ТЕМА 6. РОЗВИТОК ПРОВІДНИХ КРАЇН АЗІЇ, АФРИКИ ТА ЛАТИНСЬКОЇ АМЕРИКИ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХХ – НА ПОЧАТКУ ХХІ СТ.
§ 25. Країни Африки та Близького Сходу
4.Близькосхідна проблема та шляхи її врегулювання.
Сусідні арабські країни не визнали державу Ізраїль і відразу оголосили їй війну. 15 травня 1948 р. їхні об’єднані сили (10 тис. єгиптян, 4,5 тис. сирійців, 4 тис. йорданців, 3 тис. іракців і 2 тис. ліванців) розпочали воєнні дії. Однак сили оборони Ізраїлю зупинили агресорів і завдали удару у відповідь.
У першій арабсько-ізраїльській війні
Ізраїль та арабські країни воювати п’ять разів. Уперше – у 1948-1949 pp., удруге – у 1956 p., коли Ізраїль узяв участь в англо-французькій інтервенції проти Єгипту, спричиненій
Третя (“шестиденна війна”) була розв’язана Ізраїлем проти Єгипту, Сирії та Йорданії в 1967 р. Багато дослідників уважають, що то була превентивна1 війна (Ізраїль завдав випереджувальний удар, оскільки уряди Єгипту та Йорданії готові були “скинути Ізраїль у море”). У тій війні Ізраїль захопив Синайський півострів, Західний берег р. Йордан, сектор Газа, східну частину Єрусалима та Голанські висоти, що належать Сирії. Територія, захоплена Ізраїлем унаслідок “бліцкригу на Сипаї”, утричі перевищувала його власну. Незважаючи на перемогу у війні, ситуація для Ізраїлю погіршилася. Сусідні арабські держави заявили, що не визнають його право на існування.
Учетверте арабсько-ізраїльська війна розгорілася в 1973 р., коли Єгипет і Сирія намагалися відвоювати свої території, але безрезультатно. П’ята воєнна сутичка сталася в 1982 р. між Ізраїлем і Ліваном, куди перебазувалися військові формування палестинців. Вона започаткувала багаторічну громадянську війну в цій арабській країні. Варто зазначити, що серцевиною всіх цих кривавих конфліктів є палестинська проблема. У 1964 р. була створена Організація визволення Палестини (ОВП), головою якої з 1969 р. став Ясир Арафат.
1 Превентивний – запобіжний; такий, що випереджає дії противника.
Підписання ізраїльсько-палестинської домовленості. 2000 р.
Палестинці ставлять питання про створення своєї держави з 1988 р. Ідеться про Західний берег р. Йордан та інші палестинські землі, окуповані Ізраїлем у 1967 р.
Зусилля провідних країн світу, а надто США, сприяли початкові врегулювання близькосхідної кризи і підписанню ізраїльсько-палестинської домовленості про надання обмеженої автономії секторові Газа та району Єрихона в складі Ізраїлю (1994).
Процес близькосхідного врегулювання набув подальшого розвитку в жовтні 1994 p., після того як мирний договір між Ізраїлем та Йорданією підписали прем’єр-міністр Ізраїлю Іцхак Рабин і король Йорданії Хусейн. Згідно з договором, автономія палестинців поширювалася на райони Західного берега р. Йордан. У вересні 1995 р. був підписаний ізраїльсько-палестинський договір про автономію Західного берега р. Йордан. Після цього в жовтні 1995 р. терорист убив ізраїльського прем’єр-міністра І. Рабина, який, як і Я. Арафат, був лауреатом Нобелівської премії миру. У травні 1996 р. прем’єр-міністром Ізраїлю став лідер партії “Лікуд” Б. Нетаньягу, який зайняв жорсткішу позицію щодо палестинців. Він заявив про початок будівництва єврейських кварталів у Східному Єрусалимі, через що мирний процес на Близькому Сході сповільнився. Сирія відмовилася від перемовин з Ізраїлем, хоча він пропонував повернути Голанські висоти. Не було також вирішене питання про повернення до Палестини 3,5 млн біженців.
Наступний прем’єр-міністр Ізраїлю Єгуд Барак, обраний на цю посаду в 1999 p., запропонував значні поступки палестинцям, аби підписати з ними широкомасштабний мирний договір. Улітку 2000 р. арабсько-ізраїльські перемовини відбувалися за активного сприяння американського президента Б. Клінтона. Однак домовленості досягнуто не було. Каменем спотикання стало питання про Єрусалим, який вважають своєю столицею як ізраїльтяни, так і палестинці. Міжнародні експерти кваліфікували непоступливість Я. Арафата на цих перемовинах як стратегічну помилку.
