Політологічний словник
Міхновський Микола (1873 – 1924) – визначний громадсько-політичний діяч, теоретик українського націоналізму, один із активних речників самостійницької течії українського національного руху кінця XIX – першої чверті XX ст. Народився у с. Турівці (тепер Яготинського р-ну Київської обл.). Під час навчання на юридичному факультеті Київського університету став спів – організатором Братства тарасівців. Як адвокат брав участь у резонансних політичних судових процесах. Написав програмовий документ першого періоду
В основу своєї політичної програми М. поклав засаду самостійності України (під такою назвою вийшла друком у 1900 р. його брошура). Свою програму він почав із твердження, що кінець XIX ст. характеризується боротьбою поневолених націй за своє національне і політичне визволення. Цілком слушно він зазначав, що світове національне питання стає однією з основних проблем міжнародної політики тогочасних держав, яке їм не під силу вирішити з огляду на незацікавленість у зміні власних державних кордонів в інтересах поневолених народів. Кожна нація, як наголошував М., прагне до самостійної держави, тому що тільки власна національна держава може дати етносу всебічний духовний розвиток і матеріальний добробут, до того ж ствердження індивідуальності особи можливе тільки в такій державі. Тож М. робить висновок, що “державна самостійність є головна умова існування нації, а державна незалежність є національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин”. Досягти цього можна лише в результаті переможної збройної боротьби з поневолювачем. Тому українцям, наголошував М., як окремій поневоленій нації теж потрібно вести боротьбу, яка має завершитися утвердженням “одної, єдиної, нероздільної, вільної, самостійної України від Карпат аж по Кавказ”.
Боротьба дасть змогу українцям ліквідувати несприятливе політичне і національне становище, в якому перебувають, “коли українцеві не вільно признаватися до своєї національності і коли любити Вітчизну рівнозначно, що бути державним зрадником” з погляду властей держави – поневолювача. Немає інших методів, як зазначає М., щоб знищити існуюче нелегітимне володіння Росією українськими землями, що базується на праві сили, яке з’явилося після порушення російською стороною договору 1654 р. Завдяки боротьбі українці зможуть поновити історичне право на власну землю, ліквідувати політику російських властей, спрямовану на асиміляцію українського народу, знищення його мови, культури. Тож М. заявляв, що “ми виголошуємо, що візьмемо силою те, що нам належить по праву, але віднято від нас теж силою”.
Міхновський рішуче закликав до боротьби за визволення всіх українських етнічних земель від чужинців – гнобителів (або ворогів – чужинців). Тобто прагнув усунути іноземний політичний контроль та витіснити іноземний колонізаційний елемент, що був антиукраїнськи налаштованим й обіймав усі ключові посади в адміністрації, економіці, освіті тощо. Саме в цьому сенсі та з огляду на той важкий національний і політичний стан, в якому перебували українці, М. написав “Десять заповідей УНП”, тому їх потрібно сприймати саме з урахуванням тогочасних реалій. Виступаючи за деколонізацію України та повернення законних прав українцям як господарям цієї землі (належного місця в політичному, культурному та економічному житті власної країни), М. не виступав за усунення всіх інших етносів з української території. “Ми боремося проти чужоземців не тому, що вони чужоземці, а тому, що вони експлуататори”. Отже, всі представники інших етносів, що виступають проти українського законодавства, тобто не є лояльними до влади, мали постати перед вибором – залишити українські землі або змінити свою позицію.
У розробленому М. проекті конституції України та програмі УНП безпосередньо вказувалось на наявність в Українській державі іноетнічного населення, що матиме рівні права та обов’язки з українцями. “Самостійна Україна буде республікою вільних людей, вільних від гніту і експлуатації”. Поряд з державною українською мовою в Українській державі будуть розвиватися та використовуватися державними органами і мови національних меншин. З огляду на це висловлене М. гасло “Україна для українців” пояснювалося як створення української національної держави на власній етнічній території, тобто держави українського етносу, в якій він отримає законне право на самовизначення і вже надалі власною волею і розумом буде творити своє майбутнє поряд з іншими державами, підтримуючи мир і порядок як на власній території, так і у світі. Існуючі інші тлумачення цього виразу, що з’явилися за життя М. та існують сьогодні, є не чим іншим, як його фальшуванням, підміною змісту тощо. Воно звучить “Україна для українців”, але в жодному разі не “Україна тільки для українців”. Це різні поняття, що мають кардинально протилежний зміст, а тому поєднувати їх неприпустимо.
