РЕЛІГІЙНЕ ТА КУЛЬТУРНЕ ЖИТТЯ СЕРЕДНЬОВІЧНОЇ ЄВРОПИ
§ 7. Релігія та церква в V – першій половині XI ст.
4. Папство у VI-XI ст. Церковний розкол 1054 р.
На рубежі V-VI ст. відчутно посилилися позиції папства, що стало наслідком послаблення державної влади в Італії, бо країна пережила завоювання остготами, візантійцями, лангобардами. У цій ситуації папи змогли зосередити у своїх руках не тільки духовну, а й світську владу.
Особлива роль тут належить Папі Римському Григорію І Великому (бл. 540-604). Він походив зі знатної римської родини. Його
Святий Григорій Великий
ПОНТИФІКАТ – церковна влада, діяльність
Початок його понтифікату припав на період, коли Італія переживала не найкращі часи. На неї звалилися всі можливі біди: стихійні лиха, голод, постійні набіги лангобардів. До того ж позиціям церкви загрожувала імператорська влада в Константинополі. Саме завдяки мудрій і послідовній політиці Григорія багато з цих проблем було вирішено. Він, зокрема, домігся встановлення миру з лангобардами і, незалежно від візантійського імператора, призначив префектів. Його влада поширювалася на всій Центральній Італії. Авторитетне слово Григорія було вагомим на Заході. За його понтифікату особливо активно розгорнулася місіонерська діяльність римської церкви. Він вважав, що саме папство здатне згуртувати християнський світ. Григорій підтримував дипломатичні стосунки з багатьма європейськими правителями. Так формувалася світська влада пап.
Теза про верховенство пап у західному світі обгрунтовувалася грамотою про так званий “Константанів дар”. Стверджувалося, що її склав у IV ст. римський імператор Константин І. Хоча насправді це була якісна підробка VIII IX ст. Згідно з нею, перебираючись у нову столицю Константинополь, Константин передав папі світську владу над Римом і Західною Римською імперією. Цей документ викликав підозри уже в середньовічних учених, і тільки в XV ст. було доведено, що він є підробкою.
У X ст. церква опинилася в руках світських правителів. Німецькі королі, а потім імператори фактично самі призначали римських пап. Єпископства й парафії давали тим, хто міг більше заплатити за них. Це явище згодом назвали симонією – за ім’ям Симона Волхва, який пропонував апостолові Петрові плату за те, щоб той продав йому дар творити дива.
СИМОНІЯ – купівля і продаж церковних посад або духовного сану.
Дедалі більше поглиблювалися конфлікти між західною та східною церквами, які ще наприкінці IV ст. перебували в стані очікування неминучого поділу. Цілком закономірно, що згодом між ними почали виникати розбіжності щодо церковно – адміністративного устрою, віровчення, обрядів. Так, на Заході хрестилися п’ятьма складеними разом пальцями, проводили богослужіння латинською мовою, священики голилися, вибривали тонзуру, на Сході – хрестилися трьома пальцями, службу проводили грецькою мовою, священики носили бороду тощо.
Приводом до остаточного розриву між Римським Папою і Константинопольським Патріархом послужила суперечка через підпорядкування церкви в Південній Італії. Ця область тривалий час належала Візантії, але папа вважав її своїм володінням. Тривалі переговори не принесли успіху і 1054 р. представники Риму й Константинополя розірвали відносини своїх церков й обмінялися церковними прокляттями – анафемами. Головними дійовими особами розділення з боку Константинополя був патріарх Михаїл Керуларій, а з римського – папа Лев IX та його посол Гумберт. Це розмежувало християнську церкву і весь християнський люд на православний і католицький світи. В історії християнства події 1054 р. були витлумачені як церковний розкол (схизма). З того часу західну церкву почали називати католицькою (“вселенською”), а східну – православною (“істинною”).
(2 votes, average: 3,50 out of 5)