Виникнення і розвиток соціології як окремої науки

Соціологія: загальний курс. Навчальний посібник для студентів вищих закладів освіти України

ЧАСТИНА ПЕРША.

СОЦІОЛОГІЯ ЯК НАУКА

Розділ 2.

ВИНИКНЕННЯ І ОСНОВНІ ВІХИ РОЗВИТКУ СОЦІОЛОГІЇ

2.2. Виникнення і розвиток соціології як окремої науки

Попередній етап розвитку філософської і соціологічної думки в Європі обумовив і теоретично, і методологічно появу нового наукового напряму, зосередженому на вивченні взаємодії людини і суспільства, тобто на соціальних відносинах. Потреба в такому науковому напрямі була актуальною

і для соціальної практики. Відповіддю на ці соціальні запити стали праці Огюста Конта (1798 – 1857 рр.) – французького мислителя, якого вважають батьком соціології.

Як вже згадувалося, він запропонував термін “соціологія” і вперше використав його у 1824 р. в своїх листах. Ллє широко відомим цей термін став після публікації О. Контом четвертого тому свого “Курсу позитивної філософії” (1838 р.). Заслуга О. Конта полягає насамперед в тому, що він обгрунтував необхідність наукового підходу до вивчення суспільства, виділення соціології в якості самостійної науки, базування цієї науки на спостереженні

та експерименті, пізнання законів суспільного розвитку і практичного використання досягнень науки в цілях здійснення соціальних реформ на благо суспільства. Конт вважав, що соціологія є наукою особливою, яка відповідає новому соціальному порядку в індустріальній Європі, наукою, яка повинна використовувати прийоми спостереження, експерименту і порівняння. Науковий позитивізм Конта поєднувався з його еволюційним поглядом на суспільство і мислення. Мислення, на його думку, в своєму розвитку проходить три стадії: теологічну, метафізичну і позитивну. Людська думка прогресує по мірі того, як зменшується рівень узагальненості і зростає рівень складності. Суспільства в процесі еволюції проходять 3 основні стадії: примітивну, проміжну і наукову. Конт вважав, що суспільство стає також більш складним, диференційованим і спеціалізованим через поділ праці. Поряд з мовою і релігією поділ праці веде до зміцнення соціальної солідарності, породжуючи новий соціальний поділ між класами, а також між приватною і суспільною сферами. Соціологія, яка є вершиною наук, за Контом, повинна розвиватись як аналіз соціальної динаміки і соціальної статики. Соціальна динаміка покликана розглядати загальні закони соціального розвитку, тоді як соціальна статика повинна зосередитись на “анатомії суспільства” і взаємодії його складових елементів. Конт досліджував соціальну роль соціальних інститутів (таких як сім’я, власність, держава) в підтриманні цілісності соціального порядку. Основні праці Конта: шеститомна праця “Курс позитивної філософії” (1830 – 1842 рр.) і чотиритомна праця “Система позитивної політики” (1851 – 1854 рр.).

Основний зміст соціологічних поглядів О. Конта можна звести до наступного:

– при вивченні соціального життя слід не покладатися на здогадки, а опиратися на спостереження, порівняльні методи;

– вивчення соціальних явищ не може бути абсолютним, а завжди є відносним, в залежності від нашої організації і нашого становища в соціальній сфері;

– наука соціологія повинна давати відповідь не лише на питання, що існує, але й на питання як відбувається явище, вміти передбачити і розв’язати проблеми, що виникають;

– все існуюче існує лише в тій мірі, в якій це буде доведено наукою; це можливо лише у тому випадку, якщо будуть вивчатися реальні факти суспільного життя;

– існує взаємозв’язок соціальних елементів, частин і підрозділів суспільства (людей, груп, спільнот та ін.)

Отже, О. Конт став засновником не лише нової науки, але й справжнього соціологічного підходу до аналізу соціальних явищ і процесів. З появою праць О. Конта соціальна теорія набуває інституціонального статусу, одержує права громадянства в науковому світі.

Послідовником О. Конта був відомий англійський філософ, історик і економіст Джон Стюарт Мілль (1806 – 1873 рр.) – прихильник буржуазної демократії і ліберальних реформ. Особливе значення для соціології мала праця Дж. Мілля “Система логіки сілогічної і індуктивної”, в якій він виклав чотири методи дослідження, які використовуються й до цього часу.

