УКРАЇНСЬКА МОВА. ПІДГОТОВКА ДО ЗНО
СИНТАКСИС І ПУНКТУАЦІЯ
Види складних речень
Тексти для диктантів
* * *
Один із найвідоміших українських кобзарів Єгор Мовчан, котрого Максим Рильський образно назвав пісенним Гомером сучасності, на схилі літ надумав одвідати могилу Тараса Шевченка. То була його остання мандрівка.
Дорогою до Канева Єгор Мовчан і його колеги зробили зупинку в одному з сіл Київщини. До оселі, де перепочивали мандрівники, зібралося багато людей, щоб послухати віртуозну гру дзвінкоголосого кобзаря. Коли ж,
Єгор Хомич, трохи подумавши, мовив: “Найкращим віддарунком буде, якщо допоможете мені зробити мандрівку в дитинство. У юному віці, захворівши на віспу, я осліп і відтоді живу уявою своєї хатини, покритої солом’яною стріхою. Допоможіть на схилі літ відчути на доторк дитинство”.
Спорядили настил, підсадили повитого літами чоловіка і затихли в очікуванні. Він з якимсь боязким трепетом доторкнувся стріхи, довго обласкував долонями солом’яні цурупалки, наче пестив малу
(162 сл.) В. Скуратівський
У горах
День згасав. Золоте осіннє листя буків востаннє спалахнуло в промінні вечірнього сонця, а вище, на схилах гір, темно-зелена смуга смерекового лісу стала густо-синьою. Гірські вершини ще деякий час лишались яскраво освітленими, та незабаром і їх оповила нічна тінь.
З-за кам’яної брили, ледве помітна у вечірньому присмерку, з’явилась постать якогось великого звіра. Ось він зупинився над потоком, і на світлому тлі води чітко окреслився силует ведмедя. Ведмідь перейшов потік і почав підійматися на гору.
Раптом десь зовсім близько гучний рев розітнув тишу і луна в горах повторила його ще і ще. Ведмідь різко зупинився, понюхав повітря і поволі, неохоче повернув у протилежний бік. Ревів олень. Навіть ведмедеві небезпечно зустрічатися з роздратованим старим биком-оленем…
(112 сл.) В. Таращук
***
У лісах теж відчувалася хода весни. Під деревами вже глибоко осів сніг, інколи біля відшуканих окоренків проглядали цупкі зелені хрещики барвінку або червонаві прутики тамариксу, а на тлі сірих замшілих дубів перегойдувалося червоне мереживо березових гілочок. На них. іще тільки намічалось крихітне сім’я веснянок, які потім аж накипають на кожному молоденькому паростку. В долині біля обсмиканого, схожого на гриб стогу заспівали жайворонки, що так зарання прилетіли в цьому році; злякавшись хлопчика, вони табунцем злетіли вгору, а потім знову сірими грудочками впали на притиснуту, притрушену снігом стежину, що обривалась біля стогу.
Коли взяти вбік до лісового озера, дерева рідшають, відкриваючи чималу прогалину. На ній між двома дубами, мов колиска, біліє хата; так і здається, що дуби погойдують її своїми вузлуватими руками. Хата, з трьох боків оточена садом, привітно Кличе до себе хлопчака, але Максим спочатку прямує до округлого, схожого на серце озера. Воно й насправді є серцем Медвединського лісу, тому, певне, лише в найлютіші морози береться льодом.
Зараз над поворонілою водою в ріст людини, мов прив’язана, висить тонка й прозора намітка синьої імли. На березі й досі лежить довбаний човен, знизу він взявся льодом, а зверху притрушений снігом, посеред озера плавають дві пари крижнів. Вони то пірнають у воду, то, пропливши трохи, ховають голови під крила, наче збираються спати.
Максим помахом шапки вітає птахів, що з року в рік зимують у цьому закутку, і з розгону стрибає в човен, посковзнувшись, вискакує на лід і ледве не влітає у воду, а качва неквапливо відпливає до протилежного, наче виплетеного купинами, берега. На купинах стирчать буйні, надламані стебла ситнягу і татарського зілля, а за ними щільною стіною підвівся сухий, із сиво-рожевим волоттям очерет.
(269 сл.) М. Стельмах
***
Попереду зблиснуло озерце. Воно лежало в крутизні й було тихе, майже незаймане. Він любив такі озерця, що поховалися від цивілізації, озерця з ще не поголеними берегами, не засміченими. Попід протилежним, оступленим високими дубами, окутаним кущами берегом ще лежав туманець, він тягнувся па-семцями, зникав у зелених вітражах очерету, так ніби чиїсь невидимі руки змотували і ховали ті білі сувої. Вода тепла й прозора, здавалося, набери її в жмені, й змиєш із лиця задуму, й утому, й журу з душі. Осоки, лози молоді й радісні – отак усе те жило, коли на нього ще ніхто не дивився й не бродив по ньому. Дмитрові Івановичу здалося, що він ішов сюди не випадково, що на нього це озерце чекало. Він подумав, що навіть десь його уже бачив, уві сні чи на якійсь картині. Але ні, на картинах таких озер не буває. Там вони вічно незмінні, то зовсім інша площина, яка ніколи не може бути зведена з ось цією живою суттю, то тільки намагання викликати в уяві цю живу суть.
Пискнула очеретянка, залопотіло латаття – майже під самими ногами в Дмитра Івановича пробігла водяна курочка. Марченко розглядався. Він здогадувався, що чари творить уява, але йому гарно творити їх. Слухати тишу, дивитися в чисту воду й тільки крайком свідомості відчувати, що десь там є гомін і гуркіт, там тече в трубах і збігає в каналізацію вода, й турботи провисли між людей невидимим прядивом. Дмитро Іванович пішов берегом озера. Воно було довге, вигиналося, неначе лук, і вивело його на узлісся.
Тут дуби були ще більші, ще могутніші. Поміж них росли берези – теж розкішні, в ніжно-зеленій піні, по них хвилями ходив вітер, свіжий молодий вітер, що в наш час вже само по собі розкіш, по них і по молодій траві, яка летіла разом з ним хвилями в далечінь, до темно-зеленої крайки, яка позначала Десну. На самому краю лісу на горбку ріс дуб-велет, обхватів у чотири, ще не старий, дужий, розпросторений у всі боки – ціла зелена держава.
Він уже теж пробудився, жив весною, розкошував у ній, напився її, потягнувся тендітним, ще ніби аж несправжнім листям до сонця. Воно котилося в голубому небі по-весняному м’яке, тепле, добре й ласкаве. Поміж ним і дубом угорі ширяло двоє боривітрів. Вони купалися в його променях, шугали дико, шалено-, сповнивши повітря дужим крекітом.
(367 с л.) Ю. Мушкетик
(2 votes, average: 3,00 out of 5)