Китаю Стародавнього політична думка

Політологічний словник

Китаю Стародавнього політична думка – зародження політичної думки тісно пов’язане зі змінами цивілізаційних формацій, зокрема переростання у IV-III тис. до н. е. первісних суспільств у рабовласницькі державні утворення. Саме в цей час мислителі почали замислюватися над методами і засобами здобуття, збереження і зміцнення державної влади, над походженням і значенням права, держави, а згодом і політики в житті суспільства. Ранні уявлення протягом 2,5-3 тис. років подолали шлях від міфологічних до раціонально-логічних

форм світорозуміння, з часом набули ознак теоретичного знання і збагатилися ідеями провідних мислителів, свідків кардинальних історичних перетворень. Вагомий внесок у процес кристалізації політичних теорій рабовласницької епохи зробили мислителі Стародавнього Китаю, які чи не найпершими в історії політичних вчень почали відходити від міфічного світорозуміння, божественних настанов, переводячи політичні доктрини на раціональний грунт, земну основу, хоча і в китайців Небо “контролює” всі події у Піднебесній і проводиться стрижнева ідея про тянь-мін – право Неба на відкликання мандату володаря і передачу його більш гідному. Саме такі протополітологічні вчення характерні для книги історії “Шуцзін”, найдавніші частини якої сягають у ХІV-ХІ ст. до н. е., і книги пісень “Шицзін” (ХІ-VІ ст. до н. е.).

У Давньому Китаї політична думка досягла розквіту в другій половині І тис. до н. е. Батьком давньокитайської політичної думки можна вважати Чхоу-гуна (ХІ-Х ст. до н. е.), який розробив формулу зміни династій. За його вченням, мандат володаря Небо надає тому, хто втілює у своїй особі найбільшу кількість де (чеснота, благодать, справедливість). Правитель уже сам надає владу наступникам доти, поки в них не вичерпається. Тоді Небо знову втручається у Піднебесну, вибирає мудреця, сповненого де, і цикл починається знову. Першими ознаками втрати де є аморальність правителя, зневажливе ставлення до підданих, порушення норм справедливості.

Найпомітніший серед китайських мислителів – великий мораліст Конфуцій (Кунцзи, Кун Цю, Кун Чжунні, Кун Фуцзи, 551 – 479 до н. е.), вчення якого назвали конфуціанство.

Найдавнішим зібранням його афоризмів є трактат “Лунь юй” (“Бесіди і роздуми”), складений у V ст. до н. е. учнями Конфуція, яких налічувалось ще за його життя близько З тис. Чільне місце у ньому посідає правитель – мудрець, який втілює досконалі знання ритуалу, культури, демонструє поважність, м’якість і поступливість, вірність і відданість, повагу до старших, освіченість, чесноти, любов до людей і сумлінність, завжди дотримується справедливості, істини, вірного шляху. Головне для нього – турбота про благо підданих, яких треба спершу нагодувати, а потім навчити, виховати у високій моральності. Концепція Конфуція містить засади “правильного державного управління”, конкретні поради правителям щодо завоювання довіри народу, мистецтва комунікації; обгрунтовує стрижневі принципи управління суспільством, забезпечення всезагального щастя. Вважаючи людей рівноправними від природи, Конфуцій ніколи не був демократом. Він вчив, що трудящих треба відмежовувати від панівної верстви, а жінок ставив значно нижче за чоловіків. Він критикував політичне управління за допомогою писаних законів, натомість надавав перевагу управлінню на основі вдосконалення людської природи, а покарання закликав замінити вихованням. Трактат “Лунь юй” протягом багатьох віків вважався основним предметом у китайських школах, який учням треба було визубрювати напам’ять. Настанови Конфуція у подальшому виявились найвпливовішими у китайському суспільстві, а його вчення з II ст. до н. е. до 913 р. н. е. було офіційною ідеологією Китаю. З ХІ – ХІ 1 ст. конфуціанство існує у вигляді “неоконфуціанства”. На початку нової ери в Китаї формується релігійна система, в основі якої лежала віра в духів, культ предків і героїв, а головним чином – культ Конфуція. У V – III ст. до н. е. за наказом імператора Конфуція було канонізовано, нова релігійна система визнана державною релігією. Держава і релігія, таким чином, злились у Китаї з духовним і матеріальним життям народу в єдину систему, яка припинила своє існування разом з монархічним ладом, поваленим революцією у 1911 р.