– Метод схожості: якщо в декількох випадках при дослідженні будь-якого явища є лише одна спільна обставина, то вона і є причиною (або наслідком) даного явища.

– Метод відмінності: якщо у випадках, коли дане явище відбувається і не відбувається, всі обставини однакові крім однієї, то ця остання і є причиною (або наслідком) даного явища.

– Метод залишків: із явищ відокремлюються ті частини, причини яких відомі із попередніх індукцій. Факт, що залишився, є наслідком причини, що залишилась.

– Метод супроводжуючих змін: явище завжди змінюється за певною зміною іншого явища, зв’язаного з цим останнім причинним зв’язком.

Дж. Мілль розглядає суспільство як агрегат індивідів, мислення яких поступово змінюється і розвивається. Він вважав, що держава не повинна втручатися в економічну діяльність підприємств приватних власників. На відміну від Конта, який закликав до зміцнення держави і його функцій, Мілль переносив акцент на активність підприємців. В підприємництві, на його думку, могли б мати успіх всі народи.

До яскравої плеяди різнобічних дослідників відносять і англійського філософа і соціолога Герберта Спенсера (1820 – 1903 рр.) Він одержав технічну освіту і потім довгі роки займався науками: біологією, психологією, соціологією, етикою і т. д. Спенсер заснував органічний напрямок в соціології. Основу соціологічних поглядів Спенсера склав метод аналогії між біологічним організмом, його еволюцією і соціальним, надорганічним організмом і його еволюцією. Цей метод грунтувався на тому, що і там і там відбувається перехід від простого до складного. На думку Спенсера, соціальний організм складається з трьох основних систем: регулятивної, виробляючої засоби для життя і розподільчої. Джерелом класових відмінностей вважав завоювання: переможці утворюють панівний клас, переможені стають рабами. Головним для Спенсера було вивчення не суспільства в цілому, а його структурних одиниць, їх функцій та взаємозв’язку. Висунувши на перший план вивчення структури суспільства і функцій його структурних елементів, Спенсер заклав основи структурно-функціонального напрямку в соціології, сприяв виникненню функціоналізму, однак, лише частина його наукової спадщини актуальна для сучасної соціології. Головна його праця – “Основи соціології” (1896 р.), в якій він робить висновок: перемагає те суспільство, в якому більша кількість людей пристосовується до промислової праці, але при цьому владні структури поважають особисті потреби та інтереси.

Найбільш впливовою парадигмою соціології доби її становлення як самостійної науки стає парадигма позитивізму, який оголосив єдиним джерелом пізнання соціальні науки або їх сукупність і відкинув філософію як особливу галузь наукового знання. Найбільш важливими принципами позитивізму можна вважати наступне:

1. Постулат онтологічного натуралізму, або твердження про те, що соціокультурні і природні явища якісно однорідні. Тому суспільні проблеми повинні аналізуватися як такі, що не є якісно новою в порівнянні з природною реальністю, і їх пояснення можливе за допомогою пізнання законів природи.

2. Постулат методологічного натуралізму, який полягає у твердженні, що система соціологічного знання повинна будуватися за моделлю фізичних наук, використовувати їх методологічні установки.

3. Постулат феноменалізму, тобто перебільшення ролі досвіду і чуттєвих даних в соціологічному пізнанні на противагу умоглядним висновкам, які часто панують у соціальній філософії.

4. Принцип “ціннісної нейтральності”, згідно якому соціолог, як учений, повинен утримуватися від будь-яких ціннісних суджень стосовно природи явищ і процесів, що вивчаються, і одержаних результатів.

5. Визнання інструментального характеру наукового знання і зв’язана з цим орієнтація на соціальну інженерію, як особливий тип соціальної практики, соціальної терапії – лікування соціальних хвороб.

