індустріального суспільства зокрема. На противагу праворадикально-орієнтованим представникам антропологічного напрямку в німецькій соціальній філософії й соціології, що мала вирішальний вплив на франкфуртців, М. виступає з ліворадикальною версією теорії “індустріального суспільства”, спираючись на “фрейдо-марксистські” передумови, вперше сформульовані “лівими” сюрреалістами. За М., сучасне “індустріальне” або “капіталістичне” суспільство забезпечує лояльність своїх функціонерів (ними ж придушених і гноблених), формуючи у них відповідну “структуру захоплень”, “вітальних потреб”, що не виходить за соціокультурні межі суспільства. Тому революція проти такого суспільства могла б стати успішною лише в тому разі, якби вона стосувалась “антропологічної структури” людських потреб: соціальна революція перетворилась би на “антропологічну”, насамперед сексуальну, оскільки основою всіх захоплень і потягів тут, у дусі Фрейда, вважаються сексуальні ваблення. Переклавши свою критичну теорію суспільства на філософсько-антропологічну мову фрейдівських категорій, М. потім протягом тривалого періоду намагається вирішити одне й те саме питання: чи можлива революція в “посткапіталістичному” суспільстві, що створило у своїх функціонерів, повністю відповідних йому, “одновимірну структуру” ваблень. Проблему, що стала нагальною на Заході в 60-х роках внаслідок суспільного піднесення, М. вирішує у творах “Одновимірна людина” (1964), “Есе про визволення” (1969). Основні надії М. покладає на початкові еротичні ваблення, придушені “індустріальним суспільством”, тобто на “сексуальну революцію”. Комплекс ідей сексуальної революції в “індустріальному суспільстві” забезпечив М. величезну популярність у другій половині 60-х років серед “нових лівих” екстремістів, які ставили за мету “тотальну революційну війну” проти “посткапіталістичного суспільства”, його репресивної культури й “авторитарної особи”.

Пізніше вплив М. у лівих колах, зокрема на ліворадикальну соціологію, різко зменшився.

Маркузе Г. Одномерный человек. Исследования идеологии развитого индустриального общества. – М., 1994; Эрос и цивилизация. – К., 1995; Разум и революция. Гегель и становление социальной теории. – СПб., 2000; Уоддис Дж. “Новые” теории революции. Критический анализ взглядов Ф. Фанона, Р. Дебре, Г. Маркузе. – М., 1975; Штвйгервальд Р. “Третий путь Герберта Маркузе”. – М., 1971; Хто є хто в європейській та американській політичній науці. – Львів, 1997; Политологическая энциклопедия: В 2 т. / Под ред. Г. Ю. Семигина. – М., 2003; Філософія політики: Короткий енциклопедичний словник / Авт.-упоряд.: Андрущенко В, П. та ін. – К., 2002; Политология: Словарь-справочник. – М., 2000; Политология: Краткий словарь / Под ред. Коновалова В. И. – Ростов-н/Д, 2001; Тадевосян Э. В. Словарь – справочник по социологии и политологии. – М„ 1996.

Г. Калінічево