Вступ до філософії – підручник
РОЗДІЛ VIII
НІМЕЦЬКЕ ПРОСВІТНИЦТВО XVIII СТ. ТА НІМЕЦЬКА КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ (КІНЕЦЬ XVIII – ПЕРША ПОЛОВИНА XIX СТ.)
Система і метод Гегеля
Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770 – 1831) народився в Штутгарті, столиці королівства Вюртемберг. Його батько, Георг Людвіг Гегель, служив секретарем казначейства. Мати, Марія Магдалина, добра і чуйна жінка, померла, коли Гегелю ледь виповнилося 13 років. У 1777 – 1787 рр. Гегель вчився у латинській школі й класичній гімназії. З величезним інтересом вивчав математику,
Після закінчення гімназії Гегель вступив до Тюбінгенського теологічного інституту, де познайомився і дружив з Шеллінгом, Гельдерліном. Восени 1793 р. він успішно склав випускний кандидатський іспит з теології. Відмовившись від кар’єри протестантського пастора, Гегель став домашнім учителем у дворянській сім’ї у Берні (Швейцарія). Робота залишала досить багато вільного часу, і протягом
Завдяки підтримці Шеллінга Гегель приїхав до Йєни, де захистив дисертацію “Про орбіти планет”, читав лекції в університеті, займався літературною діяльністю. Саме у Йєні він написав і видав відому “Феноменологію духу” (1807). Тут сформульована власна, протилежна Шеллінгу, оригінальна філософська позиція. Якщо Шеллінг, у якого в цей період з’явилися релігійно-містичні ухили, розглядав філософію лише як шлях до знання, то Гегель прагнув перетворити її на науку, сприяти наближенню філософії до форми науки, до тієї мети, досягнувши якої, вона могла б відмовитись від свого імені любові до знання і бути дійсним знанням.
Шеллінг вважав, що абсолютне єдине начало (тотожність), в якому збігаються “Я” і “не-Я”, пізнається людиною безпосередньо, подібно до того, як ми відчуваємо красу або биття власного серця. Гегель заперечував безпосереднє пізнання і вважав за необхідне починати не з абсолютного знання, а показати логічний шлях розвитку пізнання від нижчого ступеня (безпосередньо чуттєвого сприйняття) до вищого (повного, абсолютного знання).
Фінансові ускладнення та зубожіння Йєнського університету в умовах війни з Францією змусили Гегеля шукати іншу роботу. В березні 1807 р. він переїхав до Бамберга, де став редактором місцевої газети. В грудні 1808 р. приїхав до Нюрнберга і став директором гімназії. Окрім адміністративної та педагогічної діяльності, в Нюрнберзі Гегель багато писав. Саме тут створена і видана “Наука логіки” (Велика логіка), до якої увійшли три книги – “Вчення про буття” (1812), “Вчення про сутність” (1813) та “Вчення про поняття” (1816). У Нюрнберзі з’явився чорновий варіант “Енциклопедії філософських наук” – системи філософії Гегеля. В 1811 р. Гегель одружився з Марією фон Тухер – двадцятирічною дівчиною зі знатної дворянської сім’ї.
Ще в Йєні Гегель мріяв про університетську кафедру. В серпні 1816 р. він отримав запрошення до Гейдельберзького університету, де читав по два-три курси щосеместру, видав “Енциклопедію філософських наук”, яку пізніше (в 1827 та 1830 pp.) перевидавав з виправленнями.
З осені 1818 р. Гегель обіймав посаду професора філософії у Берлінському університеті, куди був запрошений прусським урядом. Саме в цей період система Гегеля отримала завершення. Філософ читав курси з логіки, естетики, філософії права, антропології, історії філософії, філософії природи. Тексти цих курсів були пізніше видані його учнями. Про велику популярність Гегеля свідчить той факт, що в 1829/30 навчальному році він був обраний ректором університету (як відомо, першим ректором тут був Фіхте).
