Політологія
ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА СУСПІЛЬСТВА
ДЕМОКРАТІЯ ЯК СПОСІБ ОРГАНІЗАЦІЇ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОГО ЖИТТЯ
5. Народовладдя, інститути громадянського суспільства в Україні: можливості та реальність
Слід сказати, що й тепер, як і в грудні 1991 p., коли було проголошено незалежність України, тривога людей, суспільства загалом не зменшилася. Спроби виправдати припущені помилки та кризову ситуацію тяжкою спадщиною чи труднощами перехідного періоду вже не сприймаються. Демократія має стверджуватися через гідні дії та вчинки. Держава
Вивчення сучасного стану громадянського суспільства в Україні свідчить про ймовірність кількох сценаріїв його розвитку.
Перший. Згортання громадянського суспільства й реставрація в тому чи тому вигляді тоталітарного режиму. Другий. Консервація на тривалий час наявного стану речей і, відповідно, авторитарних методів управління. Третій. Поступовий еволюційний розвиток і зміцнення
Утвердження громадянського суспільства в країнах, що стали на шлях демократичного розвитку, – справа непроста й тривала. Дж. Кін зазначав, що народження та відродження громадянського суспільства завжди пов’язане з небезпеками. Воно дарує свободу деспотам та демократам рівною мірою. Незріле громадянське суспільство може перетворитись на поле битви, на якому, завдяки правам і свободам, лисиці насолоджуються свободою полювання на курей.
Еволюційний шлях розвитку громадянського суспільства в Україні передбачає використання наявних передумов, свого роду ресурсів, спрямованих на утвердження громадянського суспільства. Йдеться, насамперед, про Основний Закон держави. Конституція України законодавчо закріплює права і свободи, якими володіє кожен громадянин держави та які держава йому гарантує. Відповідна стаття розділу І Конституції України стверджує: “Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю”. І далі: “Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави”. “Права, свободи та обов’язки людини і громадянина” – таку назву має Розділ ІІ Основного Закону держави. У 53 статтях цього розділу визначено найважливіші конституційні права та свободи громадян України. Серед них право на вільний розвиток своєї особистості, невід’ємне право на життя, право на свободу та особисту недоторканність, право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, право на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення й захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, право брати участь в управлінні державними справами, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Важливе значення мають також конституційні норми стосовно власності, трудової та підприємницької діяльності, соціального забезпечення, охорони здоров’я, виховання, освіти, релігійної сфери та сім’ї.
Говорячи про перешкоди у здійсненні конституційно закріплених громадянських прав і свобод, треба мати на увазі суттєвий розрив між офіційно задекларованим і реально існуючим порядком їх здійснення.
Наступним ресурсом, що сприяє еволюційному становленню громадянського суспільства в Україні є накопичений населенням за роки незалежності досвід громадянської самодіяльності, активного вираження й захисту своїх інтересів.
На сучасному етапі в Україні відбувається активний процес формування основних структур громадянського суспільства – політичних партій.
Їхня головна функція, яка безпосередньо стосується громадянського суспільства, полягає в артикуляції інтересів різноманітних соціальних прошарків населення. Далі йдуть групи інтересів. До груп інтересів належать об’єднання підприємців, професійні спілки, товариства споживачів, благодійні товариства. У міру створення інфраструктури ринку з’являються відповідні бізнесові спілки та асоціації. До цього слід додати “третій сектор”. Це – неформальні, неурядові, некомерційні організації.
Новим соціальним інститутом для України є місцеві органи самоврядування. Згідно з правовими актами важливими ознаками будь-якого органу місцевого самоврядування є його правова, організаційна та фінансова автономія. Відповідно до Закону України, місцеве самоврядування – це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади – жителів села чи жителів кількох сіл, селища та міста – самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Значущість місцевого самоврядування полягає в тому, що воно забезпечує оптимальне поєднання загальнодержавних інтересів та інтересів кожної місцевої спільноти й виконує функцію впливового інституту громадянського суспільства.
Оцінюючи діяльність структур громадянського суспільства, можна стверджувати, що у них є достатній потенціал, який дозволяє громадянам брати участь у процесі ухвалення політичних рішень із життєво важливих питань і здійснювати контроль за їх реалізацією. Проте реальний вплив громадських організацій на політичній арені все ще незначний, а їхні можливості обмежені.
Подальший розвиток громадянського суспільства в Україні залежить від розв’язання низки непростих проблем.
Одна з них – удосконалення відносин між державою і суспільством, владою та громадянами. За роки незалежності в Україні не вдалося створити ситуацію, за якої більшість її громадян почувалися б активними суб’єктами політики, а не її пасивними об’єктами. Громадянське суспільство в Україні поки що не заявило про себе як центр ваги, з яким мусили б рахуватися владні структури, не стало воно й противагою владі.
