Історія економічних вчень
ІНСТИТУЦІОНАЛІЗМ
10.2. Основні напрями раннього інституціоналізму. Т. Веблен, Дж. Коммонс, У. Мітчелл
Торстейн Веблен (1857-1929) – американський економіст, соціолог. Закінчив університет в Йєйлі (США). У 1899 р. видав працю “Теорія дозвільного класу” і через рік став молодшим професором Чиказького університету. Потім був також професором Стенфордського і Міссурійського університетів.
Основою розвитку суспільства Веблен вважав психологію колективу. Спираючись на це положення, він сформулював психологічну
Справа в тому, що Т. Веблен виступав проти панівного серед економістів із часів А. Сміта уявлення про те, що вся господарська діяльність зумовлена прагненням кожного її суб’єкта до найбільшої вигоди, тобто до максимізації особистої користі від наявних ресурсів. Веблен проголосив, що “homo economicus” (людина економічна) діє як рахункова машина, яка безупинно зіставляє корисність благ і тягарі з їх придбання, – це безнадійно спрощена модель. Поведінка людей у сфері економіки
Веблен критикує й індивідуалістичний підхід, метод “робінзонад”, що використовувався його попередниками.
Він переконаний, що вивчати потрібно не стільки дії індивідуума, скільки колективні дії, здійснювані на основі й у рамках групових інститутів – профспілок, підприємницьких об’єднань, політичних партій та ін.
Нарешті, Веблен спрямовує гостроту своєї критики проти концепцій рівноваги. Він вважає що їхні автори переносять на економіку методологію фізичних наук. Але в економіці немає поділу на статику і динаміку. Економіка – наука про динамічні процеси.
“Методологічний переворот”, проголошений інституціоналістами, мав також теоретичні й соціально-історичні корені.
Щодо теоретичних коренів, то, як неважко помітити, багато положень інституціоналізму схиляються до установок німецької нової історичної школи. Але Веблен і його послідовники набагато більше, ніж їх німецькі попередники, акцентували увагу на недоліках аналізу економіки як системи незалежних індивідуальних господарств, продавців і покупців, котрі діють на вільному ринку. Тут, безсумнівно, відіграла роль соціально-економічна обстановка в США кінця XIX – початку XX ст. Цей період ознаменувався стрімким зростанням корпорацій, появою могутніх монополій і першими спробами державної, інституціональної протидії їх виникненню і функціонуванню.
Інституціоналізм увібрав у себе й інший шар динамічних зрушень в економічній сфері – дедалі зростаючу роль науково-технічного прогресу і у зв’язку з цим – роль технічної інтелігенції. І класична школа, і її послідовники, і її критики виділяли в системі економічних відносин характерні типи суб’єктів: землевласників, робітників, капіталістів (поділяючи іноді останніх на власників капіталу і підприємців, що запускають цей капітал у діло). Веблен виводить на арену ще одну самостійну соціальну групу – інженерно-технічний персонал.
Інституціоналістів зближує з німецькою історичною школою не тільки визнання величезної ролі в господарстві різноманітних неекономічних інститутів, а й прагнення до аналізу економічних явищ у їх історичному розвитку. Однак сама схема історичного розвитку у Веблена дуже оригінальна.
За Вебленом, епоха ринкового (грошового) господарства охоплює дві стадії. На першій стадії і власність, і реальна влада належать підприємцям. На другій – відбувається розкол між бізнесом та індустрією, що виявляється в антагонізмі інтересів фінансистів – власників капіталу й організаторів виробництва. Бізнес опиняється в руках підприємливого класу, зацікавленого лише в прибутку на свій капітал. Власники не вкладають цей капітал у виробництво, а надають у кредит. Безпосереднім джерелом доходів для бізнесмена стає не індустрія, а фінансова сфера. Власність капіталістів перетворюється на абсентеїстську (реально відсутню) – вона втілюється не в засобах виробництва, а в цінних паперах. У виробництві, у його розвитку і прогресі тепер зацікавлені лише організатори виробництва; технічні фахівці не мають свого капіталу і використовують надані їм у кредит засоби дозвільного класу.
Веблен поділяє із соціалістами уявлення, що якісний розвиток не припиняється з утвердженням капіталістичних відносин – ринкової системи, що грунтується на приватній власності.
Інституціоналізм – це послідовний історизм. За Вебленом, антагонізм бізнесу й індустрії буде розв’язано шляхом переходу влади до інженерно-технічного персоналу. У результаті загального страйку інженерів, що означає повне зупинення всієї виробничої системи, дозвільний клас змушений буде віддати владу організаторам виробництва. Установиться не диктатура пролетаріату, як пророкував К. Маркс (до якого Т. Веблен ставився з великою повагою), а технократія. Власність на капітал набуде акціонерної форми і тим самим перестане бути приватною власністю.
