МІЖНАРОДНА ЕКОНОМІКА
Розділ 1
СУЧАСНІ ТЕНДЕНЦІЇ ТА ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ МІЖНАРОДНОЇ ЕКОНОМІКИ
1.2. ГЛОБАЛІЗАЦІЯ СВІТОВОЇ ЕКОНОМІКИ 1.2.10. Міжнародна економічна інтеграція.
Економічна інтеграція – це процес усунення митних та інших бар’єрів, що традиційно існували між країнами. Образно кажучи, у приміщенні ліквідують внутрішні перегородки і замість численних комірчин роблять один великий зал.
Регіональна інтеграція – процес розширення економічного і виробничого співробітництва, об’єднання національних господарств
Інтеграція сприяє ліквідації відокремленості країн і розмиває відмінності між ними, що склалися історично. Інтеграцію можна тлумачити
Найпростішою формою економічної інтеграції вважається зона вільної торгівлі. За такого режиму всі члени угруповання взаємно скасовують мито на товари та послуги, що надходять у сферу зовнішньої торгівлі країн – учасниць.
Митний союз вважається поглибленою формою економічної інтеграції. Крім скасування мита на торгівлю між країнами-членами, угруповання виробляє і застосовує єдиний митний тариф
Спільний ринок – третя форма економічної інтеграції – передбачає “чотири свободи”, тобто вільний рух товарів, робочої сили, капіталу, а також вільне створення центрів підприємницької діяльності.
Найвищою формою міжнародної економічної інтеграції вважається економічний і валютний союз, а зарубіжні вчені виокремлюють ще й п’яту форму – “повну економічну інтеграцію”. Вона передбачає відмову від більшості суверенних прав. Отже, чим більше економічної інтеграції, тим менше політичного суверенітету.
У межах угруповання здійснюється спільна економічна і валютна політика. Економіка угруповання перестає бути простою сумою економік країн – учасниць і перетворюється на єдине ціле.
Нині у світі налічується близько 20 регіональних економічних об’єднань інтеграційного типу. Найважливішими серед них можна вважати такі: Західна Європа – Європейський Союз (ЄС) та Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ).
Північна Америка – Північноамериканська асоціація вільної торгівлі (НАФТА).
Азіатсько-тихоокеанський регіон – Асоціація Азіатсько-тихоокеанського економічного співробітництва (АТЕС).
Азія – Асоціація держав Південно-Східної Азії (АСЕАН).
Латинська Америка – Латиноамериканська асоціація інтеграції (ЛАІ) та Південноамериканський спільний ринок (МЕРКОСУР).
Європейська асоціація вільної торгівлі виникла у 1960 р. згідно з підписаною у Стокгольмі конвенцією. ЄАВТ – торговельно-економічне об’єднання, створене з ініціативи Великобританії у відповідь на утворення Спільного ринку.
До нього спочатку увійшли Австрія, Великобританія, Данія, Норвегія, Португалія, Швейцарія і Швеція. В 1961 р. до ЄАВТ приєдналася Фінляндія як асоційований член. У 1970 р. учасницею стала Ісландія. У 1973 р. з ЄАВТ вийшли Великобританія і Данія, у 1986 р. – Португалія, у 1985 р. – Австрія, Швеція та
Членами залишаються Ісландія, Норвегія, Швейцарія, Ліхтенштейн.
Основу ЄАВТ становить зона вільної торгівлі. У взаємній торгівлі скасовано мита і кількісні обмеження, проте відсутній єдиний зовнішній тариф. Кожна держава здійснює самостійну торговельну політику стосовно третіх країн. Товари з цих країн не можуть вільно пересуватися всередині ЄАВТ (крім промислових товарів з ЄС).
Наднаціональні органи відсутні. Вищий керівний орган – консультативна Рада. Кожна країна має один голос.
Безмитний товарообіг діє лише стосовно промислових товарів і не поширюється на сільгосппродукцію, оскільки сільське господарство ЄАВТ не змогло б витримати конкуренції з боку ЄС.