Життя філософа обірвалося несподівано. 14 листопада 1831 року він помер від холери і був похований поряд з могилою Фіхте.
Як зазначалося, головна мета філософської творчості Гегеля – сприяння перетворенню філософії на науку, дійсне, істинне знання. Формулюючи цей намір у передмові до “Феноменології духу”, мислитель, як і Фіхте та Шеллінг, наближав поняття науковості до поняття системності: істинною формою, в якій існує істина, може бути лише наукова система її. Але на відміну від своїх попередників автор “Феноменології духу” вніс до розуміння системності дещо принципово нове. Він відмовився від такої дорогої для Шеллінга інтелектуальної інтуїції і на її місце поставив ноняття, відкинув фіхтеанський метод приклеювання до всього небесного і земного, до всіх природних і духовних форм парних визначень загальної схеми та розкладання всього по поличках і стверджував, що система філософських наук повинна бути виведена з історії дійсності, яку ці науки відображають. На місце схеми “Я є Я” Гегель поставив системоутворюючий принцип історизму, або розвитку. Від попередніх його система відрізняється тим, що методом її побудови є найбільш розвинена форма діалектики.
Гегелівська система має назву “Енциклопедія філософських наук”. У § 18 праці пояснюється, що її загальним предметом є абсолютна ідея – субстанція і суб’єкт творення дійсності. Ось деякі характеристики абсолютної ідеї: 1) ідея не інертна, а діяльна, вона є взагалі діяльність; 2) ідея діалектична, вона являє собою єдність відмінного – суперечливість; 3) ідея цілеспрямована, вона є ентелехією, а це арістотелеве поняття виражає фіналізм, телеологію, прагнення до мети і самовдосконалення. Абсолютна ідея існує об’єктивно, тобто незалежно від окремих індивідів, більше того, передує не лише індивідам, а й світові в цілому (природі, суспільству).
Буттям чистої абсолютної ідеї є її розуміння самої себе. Зміст її – царство чистого розуму, чистої думки. Це царство є істина, якою вона є без прикриття, в собі й для себе самої. Тому можна висловитися так: цей зміст є зображення Бога, яким Він постає у своїй вічній сутності до створення природи і того чи іншого кінцевого духу. Саме як чистий розум абсолютна ідея є предметом “Науки логіки” – першої частини “Енциклопедії філософських наук”.
Наступна стадія розгортання абсолютної ідеї полягає у тому, що остання реалізується як природа. Гегель тлумачив природу як відчуження ідеї, яка вільно “відпускає” себе з царства чистої думки до протилежного царства матеріальної природності. Природа теж є ідея, але у формі інобуття. Саме у такій якості вона є предметом другої частини “Енциклопедії” – “Філософії природи”.
Третя стадія саморозвитку абсолютної ідеї починається з появою людини і суспільства, через діяльність яких ідея розпочинає самопізнання. Її інобуття знімається у процесі тривалого соціально-історичного та інтелектуального розвитку людства. Цей процес, в якому поступово викристалізовуються адекватні форми самосвідомості ідеї, що “спала” в природі, повертає її з інобуття до самої себе і робить справді абсолютною. Результат цього процесу – для себе сущий абсолютний дух, який є самосвідомістю ідеї.
Духовні формоутворення (суб’єктивний, об’єктивний та абсолютний дух) стали предметом третьої частини “Енциклопедії філософських наук” – “Філософії духу” та інших досліджень філософа, присвячених конкретним формам об’єктивного та абсолютного духу (“Філософія права”, “Філософія історії”, “Філософія релігії”, “Історія філософії” тощо).
Грандіозна система абсолютного ідеалізму, як її називав сам Гегель, – третя після Арістотеля та Фоми Аквінського спроба охопити всю сукупність знань своєї епохи. Її абсолютна ідеалістичність полягає в тому, що вона долає обмеженість як об’єктивного, так і суб’єктивного ідеалізму, синтезуючи зміст першого та другого. Її цілісність зумовлена послідовним проведенням обраних принципів, розроблених у “Науці логіки”. Тому саме логіка вважається основою гегелівської системи.