Влада – одна з фундаментальних засад суспільства. Вона існує скрізь, де є усталені об’єднання людей: у сім’ї, виробничих колективах, різних організаціях і закладах, у державі. Влада – це здатність системи забезпечити виконання її елементами прийнятих зобов’язань, спрямованих на реалізацію колективних цілей. “Влада може бути визначена як реалізація поставленої мети” (Бертран Рассел).
Влада, політична влада – це здатність і можливість однієї особи, групи людей здійснювати визначальний вплив на політичну діяльність і політичну поведінку громадян і об’єднань за допомогою різноманітних засобів – волі, авторитету, права, насильства. Суть політичної влади визначають її функції: формування політичної системи суспільства; управління справами суспільства й держави; створення відповідного типу правління, режиму й, зрештою, державно-політичного ладу суспільства.
Як відомо, політична влада ширша за змістом, ніж державна влада, оскільки порівняно самостійне значення мають стосунки влади з громадськими об’єднаннями, з політичними партіями, громадянами, зокрема під час виборів, інших масових акцій. Важливим компонентом політичної влади є культура влади – форма соціальних відносин, які полягають в обмеженні примусу й переході до застосування в управлінні авторитету та традицій. Культура влади базується на законі й авторитеті громадян, на правовій ідеї.
XX ст. знаменувало перехід усіх західноєвропейських держав до практичної реалізації ідеї поділу влади відповідно до власних можливостей, політичних цілей та історичних традицій. Поділ влади – провідний механізм функціонування всіх видів політичної і неполітичної влади, характерна для демократичної держави система функціонування влади, згідно з якою законодавча, виконавча й судова влада здійснюються різними людьми. Тільки узгодження дій усіх трьох гілок влади спроможне забезпечити функціонування та стабільний розвиток держави. Принцип розподілу функцій влади невіддільний від визнання єдності державної влади, джерелом якої є народ.
На сучасному етапі для українського народу сильна влада є нагальною потребою. Сила демократичної влади (а перспектива лише за такою владою) значною мірою грунтується на довірі народу, його активній, зацікавленій участі у здійсненні державної політики. Для здобуття такої довіри, поряд з іншими передумовами, визначальними є дії самої держави, її владних структур, які мають бути етично мотивовані. Йдеться про якісні зміни самої держави й характеру її відносин із індивідами, які тепер – зрілі, самостійні в своїх судженнях і діях громадяни. Держава не є замінником моралі, вона продовжує, доповнює її.
Остаточний вихід із глибокої економічної кризи, у якій до останнього часу перебуває держава, можливий лише на шляху поглиблення демократії, активного залучення матеріального та інтелектуального потенціалу країни. Для цього народ, як суверен всієї влади в державі, повинен мати організаційні структури для реалізації власної владної волі. Наявність розвиненої партійної системи, сучасних форм безпосередньої та представницької демократії, опозиції – вирішальні передумови незворотності демократичного процесу.
Термін “опозиція” політичною наукою, як відомо, визначається як протидія, опір певній політиці, політичній лінії, політичній дії. Опозиція є неодмінним компонентом, індикатором демократичного суспільства й правової держави. У політичній практиці й науці визначаються різні види й форми політичної опозиції: стосовно системи влади – лояльні та нелояльні, за місцем дії – парламентські й непарламентські; за способом дії – системні й ситуаційно-орієнтовані.
Цивілізована опозиція – це коли суперечності між більшістю і меншістю не ставлять під загрозу основи конституційної та правової системи. В класичному розумінні цивілізована опозиція – це коли не тільки партія, що перемогла, визнає законність і справедливість правил гри, а й партія переможена – також, хоч саме їй це визнання дається нелегко. Зауважимо при цьому: переможена партія виходить із того, що в ході суперництва зіткнулися не сили Добра і Зла, а лише земні інтереси, кожен з яких – законний, і що благополуччя однієї із сторін не можна досягти за рахунок кривдження іншої. Зрештою, політичні перемоги й поразки не є остаточними: слід потерпіти до наступних виборів.
У випадку, коли політична боротьба сприймається як зіткнення Добра й Зла, коли партія – переможниця прагне почати національну історію з “чистої сторінки”, “переграти” її, а переможена партія чекає свого часу, щоб повернути рух історії у зворотному напрямі, така протидія, така опозиція не може вважатися конструктивною. Характерна деталь: подібну ситуацію відбито в самій назві герценівського журналу “Колокол”, яку прибічники радикальних політичних сил розшифровували як “Кол о Кол”. Громадяни режимів, що демократизуються, мають почати думати інакше про природу політичної гри й влади, переходити від жорсткої політики “хто кого” до політики, орієнтованої на компроміс і створення механізмів залучення населення в політику.