Найяскравішим прикладом міжнародної економічної інтеграції є Європейський Союз (ЄС). У своєму розвитку це угруповання пройшло всі відомі інтеграційному процесу етапи. Нині ЄС удосконалює складові своїх економічного і валютного механізмів.
Етапи західноєвропейської економічної інтеграції
12 березня 1947 р. було вперше проголошено доктрину Трумена, яка заклала основи програми надання американської допомоги післявоєнній Європі. Програму опрацьовувала спеціально створена група з політичного планування під керівництвом Джорджа Кеннана.
5 липня 1947 р. державний секретар США Дж. Маршалл у промові в Гарвардському університеті виклав план відновлення і розвитку Європи після Другої світової війни за допомогою надання їй американської економічної допомоги. У 1948 р. Конгрес США після майже року напружених дебатів ухвалив пропозицію генерала Маршалла і прийняв “Акт про економічне співробітництво” (Economic Cooperation Act). Він став законодавчою основою “Плану Маршалла”. Відповідно до цього Плану до 1952 р. до 16 країн Європи було спрямовано близько 13 млрд. дол. США у формі економічної та технічної допомоги. Шістнадцять західноєвропейських країн створили у квітні 1948 р. Організацію Європейського економічного співробітництва для втілення у життя “плану Маршалла”. На противагу цій організації у січні 1949 р. була створена очолювана Радянським Союзом східноєвропейська регіональна організація – Рада Економічної Взаємодопомоги (РЕВ), яку на Заході називали дещо зневажливо Сотесоп. Вона проіснувала до червня 1991 p., очолюючи протягом кількох десятиліть процес соціалістичної економічної інтеграції.
19 вересня 1946 р. Вінстон Черчилль запропонував у Цюріху програму створення Об’єднаних Штатів Європи.
У травні 1948 р. на Європейському конгресі у Гаазі, який відбувався під головуванням В. Черчилля, об’єдналися різні політичні рухи і утворили Раду Європи.
4 травня 1950 p. голова комісії з планування Французької Республіки Ж. Монне надіслав міністру закордонних справ своєї країни Р. Шуману меморандум, у якому запропонував створити наднаціональну організацію у сфері вугілля і сталі за участі Франції та Німеччини.
9 травня 1950 р. Р. Шуман офіційно запропонував Німеччині та деяким іншим західноєвропейським країнам розпочати переговори з питання створення спільного ринку вугілля та сталі.
18 травня 1951 р. представники “шістки” – Бельгії, Італії, Люксембургу, Нідерландів, ФРН і Франції уклали Паризький договір про утворення Європейського об’єднання вугілля і сталі терміном на 50 років. Договір набув чинності 23 липня 1952 р. Ж. Монне став першим президентом Верховного органу Європейського об’єднання вугілля і сталі.
25 березня 1957 р. представники “шістки” уклали у Римі договори про заснування двох нових інтеграційних організацій – Європейського економічного співтовариства (ЄЕЄ) і Європейського співтовариства з атомної енергії (Євратом). ЄЕЄ було також відоме як “Спільний ринок”.
8 квітня 1965 р. у Брюсселі країни “шістки” уклали договір про створення єдиної Комісії та єдиної Ради замість трьох комісій і трьох рад Європейських співтовариств, нові Рада та Комісія розташувались у Брюсселі. Договір набрав чинності 1 липня 1967 р.
Мито у взаємній торгівлі країн – учасниць після поступового його зниження було в основному ліквідоване до 1 липня 1968 p., а основну частину кількісних обмежень скасовано у 1962 р.
Єдина сільськогосподарська політика ЄЕЄ набула чинності у 1962 р. Її результатом стало те, що національні виробники дістали можливість продавати свою продукцію за цінами, що перевищували середньосвітові більш як на 30%.
