Тема 4. УКРАЇНА В ПЕРІОД ЗАГОСТРЕННЯ КРИЗИ РАДЯНСЬКОЇ СИСТЕМИ (середина 1960-х – початок 1980-х років)
§ 20. ЖИТТЯ ПАРТІЙНО-ДЕРЖАВНОЇ НОМЕНКЛАТУРИ ТА НАРОДУ
3. Моральний стан радянського суспільства.
Мораль – це система уявлень про добро та зло, норми та оцінки, що регулюють поведінку людей. Одним з атрибутів держави, створеної комуністами, була комуністична мораль. Основні її засади були викладені в програмі КПРС, прийнятій XXII з’їздом КПРС. Ці принципи названі “моральним кодексом будівника комунізму”. Серед них – відданість
КПРС уважала формування комуністичної моралі одним із головних напрямів своєї діяльності. Принципи комуністичної моралі поширювали всіма засобами радянської пропаганди, на них будували систему навчання та виховання в школі, вищих навчальних закладах. На утвердження цих принципів
Однак люди бачили, що партійні керівники різних рангів порушують принципи комуністичної моралі. У реальному житті існувала суперечність, яку неможливо було подолати: справжня мораль не могла бути утверджена в тоталітарному суспільстві, побудованому на класових підходах, обмеженні свободи слова, репресіях, страхові. Так, принцип правдивості, проголошений у моральному кодексі будівника комунізму, був несумісний із політикою партії та практикою суспільного життя в Радянському Союзі. Люди знали, що за слово правди, яке не збігалося з позицією правлячої партії, вони могли бути суворо покарані. Партія сама визначала, що і як дозволялося критикувати. У цьому зв’язку поширився конформізм – пристосування до існуючих порядків, безапеляційне визнання встановлених норм і правил поведінки, безумовне схиляння перед авторитетами. Водночас часто особа мала свою думку, яку вголос не висловлювала.
Потворними явищами радянської дійсності були культ особи та волюнтаризм перших осіб, які суперечили принципам як загальнолюдської, так і декларованої комуністичної моралі. Громадяни на власному досвіді переконалися, що М. Хрущов, який викрив певну частину злочинів сталінщини, був нетерпимим до тих думок, які не збігалися з його власними, уважаючи, наприклад, що тільки він знає, які художні картини треба малювати чи які танці танцювати. Минуло небагато часу – і газети та журнали зарясніли хвалебними статтями про нього. Микиту Хрущова змінив Леонід Брежнєв, який відзначався пристрастю до нагород.
Історичне джерело
Про суспільну атмосферу, яка формувалася на тлі захоплення Л. Брежнєва нагородами, згадував П. Шелест: “Серед партійного активу, народу, серед кадрових військовиків, фронтовиків було багато несхвальних відгуків на адресу Брежнєва. Але найсумніший і найстрашніший бік справи: усі, присутні на врученні “заслужених зірок”, несамовито аплодували… А яка шкода і гіркі наслідки від цього всього можуть бути, потрібно лише задуматися”.
Цей факт підтверджував, що в закритому тоталітарному суспільстві носії найвищої влади порушують моральні принципи. У тогочасному суспільстві існувала подвійна мораль: у вузькому колі однодумців люди говорили одне, а з трибуни – інше.
Поведінка громадян розглядалася винятково в руслі ідеологічної боротьби. Партія про голошу вала високі моральні принципи, водночас маніпулюючи людьми, використовувала їхню залежність і родинні зв’язки у своїх політичних технологіях. Класичним прикладом цього є лист матері поета В. Симоненка до ЦК компартії України, у якому вона нібито просить захистити добре ім’я її сина, комуніста, у зв’язку з тим, що його вірші та щоденники передають закордонні радіостанції. Лист був використаний як засіб засудження устами матері поета факту оприлюднення за кордоном його щоденника. При цьому вона запевнила, що все, що мав її син, “дала йому радянська влада”, визнала, що він міг “де в чому помилятись”, а тому просила взяти до уваги її “щиросердну заяву”. Хоча мати знала і розуміла, що її син писав правду.
Продовжувалася аморальна практика примушування українських письменників до зречення своїх поглядів і публічного каяття. Вони повинні були зрозуміти, що коли покаються, то можуть бути помилувані і, навпаки, якщо наполягатимуть на своєму, – будуть покарані.
Примушування до написання покаянних листів і їх опублікування було насильством над людською мораллю, своєрідним моральним терором, що використовувався як засіб тиску на українську інтелігенцію.