Отже, конструктивна опозиція має бути альтернативною, а не антагоністичною політиці, стратегії й тактиці панівної владної еліти. У сучасному українському суспільстві ще не створено умов для функціонування цивілізованої опозиції.
Сильною демократична влада може бути за наявності відповідних ресурсів. Діяльність громадян на підтримку своєї влади є вирішальним соціальним ресурсом демократичної держави. В Україні поки що цього не сталося. Штучно створено й узаконено унікальну (навіть за світовими стандартами) спекулятивну та кримінальну буржуазію. За кордон вивозяться сировина й матеріали, там же розміщується набутий на обкраданні власного народу капітал.
Кримінальна й напівкримінальна буржуазія лізе (і не безуспішно) до влади. Люди працьовиті, енергійні, високої культури й інтелекту, які переймаються честю та благом країни, залишилися без правової підтримки й належної винагороди за сумлінну працю. Це знижує довіру громадян до влади.
Головним ресурсом демократичної влади є не нагромадження (і не загарбання) речей, грошей, земель, а високорозвинене матеріальне й духовне виробництво. Адже зрозуміло, що доки держава не забезпечить себе достатньо міцним і надійним економічним базисом, доти будь-які розрахунки на здійснення сильної, авторитетної внутрішньої і зовнішньої політики залишатимуться утопічними.
Ще одна проблема – формування ефективних соціальних відносин, які б забезпечували економічну свободу особистості й формування потужного середнього класу.
Соціальна структура українського суспільства на сучасному етапі характеризується наявністю чотирьох соціальних прошарків: верхній (реальний владний прошарок, який виступає в ролі основного суб’єкта перетворень); середній (середні підприємці, менеджери середніх і невеликих підприємств, середня ланка владних структур, найбільш кваліфіковані інженерно-технічні фахівці. Цей прошарок є або може бути соціальним підгрунтям політичних і економічних перетворень); базовий (охоплює дві третини суспільства, має середній професійно-кваліфікаційний потенціал і відносно обмежені трудові можливості); нижній (в основному люди похилого віку, а також ті, хто не має професії та зайнятий малокваліфікованою працею). І, нарешті, “соціальне дно” (напівкримінальні елементи, бомжі).
Зародковий стан, у якому перебуває середній прошарок, боротьба за виживання найчисельнішого базового прошарку, який найближчим часом не може розширити рамки середнього класу, залишає відкритою проблему формування масової соціальної бази демократії та громадянського суспільства в Україні.
В умовах подолання тенденції зубожіння, наявного й прихованого безробіття, незадовільної оплати праці, низьких пенсій, кризи системи охорони здоров’я, корупції практично в усіх сферах соціальний захист населення, обстоювання його соціальних прав є центральною проблемою становлення громадянського суспільства в Україні.
Високорозвинена моральна, правова, духовна культура є необхідною передумовою утвердження демократії. В Україні слідом за економічною й соціальною кризою болісного розламу зазнала й культура. Втрачено моральні орієнтири та соціальні ідеали, які були опертям мільйонів людей. Алексіс Токвіль зазначав, що небезпека демократії не в радикалізмі, а в духовному застої та занепаді моральності.
І, нарешті, проблема, вирішення якої значною мірою сприятиме розвитку громадянського суспільства в Україні, – напрацювання консолідуючої ідеології. Громадянське суспільство грунтується на принципі ідеологічного плюралізму, реальному праві всіх суб’єктів безперешкодно дотримуватися та обстоювати різноманітні ідеї, теорії, погляди, які віддзеркалюють різноманітні аспекти життя суспільства. Цей принцип не виключає, а передбачає наявність ідеологічного консенсусу щодо найважливіших і найзначущіших для розвитку громадянського суспільства цінностей. Як підтверджує досвід, такі цінності можуть бути визначені в рамках політичної нації. Ключовими цінностями загальногромадянської ідеології могли б стати патріотизм, гуманізм, демократія, соціальна справедливість.
На нинішньому етапі роль Української держави в розвитку громадянського суспільства зростає. Простежується тенденція взаємозближення і взаємопроникнення громадянського суспільства й владних структур: держава невпинно розширює свої повноваження в соціальній сфері, а громадянське суспільство активно впливає на функціонування політичної системи. Відбувається соціалізація держави й політизація громадянського суспільства.
(2 votes, average: 3,50 out of 5)