ТЕМА 3 УКРАЇНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ (березень 1917 – початок 1918 р.)
§13. Лютнева демократична революція і Україна
1. Ліквідація царського режиму і початок Української революції.
2. Утворення Центральної Ради. М. Грушевський.
3. Початок українізації армії.
Які події обумовили створення Центральної Ради?
На початку 1917 р. Петроград нагадував розворушений вулик. У мітингах і демонстраціях брали участь дедалі більше трудящих. Доведених до відчаю робітників підтримали солдати з 200-тисячного запасного контингенту,
Тимчасовий уряд проголосив політичні свободи слова: друку, право на зібрання та об’єднання, діяльність політичних партій. Влада на місцях перейшла до громадянських комітетів та губернських і повітових комісарів Тимчасового уряду. Перемога революції відкрила широкі можливості для легалізації діяльності різних політичних партій, створення різноманітних громадських організацій, для активізації національно-визвольних процесів.
Одна з перших демонстрацій у Києві. Березень, 1917р.
В Україні революція з початку березня набрала ознак національно – визвольного руху. Українські організації й ініціативні групи розгорнули масову діяльність у найбільших промислових центрах і навіть у столиці Російської імперії. Так, 15 березня відозвою “До українського громадянства, студентства, робітництва й українських офіцерів” заявив про себе Тимчасовий Український революційний комітет м. Петрограда. Через десять днів він підготував масову 20-тисячну маніфестацію в центрі Петрограда. Петроградські українські організації об’єдналися навколо створеної ними Української національної ради, яка згодом тісно співпрацювала з Українською Центральною Радою.
Хвиля національних зібрань (сходок, мітингів, маніфестацій) невдовзі прокотилася по Києву, Полтаві, Одесі, Катеринославі та інших містах, містечках і деяких селах. Учасники цих акцій поряд із загальнодемократичними висували й вимоги ліквідації національного гніту, рівноправності націй, вільного розвитку української мови та культури. Відновився вихід друком українських газет і журналів, творів художньої літератури, засновувалися та відновлювали діяльність культурно-освітні організації (“Просвіти”, клуби, народні будинки, бібліотеки, читальні, хорові та драматичні гуртки), було розгорнуто роботу щодо створення української школи.
Документи і матеріали
Звістка про падіння царського режиму досягла Києва 13 березня 1917 р. За кілька днів представники найголовніших установ і організацій міста утворили Виконавчий комітет, що мав утримувати порядок і діяти від імені Тимчасового уряду. Водночас осередком радикальних лівих стала Київська рада робітничих і солдатських депутатів. Але, на відміну від подій у Петрограді, у Києві на арену вийшла й третя дійова особа: 17 березня українці заснували власну організацію – Центральну Раду.
Субтельний О. Україна: історія. – К., 1996. – С. 425.
У другій половині дня 17 березня 1917 р. в українському клубі “Родина” відбулися збори, на яких були присутні представники кількох організацій. Після повідомлення С. Єфремова про “події останніх днів” розгорнулася дискусія, під час якої виникла думка про створення Центральної Ради як всеукраїнського керівного органу. Тут же було обрано ініціативну групу з десяти осіб. Але відносно принципу формування нової структури спалахнула кількаденна гостра полеміка.
Досвідчені поступовці розуміли, що спосіб формування представницького органу в майбутньому визначатиме його характер і спрямування. Отже, мова йшла про політичний вибір, про ціннісні орієнтири Центральної Ради – ліберально-демократичні чи соціал-демократичні.
У заснуванні Центральної Ради взяли участь представники різних суспільних верств і організацій: інтелігенція, військові, студенти, робітники, православне духовенство, члени Українського наукового товариства, Педагогічного товариства.
Тупівці були представлені Д. Дорошенком та В. Науменком, які обіймали посади заступника голови Ради, С. Єфремовим, Д. Матушевським, О. Волошиним; соціал-демократів репрезентували заступник голови Ради Д. Антонович, С. Веселовський, М. Вороний, М. Єремієв, І. Стешенко, В. Садовський. На посаду голови Центральної Ради було обрано М. Грушевського. Така комбінація забезпечила на деякий час компроміс між різними політичними силами.
Персоналії
Грушевський Михайло (1866-1934)
Український історик, громадський і державний діяч; голова Центральної Ради (1917-1918). Народився в м. Холмі, виріс на Кавказі. Навчався в Тифліській гімназії, Київському університеті (історико – філологічний факультет). Працював в університеті під керівництвом В. Антоновича. Активний член київської Громади, голова Наукового товариства імені Т. Г Шевченка у Львові. З березня 1917 по квітень 1918 р. – голова Української Центральної Ради. Перший Президент УНР. Очоливши Центральну Раду, був глибоко переконаний, що нова українська державність має базуватися на принципах демократії і закону. Після її падіння М. Грушевський деякий час перебував у Кам’янці-Подільському, пізніше – у Празі, Відні, Женеві. У березні 1924 р. повернувся до Києва і розгорнув велику науково-організаційну роботу. 1929 р. обраний дійсним членом АН СРСР. Автор близько 2 тис. праць, зокрема багатотомної “Історії України – Руси”, “Нарису історії українського народу”, “Історії української літератури” та ін. Помер у Кисловодську 25 листопада 1934 р. Тіло Грушевського перевезено до Києва. Похований на Байковому кладовищі. Він належить до тих політиків, які сповна пізнали велич і насолоду тріумфу і гіркоту поразки… Висловіть власне судження щодо значення діяльності М. Грушевського.