Слід зауважити, що на різних етапах концептуальної еволюції позитивізму на перший план виступали то натуралістичні принципи пізнання (так було в XIX ст.), то емпіричні, які широко представлені в неопозитивізмі XX ст. При цьому можна виділити в позитивізмі два етапи:

– перший етап або ранній позитивізм охоплює період 30-х рр. XIX ст. до початку XX ст. Він пов’язаний з іменами О. Конта, Г. Спенсера та багатьох їх послідовників. Це, зокрема, представники географічної, расово-антропологічної, біоорганічної та соціал – дарвіністської шкіл соціології, а також гак званих соціологів-механіцистів. Так, прихильники географічного детермінізму у соціології (Ф. Ратцель, К. Рігтер, Ю. Челен, Е. Хантінгтон та ін.) зосереджують увагу на вивченні впливу різних чинників навколишнього середовища (рельєфу, клімату, ландшафтів, географічного розташування та ін.) на культуру і суспільне життя. Теоретики расово-антропологічного напряму (А. Гобіно, X. С. Чемберлен, Ж. Де Лянуж, О. Аммон) прагнуть виявити зв’язок між соціальною поведінкою людей та їх біологічною спадковістю. Найбільш повно органіцистські ідеї Конта і Спенсера знайшли своє втілення у працях соціологів біоорганіцистської школи – А. Шеффле, Р. Вормса, А. Фуль’є, А. Еспінаса та ін., які при поясненні суспільних явищ вдавалися до прямих уподіблень їх біологічним явищам і процесам (концепції суспільного організму, суспільного тіла, суспільної тканини тощо). Значного поширення у соціології кінця минулого сторіччя набули ідеї соціального дарвінізму. їх активно відстоювали У. Берж гот, Л. Гумплович, Г. Рагценхофер, А. Смолл, У. Самнер. Суспільні явища ці мислителі розглядали насамперед під кутом зору боротьби за існування між різними спільнотами. Соціальне життя у такому випадку виявлялось не чим іншим, як безперервною низкою конфліктів між етносами, націями, класами.

– другий етап в розвитку позитивізму починається приблизно з 20-х рр. ХХ ст. і продовжується до даного часу. Цей період представлений різними школами і напрямками соціології. Цей етап можна назвати етапом інституціоналізації соціології, перетворення її в академічну дисципліну, яка здобула визнання і авторитет в науковому середовищі.

Значна роль у визначенні предметної галузі соціологічної науки, її подальший розвиток належить таким мислителям, як Е. Дюркгейм, М. Вебер. Дж. Мід. В. Парето.

Французький соціолог Еміль Дюркгейм (1858 – 1917 рр.) одержав широке визнання як один із засновників сучасної соціології, який сприяв визначенню предмета і встановленню автономії соціології, яку викладав в університеті Бордо і в Сорбонні. Великий вплив на Дюркгейма справила французька інтелектуальна традиція Жан-Жака Руссо, Сен-Сімона, Огюста Конта. В своєму соціологічному аналізі Дюркгейм використовував колективістський підхід. Він заперечував, що утилітарна версія індивідуалізму може забезпечити основу побудови стабільного суспільства. Стверджував також, що соціологічний метод повинен мати справу з соціальними фактами. В своїй першій великій праці “Суспільний Поділ праці” (1893 р.) Дюркгейм, заперечуючи Спенсеру, стверджував, що невірно розуміти соціальний порядок в індустріальних суспільствах як результат договору між індивідами, що керуються лише власними інтересами. Досягнення власного інтересу веде лише до соціальної нестабільності, що проявляється в різних формах девіантності, і в першу чергу в самогубствах. Дюркгейм проводив різницю між формами соціального порядку в примітивних (традиційних) і сучасних суспільствах. Механічна солідарність в примітивних суспільствах була заснована на спільних переконаннях і консенсусі, які проявлялись в межах колективної совісті. З процесами індустріалізації, урбанізації і ускладнення суспільств все більший поділ праці руйнує механічну солідарність і моральну інтеграцію, роблячи, таким чином, проблематичним соціальний порядок. При написанні своїх праць Дюркгейм добре усвідомлював те, що індустріальні суспільства пов’язані з багатьма конфліктами. Вважав, що в розвинутих суспільствах повинна з’явитись нова форма соціального порядку, заснована на органічній солідарності. Дюркгейм вважав галуззю соціології дослідження соціальних фактів, а не індивідів. Говорив, що суспільства мають свої релігії, які не можна звести лише до дій і мотивів індивідів, і що індивіди формуються і обмежуються соціальним середовищем (“Правила соціологічного метода”, 1895 р.). В “Самогубстві” (1897 р.) Дюркгейм пояснив, яким чином на рішення здійснити самогубство мають вплив різні форми соціальної солідарності в різних соціальних ситуаціях. Базуючись на вивченні статистики самогубств в різних суспільствах і різних групах в межах цих суспільств, Дюркгейм виявив чотири види самогубств: егоїстичні, аномічні, фаталістичні, альтруїстичні. В своїх працях з питань політики Дюркгейм виражав стурбованість в зв’язку з небезпекою для суспільства, яка йде від індивідів, які не відчувають, що соціальні норми с значимі для них, тобто тих, які знаходяться в стані аномії. Відомими також є його праці “Примітивна класифікація” (у співавт. з М. Моссом. 1903 р.), “Елементарні форми релігійного життя” (1912 р.).