Діалектичний логіцизм (діалектико – логічні ходи думки повторюються у викладі знань про природу, історію, формоутворення духу тощо) є метафізичним, онтологічним фундаментом “Енциклопедії”. Подібно до того, як абсолютна ідея через природу і дух повертається до самої себе, завершуючи цикл саморозвитку, опис мандрів абсолюту в текстах логіки, філософії природи та філософії духу також має вигляд кола. Більше того, кожна частина філософії, писав Гегель, є філософське ціле, замкнуте в собі коло, але кожна з цих частин містить абсолютну ідею в її особливій визначеності або як особливий момент цілого. Окреме коло саме тому, що воно є в самому собі цілісність, прориває межу своєї визначеності й стає підставою ширшої сфери; тому ціле є коло, яке складається з кіл, кожне з яких є необхідний момент, так що їх система становить цілісну ідею, яка виявляється також в кожному з них зокрема. Замкнена на саму себе, система Гегеля, таким чином, є завершеною.
Зупинимося на змісті системи Гегеля, і насамперед її першої частини – “Науки логіки”. Саме в ній викладена методологія побудови “Енциклопедії філософських наук” – діалектика.
Предметом “Науки логіки” є абсолютна ідея, що розгортається і розвивається в ході самоосмислення. Метою, потягом, ентелехісю ідеї служить істина. Істина ж не відкарбована монета, якою можна раз і назавжди заволодіти і в готовому вигляді покласти до кишені. Істина як мета ідеї – процес її поступового досягнення. Тому Гегель і казав, що “ідея сутнісно є процес”.
Яким же чином, з допомогою яких сил здійснюється осягнення істини? Діяльність ідеї, спрямована на пізнання істини про себе, збуджується її діалектичною суперечливістю. Шеллінг говорив, що абсолют є тотожність, а Гегель додав до цього: тотожна із собою ідея містить заперечення самої себе, суперечність. Самосуперечливість збуджує самоосмислення ідеї (більше їй нікого й нічого осмислювати), яке є тотожним з її буттям; ідеї живуть, доки вони себе (або їх) мислять.
Буття – мислення ідеї специфічне: як процес вона розгортається у вічності, поза часом та простором. Ідея не має початку в часі чи просторі, існує в цілісності своїх часткових формоутворень. Тут і виникає важлива проблема – початку науки про абсолютну ідею.
Гегель почав свою “Науку логіки” з поняття чистого буття як найбільш абстрактної характеристики абсолютної ідеї. Перший розділ праці так і називається – “Вчення про буття”. Чисте буття така порожня абстракція, настільки позбавлена якихось визначень, що виявляється тотожною своїй протилежності – нічому. Зрозуміло, йдеться не про те, що наявність предмета дорівнює його відсутності. Гегель розглядав не конкретне буття того чи іншого предмета, а буття взагалі, думка про яке є настільки беззмістовною, що збігається з думкою про небуття. Буття і ніщо зливаються воєдино. В своїй тотожності вони створюють третє поняття – становлення.
У цих трьох перших поняттях гегелівської логіки помітна характерна риса її побудови – принцип тріади: теза, антитеза, синтез. Висувається деяке положення, потім іде його заперечення, а після нього заперечення попереднього заперечення. Синтез тези і антитези збагачує зміст попереднього твердження, оскільки додає до нього знання про його протилежність. Тому діалектичне заперечення збігається з розвитком знань про досліджуваний предмет. Якщо у тезі він розкривався абстрактно (однобічно), то в синтезі це розкриття конкретніше і не – однобічне. Себто розвиток знань про предмет (абсолютну ідею) збігається з їх рухом від абстрактного до конкретного.
Сходження від абстрактних знань до конкретних (від буття до ідеї) є також важливим принципом побудови “Науки логіки”. Кожна конкретніша категорія (наприклад, становлення) знімає зміст попередніх. Зняття, за Гегелем, є не лише заперечення, а й одночасне збереження змісту, його піднесення на вищу сходинку розвитку.