Щодо теоретичної моделі сучасної економіки Веблен категорично відкидає можливість її побудови на основі аналізу попиту та пропозиції. В умовах панування монополістичних корпорацій, що одержують можливість збільшення прибутку за рахунок навмисного скорочення виробництва і “роздмухування” цін, співвідношення попиту та пропозиції нічого не може пояснити. Увага Веблена зосереджена на можливостях монополій використовувати методи насильства і таємної змови для встановлення контролю над індустрією. Важливим фактором посилення монополій він вважав гіпертрофію кредиту. Збільшуючи за рахунок кредиту купівельні можливості, великі фірми втягуються у спекулятивні операції, а не в розширення виробництва. Утворюється піраміда кредиту, виникає гігантський розрив між грошовою оцінкою капіталу (оскільки майбутній, очікуваний прибуток капіталізується, виходячи з поточної ставки відсотка) і реальним капіталом. Починається кредитна інфляція, за якої неминуче випливає вимога негайного погашення позичок. Результатом стають спад ділової активності, банкрутство певних фірм, поглинання суперників найбільшими і найспритнішими корпораціями. За тривалістю фази депресії набагато перевершують фази піднесення.
Серед послідовників Т. Веблена найбільш відомі Дж. Коммонс (1862-1945) і Уеслі Мітчелл (1874-1948).
Джон Коммонс на відміну від Т. Веблена приділяв основну увагу не технологічним факторам виробництва і їх носію – інженерно-технічному персоналу, а соціально-правовим інститутам.
Коммонс запропонував так звану теорію угод. Основною категорією економічної науки він проголосив угоду. Угода, за Коммонсом, – це триєдність таких моментів: 1) конфлікту, тобто зіткнення інтересів суб’єктів; 2) взаємозалежності чи взаємозумовленості цих інтересів; 3) вирішення конфлікту, тобто встановлення порядку, що влаштовує учасників угоди. Серед суб’єктів угоди на стадії фінансового капіталізму все частіше виступають не індивідууми, а їх об’єднання: інститути, профспілки, асоціації підприємців тощо. Тому необхідно вивчати колективні дії, а не дії індивідуумів, чим традиційно займалася економічна наука. Колективні дії – єдиний спосіб примирення різних інтересів учасників економічного життя. Але шлях до примирення лежить через юридичні процедури. Роль арбітра бере на себе держава в особі її постійних органів, урядових комісій тощо. Держава – не тільки арбітр, а й сила, що примушує до виконання зобов’язань, які взяли на себе учасники угоди.
Якщо за Т. Вебленом на зміну фінансовому капіталізму прийде технократизм, то за Дж. Коммонсом сучасний порядок зміниться адміністративним капіталізмом.
Коммонс наполягав на тому, що завдання економічної науки полягає не в абстрактних поясненнях, а в розробці рекомендацій з перебудови економічного життя на розумних підставах.
Свої погляди на роль колективних дій Коммонс намагався реалізувати на практиці, активно співпрацюючи з Американською федерацією праці й адміністрацією президента Ф. Рузвельта. Під його впливом у 1935 р. було прийнято “Акт про соціальну захищеність” – закон, що заклав основи пенсійного забезпечення в США.
Уеслі Мітчелл увійшов в історію науки насамперед як дослідник економічних циклів. Він і його співробітники створили систему прогнозування економічної кон’юнктури на базі обробки рядів динаміки. Мітчелл був фактичним засновником Національного бюро економічних досліджень, де працював чверть століття.
Прихильністю до емпіричних досліджень він більше за інших інституціоналістів нагадував діячів нової історичної школи. Критики Мітчелла саркастично іменували його підхід “виміром без теорії”. Але це несправедливо.
Піднесення і спади економічної активності Мітчелл пов’язував із прагненням підприємців до максимального прибутку. Прибутковість залежить від низки факторів: цін і витрат, обсягу продажу, розмірів кредиту, руху грошової маси тощо. Певну роль у взаємодії окремих елементів, що зумовлюють стан і динаміку господарського життя, відіграє асинхронність (“випередження” і “запізнювання”). Так, за загального підвищення цін на стадії пожвавлення роздрібні ціни “запізнюються” стосовно оптових, оптові ціни на споживчі товари “відстають” у зростанні від оптових цін на блага виробничого призначення, заробітна плата має тенденцію “відставати” від ринкових цін. На стадії депресії оптові ціни знижуються швидше від роздрібних, ціни на сировину падають стрімкіше, ніж оптові ціни на споживчі блага, тощо.
Як правовірний інституціоналіст Мітчелл критикує і класичну школу, і маржиналістів за зосередження уваги на механічних законах попиту й пропозиції та ігнорування внутрішніх рушійних сил поведінки людини. Для Мітчелла вирішальною силою є грошова система. Гроші нав’язують безтурботній людській природі тверду дисципліну, стандартизують потреби, змінюють психологічні настанови людей.
Незважаючи на деякі коливання, Мітчелл схилявся до необхідності державного регулювання економіки. За часів здійснюваного Ф. Рузвельтом “нового курсу”, покликаного вивести країну з важкої економічної депресії, Мітчелл брав участь у створенні Ради національних ресурсів, яка мала стати центральним органом із координації економіки США.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)