Політична думка Нового Часу: соціальна концепція

Політологія
РОЗВИТОК ПОЛІТИЧНОЇ НАУКИ ВІД НАЙДАВНІШИХ ЧАСІВ ДО СЬОГОДЕННЯ

ІСТОРІЯ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ: ЗАХІДНА ТА РОСІЙСЬКА ТРАДИЦІЇ

4. Політична думка Нового Часу: соціальна концепція
У цей період громадянську концепцію політики змінює соціальна, об’єктом розгляду якої стає вже не індивід, нація, клас, людство. При визначенні характеру держави увага зосереджується не на законах, які тут діють, а на історії держави, а також на економічних проблемах.
Видатний французький просвітитель Жан-Жак Руссо (1712 – 1778) увійшов в історію

політичної думки як ідеолог Французької революції, теоретик і пропагандист ідей демократизму, рівності, справедливості, братерства, визначальної ролі громадянського суспільства в ланцюжку політичних взаємовідносин суспільство – держава – особа. Його найвідоміші праці – “Про суспільний договір, або Принципи політичного права” та “Роздуми про походження й основні нерівності між людьми”. Як стверджував Ж.-Ж. Руссо, внаслідок появи приватної власності, розшарування на багату і бідних та в результаті змови багатих виникла держава мін насильницького увічнення рабства й нерівності. Сила почала перетворюватись на право, покора – на обов’язок, природна рівність – на рівність у безправ’ї, рівність у рабстві. Ось чому виникла потреба побудови демократичної держави на засадах суспільного договору, встановлення справжнього народного суверенітету. Ідея народного суверенітету є провідною у його вченні. Основою всякої законної влади є згода людей, виявом якої виступає суспільний договір. Суть цього договору полягає в тому, що кожна людина віддає себе під вище керівництво загальної волі й тим самим стає її учасником. Уся влада таким чином переходить до її носія – суверена, яким є всі учасники договору, тобто народ. Суверенітет не може бути передано окремій особі, не може бути обмежено жодними законами. Тим самим Ж.-Ж. Руссо заперечував ідею поділу влади та представницьку форму її здійснення. Суверенна законодавча влада має здійснюватися лише безпосередньо самим народом – сувереном. Звідси висновок, що тих, хто чинить опір загальній волі, суспільство має примусити їй підкоритися. Цей висновок Руссо па практиці реалізували лідери Французької революції та в дещо спрощеному вигляді – більшовики в Росії.
Руссо рішуче викривав розкіш нуворишів, виступав за утвердження соціальної рівності, обстоював поміркованість і громадянську етику, а причину людських хиб убачав в особливостях політичного ладу суспільства, наявних видах і формах управління.
Для ефективної дії загальної волі необхідно реалізувати три умови. Перша – це соціальна рівність. Приватна власність необхідна, але власність серед членів суспільства має розподілятися рівномірно. Друга умова – політична єдність: кожний громадянин має право висловлювати тільки свою власну думку. І третя – відмова від представницької влади: це рабство. Руссо виступав за пряму форму демократії.
Ці та інші демократичні ідеї мислителя справили надзвичайно важливий вплив у процесі підготовки та здійсненні Французької революції.
Політичні погляди англійського державного діяча й мислителя, теоретика консерватизму Едмунда Берка (1729- 1797) визначало прагнення з’ясувати історичну перспективу політики.
Берк негативно ставився до ідеї природних прав людини. Для нього держава й суспільство – результат природної еволюції, подібно до зростання живих організмів, а не винахід людського розуму. Засаднича мета держави – організовувати порядок і захищати закон. Соціальна й політична стабільність – провідне положення його теорії. Берк, на відміну від Руссо, наполегливо захищав представницьку владу, вважаючи, що парламент в Англії – це інститут, за допомогою якого меншість керує більшістю в прийнятній формі. Законодавців обирають, але їхня діяльність не повинна контролюватися народом. У більшості випадків демократія, заперечуючи правління вищих станів суспільства, спричинює прихід до влади посередностей. На прикладі Французької революції Берк оцінював демократію як владу безладу й розпусти.
На думку Берка, суспільство слід реформувати задля його збереження. Реформа має зменшити очевидне зло й цим обмежитися. Берк, на відміну від лібералів, не довіряв людській природі, сумнівався у здатності людей за допомогою розуму поліпшити життя. Не можна починати реформи держави з її повалення. Берк вважав, що реформатор повинен ставитися до недоліків держави, як до ран батька, з благочестивою шанобливістю і трепетною турботою.
Берк дивився на цивілізацію як на крихку річ, яку можна легко зруйнувати, якби її не захищали від людського безумства органічна цілісність суспільства та примат чинних структур і цінностей над індивідами.