1 січня 1973 р. до ЄЕЄ приєдналися Великобританія, Данія та Ірландія. Британський уряд Г. Макміллана ще у 1961 р. прийняв рішення розпочати переговори щодо вступу до Європейського економічного співтовариства. Прохання Великобританії було заблоковано французьким президентом генералом Ш. де Голлем вперше у 1963 p., вдруге – у 1967 р. (на той час британський уряд очолював Г. Вільсон). Відставка Ш. де Голля у 1969 р. відкрила Великобританії шлях до вступу до “Спільного ринку”. 1 січня 1981 р. до ЄЕС вступила Греція.
У 1985 р. було укладено першу Шангенську угоду (за назвою французького міста), якою передбачалася свобода пересування громадян ЄЕС і запровадження спільних візових правил стосовно іноземців з третіх країн. Ця угода, а також Конвенція 1980 р. і Мадридські домовленості 1992 р. були інтегровані в 1997 р. у правову систему Євросоюзу.
1 січня 1986 р. членами ЄЕС стали Іспанія та Португалія.
Дванадцятьма державами – членами ЄЕС 17 лютого 1986 р. у Люксембурзі та 27 лютого 1986 р. у Гаазі було укладено Єдиний Європейський акт, що вважається першою великою реформою Паризького і Римських договорів. Цим актом, зокрема, було встановлено остаточну дату створення “Спільного ринку” – 31 грудня 1992 р. Акт містив також положення про координацію зовнішньоекономічних дій країн – членів, зближення економічної і валютної політики держав – членів тощо. Основним принципом голосування у Раді стала кваліфікована більшість, а не одностайність, як було раніше. Акт набув чинності 1 липня 1987 р.
У 1991 р. було завершено переговори ЄЕС з членами Європейської асоціації вільної торгівлі щодо угоди про створення Європейського економічного простору. Відповідна угода між співтовариством і Норвегією, Швецією, Фінляндією, Ісландією та Австрією набула чинності 1 січня 1994 р.
7 лютого 1992 р. у Маастрихті (Нідерланди) представники 12 країн – членів ЄЕС уклали договір про створення Європейського Союзу. 1 листопада 1993 р. він набув чинності. За формою ЄС – міждержавна організація, а за характером завдань – союз європейських народів. Було розглянуто етапи створення валютного союзу, запропонованого у 1989 р. головою Європейської комісії (виконавчого органу ЄЕС) Ж. Делором. Ратифікація Маастрихтського договору у країнах – учасницях відбувалася складно. Наприклад, датчани на референдумі 1992 р. незначною більшістю голосів висловилися проти ратифікації, а на референдумі 1993 р. – незначною більшістю “за”.
1 січня 1995 р. членами ЄС стали Австрія, Швеція і Фінляндія.
1 жовтня 1997 р. укладено Амстердамський договір. У договорі було підтверджено єдине громадянство Європейського Союзу як таке, що доповнює, але не скасовує національного громадянства.
Амстердамський договір вніс зміни до Маастрихтської угоди 1992 p., Римських договорів 1957 р. та деяких актів, пов’язаних з ними (зокрема, Єдиного європейського акта 1986 p.).
Текст Амстердамського договору містить акти, зазначені вище.
1 січня 1999 р. почав функціонувати механізм Економічного і Валютного союзів. Валюту євро почали використовувати у безготівкових розрахунках.
3 1 січня 2002 р. фактично протягом двох місяців замість шестимісячного запланованого терміну 12 національних валют було вилучено з обігу, їх повністю замінили банкноти і монети євро.
Не виявили бажання запроваджувати євро Великобританія, Данія та Швеція. Датчани за результатами референдуму 2000 р. вдруге відкинули пропозицію уряду приєднатися до євро. Шведи зробили це на референдумі восени 2003 р.
Утворена “Єврозона” мала загальну кількість населення 290 млн. чол., її ВНП становив близько 16 % світового.