З іменем німецького соціолога, соціального філософа і історика Макса Вебера (1864 – 1920 рр.) пов’язано перш за все виникнення розуміючої соціології і теорії соціальної дії. Викладав у Фрайбургському (1893 – 1896 рр.), Гейдельберзькому (1896 – 1898 рр., 1902 – 1919 рр.) і Мюнхенському (1919-1920 рр.) університетах. Вебера часто називають засновником сучасної соціології через наступне:

1) запропонував чіткий системний підхід до понятійного апарату соціологічного аналізу;

2) послідовно відстоював ідею соціальної науки, яка повинна приділяти увагу проблемам пояснення соціальної дії;

3) глибоко і тонко підмітив основні характеристики сучасної індустріальної цивілізації у великій кількості різноманітних галузей;

4) під час емпіричних досліджень сучасного суспільства він визначив ряд ключових питань, які набули значення центральних в соціологічних дискусіях;

5) його власне життя є переконливим прикладом відношення до соціології як до покликання.

М. Вебер зробив значний внесок в соціальну науку в таких галузях: 1) філософія соціальної науки; 2) раціоналізація; 3) вчення про роль протестантської етики; 4) відношення вченого до Маркса і марксизму; 5) аналіз сили політики стосовно німецького суспільства. Соціологія, на його думку, повинна прагнути до розуміння суті дії, виходячи з якої вона може просуватись в напрямку формування моделей або ідеальних типів дії на основі порівняльних – досліджень. Соціологічні поняття, такі, як “бюрократія”, повинні мати такий же аналітичний статус, що і поняття економічні, такі, як “вільна конкуренція”. Соціологія не виступає лише суб’єктивною інтерпретацією дії тому, що соціологи керуються певними нормами свого співтовариства (такими, як “ціннісна нейтральність”), а отримані ними дані повинні бути відкриті для наукового аналізу і критики. Під раціоналізацією Вебер розуміє процес, в ході якого кожна галузь людських відносин стає об’єктом розрахунків і управління. Вебер зробив також внесок в порівняльну соціологію релігії, соціологію міста, соціологію музики, економічну соціологію, соціологію права, аналіз стародавніх цивілізацій. Сьогодні український читач має змогу читати рідною мовою найвідомішу веберівську працю “Протестантська етика і дух капіталізму” (1905 р.). Вебер є також автор таких праць: “Об’єктивність” (1904 р.), “Про категорії розуміючої соціології” (1913 р.), “Господарська етика світових релігій” (1916 – 1919 рр.), “Політика як професія” (1919 р.), “Господарство і суспільство” (1921 р.) та ін.

Американський соціолог і соціальний психолог Джордж Мід (1863 – 1931 рр.) здійснив значний вплив на розвиток соціологічної науки, зокрема теорії символічного інтеракціонізму. Його лекції були посмертно видані у вигляді декількох книг – “Розум, самість і суспільство” (1934 р.), “Філософія дії” (1938 р.), “Філософія сучасного” (1959 р.). Згідно філософії Міда самість, встановлюється в процесі соціальної взаємодії з іншими. В його концепції соціального біхевіоризму соціально обумовлені реакції людей включають жести і прийняття ролей, що складає основу соціального життя. Жести і розмова є найважливішими рисами соціальної взаємодії, особливість якої полягає у тому, що індивід може уявити собі ефект впливу символічної комунікації на інших соціальних діячів. Діячі ніби ведуть “внутрішню розмову” з собою і попереджають реакцію інших. В своїй уяві ми приймаємо інші соціальні ролі і інтерналізуєм установки так званого “узагальненого іншого”, тобто установки соціальної групи.