Результат становлення – щось стале. Гегель називає його наявним буттям. Тут вже йдеться про буття реальних предметів світу (інобуття ідеї). Відмінність одного предмета від іншого зафіксована в категорії якості. Остання є визначеністю, що збігається з буттям; якщо щезає дана якість, дещо стає іншим. Протилежністю якості є кількість. Вона – визначеність, байдужа до буття; кількісні зміни предмета не скасовують його буття у певній якості. Синтезом кількості та якості є міра. Вона позначає межі, в яких кількісні зміни не призводять до зміни якості. Порушення межі, або міри, спричиняє появу нової якості, яка виникає шляхом перериву поступовості, стрибкоподібно. Закономірний зв’язок якості та кількості, виявлений Гегелем, став пізніше основою формулювання закону взаємного переходу кількісних і якісних змін – одного з трьох головних законів діалектики.
Ланцюг стрибкоподібних якісних змін створює “вузлову лінію відносин міри”. Для ілюстрації останньої Гегель наводив приклад нескінченної зміни агрегатних станів води залежно від температури. Якщо ці стани постійно змінюються, то виникає питання про носія цих змін, про деякий субстрат, що лежить в основі ланцюга перетворень. Тобто постає питання про сутність, яка перебуває в буттєвих змінах.
“Вчення про сутність” – другий розділ “”Науки логіки”. На відміну від буття (поверхневого шару дійсності) сутність – внутрішній світ, глибинні зв’язки, що лежать в основі буття. В розділі “Буття” поняття переходять одне в одне, тобто відображається зв’язок предметів типу “перехід”; звідси й закон взаємного переходу. У розділі “Вчення про сутність” поняття злиті одне з іншим, “світяться”, взаємовідображаються, або рефлектують. У бутті дещо стає іншим, у сутності дещо є інше, існує лише в єдності із своєю протилежністю, тобто є суперечністю. Сутність і є суперечність, або єдність протилежностей. Гегелівська розробка проблеми суперечності також увійшла до змісту другого закону діалектики – закону єдності й боротьби протилежностей.
Вчення про сутність має три підрозділи. У першому вона розглядається крізь призму її самосуперечливості й тлумачиться як основа існування. Існування відрізняється від буття. Буття безпосереднє, існування завжди чимось опосередковане, обгрунтоване. Існування є буття, яке отримало основу. Основою ж існування, або життєвості, є суперечність – рушійна сила існування. Дещо, писав Гегель, є життєвим лише настільки, наскільки воно містить у собі суперечність.
Другий підрозділ учення про сутність присвячений явищу. Останнє є сутністю в своєму існуванні. Сутність не залишається позаду або осторонь явища, а скоріше, немовби по своїй безмежній доброті, відпускає свою видимість у безпосередність і дарує йому (явищу) радість існування. Бог, котрий як сутність є благість, оскільки він дає існування моментам своєї видимості в самій собі, створює світ. Явище не існує саме по собі, воно завжди виражає певну сутність. Сутність являється, явище – сутнісне. Тотожне в явищах (те, що повторюється в них) є закон. Закон і сутність – речі однопорядкові.
Третій підрозділ учення про сутність має назву “дійсність”. Дійсність – це синтез сутності та явища (існування), або внутрішнього і зовнішнього. Вона включає в себе, по-перше, можливість, по-друге, випадковість. Можливість є те, що сутнісне для дійсності, але сутнісне таким чином, що воно водночас є лише можливість. Оцінювана як одна лише можливість, дійсність є дещо випадкове, і навпаки, можливе саме є тільки випадкове. Можливість може перейти в дійсність за наявності умов; тоді вона стає необхідністю. У зв’язку з категорією необхідності Гегель дав цікавий аналіз проблеми свободи, який буде продовжений у “Філософії права”.