Після 1 березня 2002 р. банкноти та монети національних валют можна і надалі обмінювати на євро в національних центральних банках. Щоправда, терміни такого обміну для різних країн мають певні відмінності, про що свідчить розпад Радянського Союзу та зникнення соціалістичного табору у Європі викликали нову хвилю розширення Європейського Союзу.
Згідно з рішеннями, що були прийняті 12-13 грудня 1997 р. на засіданні Європейської Ради у Люксембурзі, 31 березня 1998 р. розпочалися переговори ЄЄ з державами – претендентами на членство у ЄЄ стосовно умов їх приєднання до Європейського Союзу. Питання щодо розширення ЄЄ були остаточно узгоджені під час сесії Європейської Ради в Ніцці 7-11 грудня 2000 р.
Ніццьку угоду було підписано 26 лютого 2001 р. Передбачалося, що вона набуде чинності після її ратифікації в усіх країнах – членах ЄС.
Було розширено сферу застосування голосування кваліфікованою більшістю у Раді ЄС. Таким способом ухвалюватимуться
Таблиця 1
Терміни обміну національних валют на євро в національних банках.
Країна | Банкноти | Монети |
Австрія Бельгія Фінляндія Франція Греція Іспанія Нідерланди Ірландія Люксембург Німеччина Португалія Італія | Завжди Завжди 10 років 10 років 10 років Завжди 31.12.31 Завжди Завжди Завжди 20 років 10 років | Завжди 31.12.02 10 років 3 роки 2 роки Завжди 31.12.06 Завжди 31.12.04 Завжди 31.12.02 10 років |
рішення з питань, що стосуються керівництва ЄС, контролю за бюджетом, торгівлі фінансовими послугами, а з 2007 р. – розподілу комунітарної допомоги несприятливим регіонам Євросоюзу. Голосування консенсусом залишилося з питань оподаткування, соціального забезпечення, імміграційної політики, торгівлі аудіовізуальною продукцією. Після Ніцци консенсус охоплює десяту частину статей Договору про ЄС.
Відбулося також перебалансування позицій з голосування у Раді ЄС, яке набуде чинності після розширення ЄС.
Як свідчать дані, великі країни домоглися перерозподілу голосів у Раді на свою користь. Для майбутніх країн членів ЄС квоти для голосування у Раді ЄС також було узгоджено відповідно до кількості їх населення.
До домовленостей у Ніцці кваліфікована більшість голосів для прийняття рішень у Європейській Раді становила 62 голоси з 87 (тобто мінімум 8 країн, 71,26 % кількості населення). Блокуюча меншість становила 26 голосів (тобто мінімум три країни, близько 29 % кількості населення).
Після вступу до ЄС 12 нових держав кваліфікованою більшістю вважається щонайменше 255 голосів з 342, якщо голоси будуть подані від країн, населення яких перевищує 62 % загального населення ЄС.
У Ніцці було також прийнято рішення про те, що після розширення ЄС всі країни – члени матимуть по одному комісару у Європейській Комісії. Її кількісний склад не перевищуватиме 27 членів. Якщо відбуватиметься подальше розширення ЄС, то Комісія функціонуватиме на основі ротаційної системи. Домовленості в Ніцці розширили повноваження голови Комісії. Йому надано право призначати віце-голів, розподіляти обов’язки між членами Комісії та звільняти комісарів. Кількість євро-парламентаріїв збільшиться до 738 чоловік.
Слід зазначити і таке. Засновницькі договори традиційно розглядалися як конституція Євросоюзу. Нагадаємо, що такими договорами є:
– Паризький договір про Європейське об’єднання вугілля і сталі (1951 р.)
– Римський договір про Європейське економічне співтовариство (1957 р.)
– Римський договір про Європейське співтовариство з атомної енергії (1957 р.)
– Єдиний європейський акт (1986 р.)
– Маастрихтський договір (1992 р.)
– Амстердамський договір (1997 р.)