Італійський соціолог, інженер та економіст, Вільфредо Парето (1848 – 1923 рр.) виклав свою теоретичну концепцію в “Трактаті всезагальної соціології” (1916 р.). Зробив значний внесок в теорію еліт. Суспільство для Парето це система, яка знаходиться в стані динамічної рівноваги. Воно поділяється на еліту – “кращих”, які керують, і не еліту, тобто тих, якими керують. Така соціальна гетерогенність обумовлюється біологічно, тобто наявністю певних біопсихологічних якостей індивіда. На його думку, такий поділ притаманний усім суспільствам, а циркуляція, зміна еліт, служить основою і рушійною силою всього історичного розвитку. Його теорія еліт послужила відправним пунктом для дослідження механізмів влади. Основні праці Парето: “Соціалістичні системи” (1901 – 1902 рр.), “Підручник політекономії” (1907 р.), “Трактат всезагальної соціології” (1916 р.), “Перетворення демократії” (1921 р.).

Соціологічні традиції, закладені О. Контом, Г. Спенсером, Е. Дюркгеймом, М. Вебером та іншими соціологами знайшли своє гідне продовження в працях Питирима Сорокіна (1889 – 1968 рр.). Народився він і одержав освіту в Росії, був висланий із країни у 1922 р., і в кінцевому результаті оселився у США. В 1930 р. став першим професором соціології в Гарвардському університеті. Представник інтегрального напрямку сучасної соціології, автор теорій соціальної стратифікації і соціальної мобільності. Значний внесок зробив в розробку проблем предмету і структури соціології, механізму і шляхів соціального розвитку, соціальної нерівності, соціальної структури суспільства, соціокультурної динаміки, конвергенції соціальних систем і т. д. Об’єднав в єдине ціле всі аспекти соціологічного вивчення суспільного життя, створив ту “інтегральну” соціологію, яка синтезувала все найкраще, що було досліджено до того часу в соціології. Основні праці Сорокіна: “Система соціології” (1920 р.), “Соціологія революції” (1925 р.)’, “Соціальна мобільність” (1927 р.), “Сучасні соціологічні теорії” (1928 р.), “Соціальна і культурна динаміка” (1937 – 1941 рр.), “Соціокультурна причинність, простір і час” (1943 р.), “Американська сексуальна революція” (1956 р.), “Основні тенденції нашого часу” (1964 р.), “Соціологічні теорії сьогодні” (1966 р.). В праці “Система соціології” П. Сорокін проголосив такі основні принципи соціології:

– соціологія, як наука, повинна будуватися за типом природничих наук. Про жодне протиставлення “наук про природу”, “наук про культуру” не може бути й мови;

– соціологія повинна вивчати світ таким, яким він є. Будь-який нормативізм, тобто суб’єктивне втручання в науку з позицій моральних та інших наук, є недопустимим;

– соціологія повинна бути “об’єктивною дисципліною”, тобто вивчати реальні взаємодії людей, які є доступними об’єктивному виміру і вивченню;

* оскільки соціологія хоче бути дослідницькою і точною наукою, вона повинна позбутися усякого “філософствування”, умоглядної, недоведеною наукою побудови;

– розрив з філософствуванням означає і розрив з ідеєю монізму, тобто зведення будь-якого явища до одного якого-небудь начала.

П. Сорокін ділив соціологію. на теоретичну і прикладну. Об’єктами вивчення його соціології є перш за все соціальна поведінка і діяльність людей, соціальні групи і структура суспільства в цілому, а також соціальні процеси, які в ньому відбуваються. Він розробив теорію цінностей і культурної динаміки.

Підводячи підсумок, можна говорити, що назва науки “соціологія”, яку так вдало застосував О. Конт, пізніше було насичено науковим теоретичним змістом завдяки працям яскравої когорти мислителів. Саме в результаті їх зусиль соціологія перетворилась в науку, яка має свій предмет, свою теорію і можливості для емпіричних підтверджень різних аспектів цієї теорії. Не стояли осторонь цього процесу і українські мислителі.