У запропонованому проекті конституції України М. заклав принцип побудови вільної непідлеглої самостійної Української держави як спілки дев’яти самоуправних земель, утворених на основі своїх природних особливостей та окремішності. Це – Чорноморська Україна, Слобідська Україна, Степова Україна, Лівобережна Україна або Гетьманщина, Північна Україна, Гайова Україна (Полісся), Підгірська Україна, Горова Україна і Понадморська Україна. Українська держава мала бути президентською республікою з двопалатним парламентом у складі ради представників (депутатів) і сенату. В Українській державі мали існувати три гілки влади – виконавча, законодавча і судова. Виконавчу владу обіймав президент, котрого обирав би весь народ через усенародне волевиявлення. Президент призначав міністрів, був головнокомандувачем війська і флоту. У спеціальному розділі проекту проголошувалися права людини: свобода віри та її публічного виявлення, свобода слова й друку, національності, переконань, зборів, таємниця листування та ін.
У конституційному проекті, як і в програмі УНП, передбачалась націоналізація землі, за винятком ділянок під будівлями, що здійснювалась за таким принципом: у власників – українців земля викуповувалася, у чужинців – відбиралася без відшкодування. Це було зумовлено тим, що переважна більшість українського земельного фонду не належала українцям, у яких землю забирали силою. Після націоналізації земля ставала власністю українського народу, кожен представник якого міг брати стільки землі, скільки зможе власноручно без наймита обробити.
У зазначених документах розглядалося також і робітниче питання. Передбачалося таке: запровадження 8-годинного робочого дня, скороченого робочого дня на шкідливих виробництвах, охорони праці підлітків і жінок, встановлення мінімуму заробітної плати; безплатної медичної допомоги, інспекції праці; створення профспілок, третейських судів на виробництві, які мають розглядати конфлікти між робітниками і підприємцями; організація страхових кас тощо.
Закликаючи до боротьби з поневолювачами, М. констатував національну індиферентність української нації, основною причиною чого вважав брак націоналізму (себто національної свідомості). Для подолання цього М. пропонував наслідувати традиції поневолених народів Заходу в їхньому поступі шляхом націоналізму, через піднесення масової національної самосвідомості народу до здобуття національної держави. Лідерами цього мала стати власна інтелігенція нового покоління, що вірила у свої сили і національні. Вона мала цілковито віддати себе боротьбі задля утвердження великого ідеалу – відновлення “одної, єдиної, неподільної, вільної, самостійної України”.
З огляду на те, що початок XX ст. відзначався загальною фетишизацією соціалізму, програма УНП, розроблена М., відображає соціалістичні ідеї. Однак соціалізм УНП разюче відрізнявся від соціалізму російських більшовиків і меншовиків і навіть українських соціал-демократів своїм національним спрямуванням. Необхідною передумовою глибоких соціально-економічних перетворень у суспільстві, а у кінцевому рахунку – досягнення соціалістичного ідеалу програма УНП вважала здобуття Української держави – “республіки українських робочих людей”.
Було також відкинуто марксистський лозунг “Пролетарі всіх країн, єднайтеся!”, виходячи з того, що “робітничий рух нині вступив у нову фазу свого розвою: він став із космополітичного національним”. Марксистському заклику М. протиставляє свій: “Робітники поневолених націй, єднайтеся для спільної боротьби за свої національно-політичні, духовні й економічні інтереси проти пануючих націй, під умовою обопільного признання своїх національних прав”. М. попереджував, що становище робітників України не поліпшиться після перемоги в Росії пролетаріату. Також слушним було його зауваження стосовно ймовірності загрози від демократії пануючої нації. “Коли ж демократія пануючих націй виб’ється на свободу, коли вона запанує, коли вона прийде до влади державної, тоді сподіватися на співчуття до знедолених націй можна ще менше”. Політичний прогноз М. став реальністю під час революційних подій 1917 – 1920 рр. в Україні.
Ставлення до особи М. було і залишається неоднозначним з огляду на те, що від самого початку своєї політичної діяльності він піддав жорсткій критиці усталений світ лояльного українофільства, постійно і наполегливо відстоював ідеї, які більшість не сприймала. Його участь у суспільно-політичному житті України була досить активною. Він започаткував політичну традицію, яка вже ніколи не переривалася – традицію новітнього українського самостійництва, і робив відчайдушні спроби наблизити перспективу самостійності конкретними справами.
Андріївський М. Микола Міхновський // Визвольний шлях. – 1974. – № 6; Курас І. Ф., Турчанко Ф. Г. Геращенко Т. С. М. І. Міхновський: постать на тлі епохи // Укр. іст. журн. – 1992. – № 9-10; Міхновський М. І. Самостійна Україна. – К., 2003; Націоналізм: Антологія. – К., 2000; Самостійна Україна: 36. програм укр. політичних партій початку XX ст. – Тернопіль, 1991.
В. Деревінський
(2 votes, average: 2,50 out of 5)