Нині Європейський Союз розробляє свою конституцію у класичному розумінні цього поняття. Довкола проекту Конституції точилося гостра боротьба.
Європейський Союз уклав угоди про партнерство і співробітництво практично з усіма країнами – членами СНД (немає інформації лише про Таджикистан). Щодо ряду країн СНД угоди вже набрали чинності.
1 травня 2004 року країнами – членами ЄС стали Польща, Чехія, Угорщина, Естонія, Словенія. Вони запровадили принципи єдиного торговельного та митного режиму Євросоюзу стосовно третіх країн.
У минулому кожна нова хвиля розширення Європейського економічного співтовариства призводила до збільшення територій, кількості населення та сукупного економічного потенціалу. Економічні ж показники у розрахунку на душу населення знижувалися. Хвиля розширення, яка розпочалася 2004 року, збільшить територію Європейського Союзу на 34 %, кількість населення – на 28 %, а сукупний ВВП – лише на 4,8 %.
Європейський Союз наприкінці XX ст. посідав значне місце у світовому господарстві. Його частка у світовому експорті та імпорті товарів і послуг становила 40 % або ж навіть перевищувала зазначений показник. У країнах Союзу до його розширення в 2004 р. проживало понад 320 млн. чоловік, сукупний ВНП перевищував американський і майже вдвічі – японський. На ЄС припадало 25 % світового промислового виробництва, майже 33 % золотовалютних резервів Заходу. Євросоюз є великим ринком збуту та джерелом постачання товарів і послуг.
Гімном Європейського Союзу є прелюдія “Ода до радості” до останньої частини Дев’ятої симфонії JI. Бетховена. Його було затверджено керівниками держав та урядів у 1985 р.
Синій прапор з дванадцятьма розташованими по колу жовтими зірочками було створено для Ради Європи у 1955 р. Він став офіційним прапором європейських співтовариств у 1986 р. Коло з дванадцятьма зірочками символізує досконалість. Прийнято рішення, що кількість зірочок не збільшуватиметься незважаючи на збільшення кількості країн – учасниць ЄС.
Інтеграційні процеси відбуваються у Північній Америці, де створено зону вільної торгівлі (НАФТА), та інших регіонах світу.
Перешкоди на шляху до регіональної економічної інтеграції складніші для країн, що розвиваються, ніж для розвинених країн. Основними є політичні бар’єри. Інтеграція неможлива без поступок. А бажання їх робити у держав “третього світу” немає. Інтеграція у цій групі країн значною мірою уповільнюється ще й з огляду на відсутність у минулому взаємозв’язків між ними.
Історично їх економіка була прив’язана до метрополії.
Розглядаючи інтеграцію, потрібно бодай коротко згадати про міжнародну картелізацію. ОПЕК є вдалим прикладом міжнародного картелю.
Економічна наука розглядає картель як форму, спрямовану на штучне підвищення цін на продукцію його учасників. Нині країни ОПЕК видобувають менше ніж половину світової нафти, але в них зосереджено 80 % її розвіданих запасів. Хоча держави – учасниці і мають серйозні спільні інтереси, малоймовірно, що у майбутньому картель переросте в інтеграційне угруповання.
Протилежною інтеграції є автаркія (з грецьк. – самовдоволення). Це економічна політика, спрямована на господарське відособлення, створення замкнутої самодостатньої економіки в межах окремої країни або групи країн, максимальне обмеження імпорту при одночасному стимулюванні експорту товарів і капіталу. Яскравим прикладом автаркії у недалекому історичному минулому була політика соціалістичної Албанії. Життєвий рівень населення був найнижчим у Європі, проте у країні було побудовано півтора мільйони залізобетонних бліндажів для оборони від зовнішніх ворогів, тобто на кожного албанця припадав один бліндаж. Зрозуміло, що нападати на Албанію ніхто не збирався, а вирок соціалістичному ладу там був підготовлений цим і багатьма іншими божевіллями.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)