Другу течію політичної думки у давньому Китаї – моїзм – заснував Мо-цзи (479- 400 рр. до н. е.) з однойменним трактатом (IV ст. до н. е.). Найбільшими його досягненнями є: чітке обгрунтування теорії суспільного договору, виникнення держави; висунення ідеї федеративного устрою, визначення принципів державного управління; практичні пропозиції щодо побудови жорсткої адміністративної структури, концепція поєднання заохочення і покарання як могутнього важеля державного адміністрування; політична доктрина “всезагальної рівновеликості”, тобто казарменого рівноправ’я; започаткувати егалітаризму у соціально-політичних відносинах.

Провідником третьої течії – легізму (фацзя) – став Шан Ян (400 – 338 pp. до н. е.) з трактатом “Шан цзюнь шу” (IV ст. до н. е.). Держава в його уявленні постає як абсолютна інституція, найвища мета і вінець діяльності людини, велетенська безжалісна машина примусу, а право, закон – як найліпший засіб досягнення такої мети. Основні риси закону – верховенство, універсальність, жорсткість, обов’язковість для всіх. Основні методи побудови деспотичної держави: матеріальне стимулювання приватних власників, спрямованість їх на землеробство і скасування другорядних занять; метод “зрівняння майна”; метод нагород і покарань, де перевага віддається покаранням і причому жорстоким покаранням.

Четверта течія давньокитайської політичної думки – даосизм. Його постулати викладені у трактаті “Дао-децзін” (III ст. до н. е.), авторство якого приписують напівлегендарному Лао-цзи (640-? до н. е.). У цьому вченні Дао – найвищий безликий абсолют, як Брахма в індійців. Держава, суспільство і людина – природна частина Дао і Космосу. Всі вони підпорядковуються законам вічності. Цивілізація і всі її надбання – це штучні утворення, що протистоять природному і підривають природний порядок. Ось чому істинна мудрість – це затворництво, певна відмова від усього штучного. Держава повинна бути маленькою, державою – селом, а народ – безграмотним, неписьменним, недоумкуватим, що дасть змогу зробити основними методами державного управління “мудрість простоти”, засновану не на знаннях, а на інтуїції, та “не діяння”, тобто інертність адміністрації, створення розумним і проникливим правителем умов для стабільного природного розвитку суспільства без штучного підштовхування природних процесів активністю провідників держави.

Вчення про технологію влади, умови мудрого правління, мистецтво адміністрування, критерії вибору на державні посади, контроль над чиновниками розробляв близький до легістів Шень Бухай (400-337 pp. до н. е.). Унікальним у його вченні є узагальнення всієї практики державного управління, найдетальніший виклад і класифікація багатотисячної ієрархічно-бюрократичної системи за посадами, функціями, фахом, родом діяльності – від тлумача снів і керівника чаклунів до міністра.

Проповідь аполітичності, вільнодумства, себелюбства, засудження держави з усіма її атрибутами і цивілізації взагалі, піднесення гедонізму і егоїзму, заклики до того, щоб брати від реального, а не потойбічного життя всі радощі і насолоди, характерні для доктрини близьких до даосизму Ян Чжу (414-334 рр. до н. е.) та Чжуан-цзи (369- 286 рр. до н. е.). Неперевершене значення має трактат “Гуань-цзи” (IV – ІІ ст. до н. е.), якому належить пріоритетна ідея централізованого контролю над економічним життям держави та економічного регулювання. Своєрідним синтезатором легізму, конфуціанства, моїзму і даосизму, тобто принципів сили і авторитету державної влади, мистецтва адміністративного управління, верховенства закону, гуманізму і справедливості, самовдосконалення, взаємної користі, не діяння тощо виступив Хань Фей (280 – 233 рр. до н. е.), який створив на цій основі оригінальну філософію права і здійснив спробу перетворити оновлений легізм у провідну течію давньокитайської політичної думки. Та надії його не виправдались: надзвичайна жорстокість правлячого режиму царства й імперії Цінь (III ст. до н. е.) назавжди підірвала авторитет легізму і він уже ніколи не відроджувався у китайських політичних доктринах.

Антология мировой политической мысли / Рук. проекта Г. Ю. Семигин; Ред.-сост. Л. Н. Алисова, Д. Т. Жовтун. – М., 1997. – Т. 1; Ранние формы политической организации: от первобытности до государственности. – М., 1995.

О. Бабкіна