Французький мислитель Шарль Алексіс Токвіль (1805- 1859) створив ліберальну політичну теорію. Вивчаючи джерела й наслідки Французької революції (1789-1794), Токвіль дійшов висновку, що зміни суспільного ладу можливі й без революції. У книжці “Демократія в Америці” Токвіль стверджує, що демократичні ідеї (рівність) успішно торують собі шлях у багатьох країнах. На думку Токвіля, для демократії характерні дві небажані тенденції: а) брак досконалого уряду; б) політична тиранія більшості. Представницька влада значною мірою коригує негативні тенденції демократії, але цього недостатньо. І все-таки демократія переважає інші форми правління, оскільки сприяє добробуту найбільшої кількості громадян, забезпечує політичні свободи або широку участь мас у політичному житті. Якщо з часом у Європі не зуміють встановити владу більшості, то всі ми рано чи пізно опинимося під необмеженою владою меншості.
Для встановлення свободи й демократії передусім непохідні представницька форма правління, поділ влади, наявність місцевого самоврядування, забезпечення свободи друку, совісті, незалежності суддів, створення суду присяжних тощо.
З метою запобігання деспотизму необхідно, стверджує Токвіль, свідомо культивувати мистецтво добровільної політики й соціальної кооперації, створювати вільні установи місцевого самоврядування. За їхньою допомогою люди можуть безпосередньо управляти суспільством, генерувати політичну культуру й громадянський дух.
Ліберальні ідеї Нового Часу достатньо представлено в політичному вченні Джона Стюарта Мілля (1806-1873) – англійського філософа, громадського й політичного діяча, моніста й поборника рівноправності. У праці “Про свободу” він дійшов висновку, що індивід, якого возвеличували його попередники в середині XIX ст., загубився в натовпі, а світом править суспільна думка. Люди виходять із того, що головна мета суспільства – щастя. Головний внесок у щастя – це досконала особа, найпершою потребою якої є свобода. Індивідуальна свобода має захищатися законом. Ідеальний політичний режим, згідно з Міллем, – представницька держава, важливі ознаки якої – досягнення суспільної згоди та необхідність політичного виховання громадян.
Парламент, за Міллем, не повинен мати права законотворчої діяльності. Це справа спеціальної комісії. Функція парламенту – схвалити чи відхилити закони, підготовлені цією комісією. Парламент має право законодавчої ініціативи – “замовлення” законів. Виконавча влада має належати невеликій групі фахівців, а парламент повинен контролювати їхню діяльність, а також призначати прем’єр-міністра як голову виконавчої влади. Прем’єр-міністр наділяється правом розпускати парламент.
Відомі симпатії Мілля до соціалізму. Після знайомства з ученням Сен-Сімона Мілль піддав сумніву переваги суспільного ладу, заснованого на приватній власності й конкуренції. Соціалізм, на його думку, здійсненний, але у віддаленому майбутньому, коли духовна природа людини стане досконалішою. Капіталізм він відкидав через те, що робітники не мали доступу до управління, а поділ суспільства на власників і найманих працівників не сприяє політичній демократії. Майбутнє він уявляв як суспільство кооператорів, виробничників, яке зберігає приватну власність, але без її негативних якостей. Під впливом ідей Мілля ліберальні демократи почали рух вліво, в результаті чого багато хто з них віддав перевагу соціалізмові перед капіталізмом.
Один із найвпливовіших авторитетів наукової думки XX ст. – німецький соціолог і філософ політики Макс Вебер (1864-1920). Він істотно розвинув теорію політики, збагативши її насамперед класифікацією типів легітимного панування (здійснення влади) й оригінальним трактуванням природи політичної влади (концепція бюрократії).
Держава, вважав Вебер, – це відносини панування людей над людьми, що спираються на легітимне насильство як засіб. Вебер виділяє три типи легітимного панування. Перший – легальний – правова держава, в якій підкоряються не особам, а законам. Другий – традиційний, де підкоряються не лише законам, а вірять у святість віддавна усталеною ладу. Третій – харизматичне панування, поклоніння харизматичній особі й установленому нею порядку.
М. Веберу належить грунтовне опрацювання теорії бюрократії. Він визначив бюрократію як систему управління, для якої характерні ієрархія, безликість, неперервність, конкурсний добір. Ці компоненти забезпечують ефективність управління, а бюрократія стає необхідною для індустріальних суспільств. Управління експертів – фахівців поширюється в усіх політичних системах незалежно від типу й, окрім того, в усіх організаціях, де вирішуються складні адміністративні завдання: на підприємствах, у профспілках, політичних партіях.
Вебер також одним із перших звернув увагу на парадокс демократії: результатом залучення мас до соціально-політичного життя є виникнення значної кількості організацій, які згодом стають деструктивними щодо демократичного функціонування.
Щоб уникнути тиранії бюрократів, учений запропонував теорію плебісцитарної демократії, згідно з якою харизматичний лідер, обраний плебісцитарним шляхом (пряме голосування всього народу), має доповнити недостатню легітимувальну силу парламентської демократії. Саме харизматичний лідер, на думку Вебера, може розв’язати проблему взаємовідносин особи, суспільства й держави в XX ст.