Закінчується вчення про сутність аналізом причинності. Причина породжує рівну собі дію. Тому між дією та причиною має місце взаємодія. Взаємодіючи, причина і дія постійно міняються місцями: дія стає причиною, і навпаки. Ланцюг постійно змінюваних причин та наслідків повторює “вузлову лінію відносин міри”. Тут виникає питання: а чи існує щось субстанційне у цих нескінченних змінах? Гегель дав ствердну відповідь. Таким вільним від переходів причин та наслідків є поняття.
“Вчення про поняття” є третім розділом “Науки логіки”. Поняття визначається як цілісна сфера “суб’єктивної логіки” (два перших розділи Гегель назвав “логікою об’єктивною”). Третій розділ також має тріадну структуру: а) суб’єктивне поняття, б) об’єкт, в) ідея.
У підрозділі “суб’єктивне поняття” розглядаються питання, які утворюють традиційний зміст підручників з формальної логіки: поняття, судження, умовивід. Своє завдання Гегель вбачав у тому, щоб накопичений століттями, але закостенілий матеріал привести в активний стан, знову розпалити в ньому вогонь життя. Філософ прагнув відновити пізнавальну цінність засобів формальної логіки, побачити у фігурах умовиводів реальні відносини речей. Розглядаючи різні типи силогізмів, він сформулював таку думку: всі речі суть умовиводи, дещо загальне, зімкнуте через особливість з одиничністю. Найдовершенішим силогізмом є умовивід необхідності, який Кант вважав законом природи. Завдяки таким умовиводам розум з допомогою понять та суджень має змогу формулювати закони, тобто відкривати у своїй власній сфері дещо таке, що притаманне об’єктивному світові. Тим самим, за словами Гегеля, поняття взагалі реалізувалося; точніше кажучи, воно отримало таку реальність, яка є об’єктивністю.
Суть переходу від суб’єктивного поняття до об’єкта полягає в тому, що, за Гегелем, поняття здатні втілюватися в об’єктивних речах, по-перше, через людську діяльність, по-друге, через творення світу речей. Об’єкт – предмет другого підрозділу “Вчення про поняття” – проходить три ступені розвитку: механізм, хімізм, телеологізм. Телеологічний об’єкт знімає обмеженості двох перших. Його вище значення ілюструється просто: досить згадати про механічну і хімічну техніку, щоб зрозуміти, що саме породження таких об’єктів щоразу залежало від наче зовнішньої щодо них мети, яка, проте, діяла принципово, а отже, не була зовнішньою для тієї сфери дійсності, до якої вона застосовувалася. Це був рух самої об’єктивності до вищої сходинки. Гегель проаналізував діалектику мети і засобів, їх сходження на вищу стадію – зідійсненої мети, або поняття. Єдність поняття (мети) і об’єктивності – ідея.
Розділ “Вчення про поняття” і “Наука логіки” в цілому завершується аналізом ідеї (істини). Істина – це збіг поняття і об’єктивності. Абстрактної істини немає, вона завжди конкретна. Істина увібрала у своєму змісті всі попередні визначення, починаючи з чистого буття, з нічого, становлення тощо. її конкретність і є її різнобічністю, яка досягається синтезом усіх попередніх визначень. Істину не можна охопити відразу в готовому вигляді. Вона є процесом нашого осягнення цілокупності її визначень. Мислення, яке розгортає у часі ланцюг її характеристик, повторює процес буття істини, збігається з ним, беручи категорії, що її розкривають, в їх взаємних суперечливих зв’язках – переходах, взаєморефлексії, запереченні заперечення. Так досягається істинне, а отже, конкретно – системне знання про світ як органічну цілісність, породжену абсолютною ідеєю.