У жовтні 2000 р. арабсько-палестинські відносини різко погіршилися, у багатьох містах спалахнули збройні сутички. Єгуд Барак, звинувачений у невмінні захистити національні інтереси, пішов у відставку. На дострокових виборах переміг лідер правих сил Аріель Шаром, який не хотів іти на поступки палестинцям. Узимку 2001-2002 pp. розпочалися збройні сутички, які призвели до загибелі мирних жителів. У наступні роки збройне протистояння арабів і євреїв тривало, незважаючи на зусилля міжнародної спільноти встановити в цьому регіоні мир і спокій. Близькосхідний конфлікт і нині ще не вирішений.
РОБОТА З ДЖЕРЕЛАМИ
З праці В. Міхіна “Світовий соціалізм і національно-визвольний рух”
Економічна й технічна співпраця соціалістичних держав з африканськими країнами, що розвиваються, – важлива ланка їх зовнішньоекономічних зв’язків. Особливістю співробітництва соціалістичних країн із державами, що розвиваються, є його виробнича спрямованість. Деякі цифри економічної та технічної допомоги країнам, що розвиваються, з боку РЕВ: промисловість і енергетика – 79,4 %; сільське господарство – 5 %; транспорт і зв’язок – 5,4 %; геологорозвідувальні роботи – 4,9 %; освіта, культура, охорона здоров’я, комунальне господарство – 5,3 %. На 1 січня 1984 р. в країнах Африки за допомогою країн РЕВ побудовано та введено в дію 1507 об’єктів. Наприклад, було побудовано об’єктів енергетики та енергетичної інфраструктури, 19 об’єктів нафтодобувної та газової промисловості. Так, у Ефіопії споруджено великий нафтопереробний завод, який практично звільнив країну від необхідності імпортування нафтопродуктів. В Анголі працюють нафтобази в Маланже та Порту-Амбоїн. З праці доктора філософських наук М. Мнацаканяна “Солідарність із силами національного й соціального визволення – незмінний курс СРСР”
Соціалістичне спрямування виникає як наслідок революційного завоювання влади революційно-демократичними силами, як вибір шляху розвитку конкретним народом. У першій половині 1980-х років налічувалося майже 20 країн соціалістичного спрямування. Соціалістичні країни, СРСР надають країнам соціалістичного спрямування відповідну політичну, моральну, матеріальну підтримку.
Так, для формування розвиненої національної економіки Ефіопії соціалістичні країни надали допомогу для будівництва 30 об’єктів, які вже введені в дію, і 40, які ще будуються.
З книжки К. Ендрю та О. Гордієвського “КДБ.
Історія зовнішньополітичних операцій від Леніна до Горбачова”
За п’ять років (січень 1976 – грудень 1980 pp.) обсяг радянських військових поставок в африканські країни південніше від Сахари становив майже 4 млрд доларів, що в десять разів перевищувало військові поставки Сполучених Штатів. Наприкінці 1970-х років Москва зосередила всі свої надії та сподівання на Африканському континенті на Ефіопії, де в 1974 р. під керівництвом Менгісту Хайле Маріама до влади прийшла військова хунта марксистського зразка. У період жорстоких боїв між Ефіопією та Сомалі взимку 1977-1978 pp. радянські військові поставки до Ефіопії збільшилися настільки, що за деякими даними радянські транспортні літаки приземлялися на її території через кожні 20 хв понад 3 місяці. В операції, яка координувалася через радянський супутник-шпигун, брали участь 225 літаків. Одночасно з Анголи до Ефіопії було переміщено 17 тис. кубинців, там уже перебували 1 тис. радянських радників і 400 східних німців…
Незважаючи на все це, Менгісту розчарував Кремль не менше, аніж керівники Анголи та Мозамбіку. Через десять років після його приходу до влади ефіопська економіка була на межі повного краху, мільйони жителів країни страждали від голоду, а закінчення війни проти Сомалі й еритрейських сепаратистів не було видно.
Запам’ятайте дату
29 листопада 1947 р. – резолюція ООН про утворення єврейської та арабської держав
14 травня 1948 р. – проголошення держави Ізраїль
1994 р. – перші вільні й демократичні вибори в Південно-Африканській Республіці
(1 votes, average: 5,00 out of 5)