Серед перших документів Центральної Ради – привітання на адресу голови Тимчасового уряду Г. Львова й міністра юстиції О. Керенського, а також відозва “До Українського народу”. “Впали вікові пута, – писалося у відозві. – Прийшла воля всьому пригніченому людові, всім поневоленим націям Росії. … Уперше, Український тридцятип’ятимільйонний народе, ти будеш мати змогу сам за себе сказати, хто ти і як хочеш жити, як окрема нація”. До скликання Установчих зборів Центральна Рада закликала “спокійно, але рішуче домагатися від нового уряду всіх прав”, які повинен мати український народ.
Документи і матеріали
А в найближчім часі право на заведення рідної мови по всіх школах, од нижчих до вищих, по судах і всіх урядових інстанціях. З таким же спокоєм, але рішуче, домагайся, народе, того ж права для української мови від пасторів церкви, земств і всіх неурядових інстанцій на Україні.
Народе Український!
Селяни, робітники, солдати, городяни,
Духовенство і вся українська інтелігенція!
Додержуйте спокій: не дозволяйте собі ніяких вчинків, що руйнують лад в житті, але разом щиро й уперто беріться до роботи: до гуртування в політичні товариства, культурні і економічні спілки, складайте гроші на Український національний фонд і вибирайте своїх українських людей на всі місця – організуйтесь!
З першої відозви Центральної Ради// Українська Центральна Рада:
Документи і матеріали. У 2 т. – К., 1996. – Т. 1. – С. 38.
Саме організаційна робота стала найпримітнішою рисою початкового періоду Української революції. Після того як Тимчасовий уряд змінив царський адміністративний апарат (губернатори поступилися місцем губернським комісарам, а всі посади стали виборними), до місцевих органів влади прийшли представники революційних організацій. Київським губернським комісаром було призначено М. Суковкіна. Земські з’їзди обирали губернські виконавчі комітети. До Київського виконкому було обрано М. Грушевського, Д. Дорошенка, Х. Барановського, Д. Антоновича, В. Винниченка, А. Красовського, О. Степаненка.
Таким чином, навесні 1917 р. в Україні діяли три носії владних повноважень: представники Тимчасового уряду, Українська Центральна Рада й ради робітничих і солдатських депутатів. Подальше протистояння між ними визначило зміст та напрямок розвитку революційних подій в Україні.
У руслі демократичних перетворень найбільш революціонізованою частиною українського суспільства стало військо. Солдати, втомлені війною, були чутливі до агітації різних партій. Серед українських солдатів і офіцерів швидко поширювалися ідеї українізації військових частин і створення української армії. Провідна роль у цьому процесі належала не Центральній Раді, а самостійникам на чолі з М. Міхновським. Вони виступали за створення в Україні міцної регулярної армії. Лідери ж УЦР негативно ставилися до регулярних армій, вважаючи їх основою мілітаризму. За цих умов самостійники самочинно розпочали українізацію війська.
Полуботківці під час демонстрації, 16 березня 1917р.
16 березня 1917 р. установчі збори Київського гарнізону постановили створити товариство “Український військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка”. Було ухвалено рішення про негайну організацію власної національної армії, “без якої не можна й помислити про здобуття повної свободи України”. Розпочалося формування українських добровільних полків. Перший назвали іменем Богдана Хмельницького. Полк складався з 16 сотень загальною чисельністю 3,5 тис. осіб. Для безпосереднього керування процесом організації військових частин було створено Український військовий організаційний комітет.
Волевиявлення солдатських мас продемонстрували всеукраїнські військові з’їзди. Перший з них відбувся 5-8 травня 1917 р. у Києві. Його делегати, одягнені в шинелі, рішуче виступили на підтримку Центральної Ради. У резолюції вони ухвалили: “вимагати від Тимчасового уряду й Ради солдатських та робітничих депутатів негайного проголошення особливим актом принципу національно-територіальної автономії України, якнайкращого забезпечення всіх національно-політичних прав українського народу і всього краю”. При цьому з’їзд висловився за негайну реорганізацію армії за національно-територіальним принципом і потребу формування української національної армії. Для практичного втілення всіх рішень при Центральній Раді було утворено Український військовий генеральний комітет (УВГК) у складі 18 осіб. Головою комітету став С. Петлюра. За словами П. Христюка, з’їзд “зажадав, аби Центральна Рада негайно вжила рішучих заходів до здійснення даних їй Національним конгресом доручень, і обрав в допомогу майбутній делегації Центральної Ради до Петрограда свою спеціальну військову делегацію”. Тверда позиція армії спонукала Центральну Раду до рішучіших кроків у відносинах з Тимчасовим урядом.
Прагнення до організації українських військових частин як запоруки успішного розвитку революції проявилося також у створенні місцевої оборони, що грунтувалася на козацьких традиціях і дістала назву Вільного козацтва.
Перші його підрозділи із селян старшого віку з’явилися в березні 1917 р. Поступово вільнокозацький рух поширився по всій Київщині, на Лівобережжі, Волині. У квітні відбувся з’їзд Вільного козацтва. У його ухвалах зазначалося, що Вільне козацтво зобов’язується “бути на варті волі та спокою в Україні”.
Вільне козацтво визнавало лише владу Центральної Ради та її Генерального секретаріату.
(2 votes, average: 3,00 out of 5)