Однак і цього мало для розуміння ідеї – істини. За Гегелем, вона являє собою не лише відповідність поняття предмету (про що писав Арістотель), а й відповідність предмета своєму поняттю. Розглядаючи предмет, ми повинні визначити, чи збігається він із своїм поняттям, містить у собі істину чи ні. Таке розуміння істини можна знайти в пересічному словозастосуванні: говорять, наприклад, про істинного друга і розуміють при цьому людину, поведінка якої відповідає поняттю дружби. Тобто мало мати поняття (ідеї) дружби, добра, краси тощо, мало прагнути до їх пізнання, як це робив Сократ. Треба ще й діяти адекватно, бути відповідним їм. Істина, за Гегелем, предметна, її потрібно не лише пізнати, але й практично реалізувати в житті.
Пізнання істини має своїм об’єктом життя, в якому втілилася безпосередня ідея (ідея добра, краси тощо) як душа у певному тілі. В результаті пізнання цієї душі – ідеї отримується істина. З одного боку, остання відповідає своєму предмету – життю – і є теоретичною ідеєю, відображенням життя, а з іншого – вона збуджує волю та діяльність людини на приведення предметів (насамперед свого життя) у відповідність з отриманою істиною: тут істина є ідеєю блага, або практичною ідеєю.
Завершується “Наука логіки” невеличким підрозділом вчення про поняття, який має назву “Абсолютна ідея”. Ось як визначив її Гегель: абсолютна ідея є, як виявилося, тотожність теоретичної і практичної ідей. Вона є абсолютна і повна істина, ідея, що сама себе мислить, а саме – розуміє себе як розумну, логічну ідею. Її змістом є система логічного, або категорій.
Формою абсолютної ідеї є діалектичний, або, як його назвав Гегель, спекулятивний метод. Це форма саморуху поняття, в основі якої лежить принцип заперечення заперечення. Метод є не зовнішньою формою, а душею змісту. Він такий же аналітичний, як і синтетичний. Але дійсна картина діалектичного методу не розгорнута у короткому останньому підрозділі, він розчинений у змісті “Науки логіки”.
Методологічні принципи, розроблені Гегелем у “Науці логіки”, стали основою побудови двох інших частин його системи.
“Філософія природи” задумана як зображення “інобуття” логічної ідеї, що, ставши абсолютною, вирішила… із самої себе вільно відпустити себе як природу. Структура праці має форму тріади: механіка, фізика, органічна фізика. Тут також реалізовані принципи заперечення заперечення, зняття, сходження від абстрактного до конкретного тощо.
Така ж картина спостерігається у третій частині системи. В структурі енциклопедичної “Філософії духу” три розділи – “Суб’єктивний дух”, “Об’єктивний дух” та “Абсолютний дух”. Назви розділів означають ступені, якими йде ідея, що повертається в саму себе із свого інобуття. Її повернення полягає в знятті чуттєвого, тілесного, природного, матеріального. Дух (пізнання) ліквідує зовнішню відчуженість тілесного світу, робить цей світ своїм, розкриваючи ту обставину, що субстанцією тілесного світу є він же сам, дух. Цей процес асиміляції зовнішнього Гегель вважав звільненням духу.
Знаряддям звільнення духу, як уже зазначалося, є процес пізнання, вершиною якого Гегель вважав абсолютне знання у формі його власної філософії. Вся всесвітня історія є прогрес в усвідомленні свободи, – прогрес, який ми повинні пізнати в його необхідності. Завершенням прогресу і є система “абсолютного ідеалізму”. Просуваючись із ступеня на ступінь шляхом самозвільнення, дух підноситься до знання абсолютного духу як вічно дійсної істини, де розум є вільний для себе, а необхідність, природа та історія лише служать для його розкриття. Принцип історизму, або розвитку, який лежить в основі методу діалектики, вступає у суперечність із системою, яка претендує на відображення иозаісторичного й абсолютного знання.
Суперечність системи і методу Гегеля, а також інші неузгодженості його філософії були помічені ще Шеллінгом. Про них він писав у мюнхенських лекціях з історії нової філософії у розділі, присвяченому Гегелю. Пізніше філософську систему великого діалектика піддали критиці Фейербах, Маркс, Енгельс, К’єркегор та інші мислителі.
(2 votes, average: 2,50 out of 5)