Досить часто з метою морального тиску на письменників використовували їхніх колег, які змушені були “викривати” ідеологічні “помилки” своїх побратимів по перу. Через багаторічний тиск на свідомість багато людей утрачали здатність критично мислити, ставали сліпими виконавцями волі правлячої верхівки, були готові схвалювати будь-які рішення влади.
Моральну атмосферу 1960-1980-х років значною мірою визначала пам’ять про масові репресії та голодомор, які були проявом небаченої в історії аморальності. Люди, які пережили ці трагедії або знали про них з розповідей очевидців, не могли вірити моральним гаслам КПРС.
Разом із тим із часів Великої Вітчизняної війни в народній пам’яті збереглося багато прикладів високої моралі. Зразки справжньої моралі вони бачили також на роботі, у побуті, у колі сім’ї, дізнавалися про них із творів літератури, театру, кіно. Багато громадян своїм відповідальним і чесним ставленням до праці та людей виявляли високу мораль. Свій моральний обов’язок виконували громадяни, які виступали на захист прав людини, української державності, мови, культури, чинили опір репресіям і свавіллю чиновників.
Осередками моральності були передусім школа та сім’я, де прищеплювали поняття про добро та зло, давали уроки моральної поведінки. Багато учнів допомагали ветеранам війни та праці, пенсіонерам, інвалідам, У процесі такої діяльності формувалися високі моральні якості школярів.
Партія визнавала тільки соціалістичний патріотизм, справжня любов до рідного краю нерідко оголошувалася проявом “буржуазного націоналізму”, а інтернаціоналізм як принцип комуністичної моралі був прикриттям зросійщення населення України.
Радянські танкісти на вулицях Праги. 1968 р.
Справжньою перевіркою на моральність для радянського суспільства стала окупація Чехословаччини в серпні 1968 р. Аморальним було вже те, що радянська пропаганда виправдовувала агресію інтернаціоналізмом як принципом комуністичної моралі. КПРС організувала в трудових колективах акції масового засудження дій чехословацьких керівників, які розпочали проведення реформ у своїй державі.
Моральний кодекс будівника комунізму втратив те значення, яке надавалося йому в 1960-х роках. Натомість повсюдно спостерігалися такі антиподи декларованої комуністичної моралі, як пристосуванство, кар’єризм, пияцтво, злодійство.
Поширеним явищем стали крадіжки державного та колгоспного майна. Чимало працівників підприємств уважали, що вони не крали, а “брали те, що було на їхньому робочому місці: інструменти, сировину, готові вироби тощо. Для них стало звичкою принести щось із роботи додому. Вкрадені речі нерідко виносили через прохідну підприємств. Цих людей називали “несунами”. Селянин знаходив для себе виправдання крадіжок із колгоспного поля в тому, що це була земля, яку більшовики насильно відібрали в його родини. Те, що він брав із колгоспного поля, селянин уважав компенсацією за неналежно оплачену працю. Крім того, через недбалість, недосконалість техніки, погані умови зберігання значна частина врожаю втрачалася. До того ж влада постійно нав’язувала переконання, що колгоспне – це його. Виходило, що він крав сам у себе. Цю суперечність намагався збагнути В. Симоненко у вірші “Злодій”, у якому розповідається про селянина, якого затримали за те, що він крав “свій труд”. Описуючи ці “парадокси доби”, поет з болем запитує: “Чому він злодій? З якої речі? Чому він красти пішов своє?” Описані явища були породженням радянської суспільно-політичної системи.
Водночас багато людей намагались у своєму повсякденному житті дотримуватися високих моральних принципів. Завдяки цьому навіть у тоталітарному суспільстві були збережені загальнолюдські цінності. Традиційна народна мораль та загальнолюдські цінності забезпечували функціонування суспільства на рівні повсякденного життя.
Є. Гуров. Несуни. 1960-і роки
Радянської доби. Спробуйте дати відповідь на запитання, які поставив пост у цьому творі.
Зимова ніч, осліпла і чужа,
Руками страху стискує горлянку.
Несу шнурок, як мертвого вужа,
Іду до скирти красти горохлянку.
А поруч – тиха материна тінь,
– Панчохи вкруг чобіт, щоб не скрипіли,
– О, як я йти і нині не хотів.
Та мусів, бо корова ще не їла.
Ще вчора мати вчила “Отче наш”,
“Не вбий! І не вкради!” – казав за нею.
Чому це так? Чия у тім вина,
Що нині йду злодійською стернею?
Мовчала ніч, лиш одинокий пес
Десь завивав на схудлий жовтий місяць. …
Я рвав солому, і на цьому місці
Так захотілось, щоб Христос воскрес.
(2 votes, average: 5,00 out of 5)